Як ДюВерней, Ґервіґ і Чжао змінюють Голлівуд: жіночий кіноманіфест за доби Трампа

Від тріумфу «Барбі» Ґрети Ґервіґ до гострої соціальної критики Ави ДюВерней та оскарівського успіху Хлої Чжао — ці три режисерки впевнено підкорюють Голлівуд. Та чи вистоїть «жіночий погляд» під натиском Дональда Трампа, який планує призначити до Голлівуду маскулінних амбасадорів? Розповідаємо про те, як відомі режисерки переглядають усталені канони й чому фемінна перспектива потрібна і глядачам-чоловікам.

Жіноче кіно за часів нової політичної бурі

Ось уже кілька років поспіль у Голлівуді триває одна з найгучніших епох змін за всю історію. Ініціативи, що почалися з руху #MeToo, програм із різноманіття (diversity) і, зрештою, визнання жінок-режисерок журі головних кінопремій, давали надію. Ава ДюВерней стала першою темношкірою жінкою, номінованою на «Золотий глобус» за «Сельму». Хлої Чжао виграла «Оскар» за найкращу режисуру для «Землі кочівників» і стала першою жінкою азійського походження, що досягла такого успіху. Ґрета Ґервіґ установила касовий рекорд для жінок-режисерок («Барбі»).

Здавалося, що жіночий погляд остаточно вирвався з гетто артхаусу й посунув усталене чоловіче домінування. Проте політична ситуація в США, зокрема друге сходження Дональда Трампа на президентську посаду, можуть спричинити відкочування в культурній політиці. Приміром, уже є помітні сигнали, що уряд згортає програми підтримки занадто критичних або соціально гострих тем, а інформаційне поле дедалі більше поляризується.

І ось Трамп інформує, що призначить амбасадорів до Голлівуду, щоби зробити голлівудський бізнес «великим знову». Це Сильвестр Сталлоне, Мел Гібсон і Джон Войт — троє зіркових чоловіків із консервативним минулим. Джон Войт — політично найактивніший із трьох амбасадорів: він відкрито підтримує республіканців і Трампа, часто виступає проти ліберальних ініціатив у Голлівуді. А Мел Гібсон повернувся в кінематограф після скандалів із сексистськими й антисемітськими заявами.

У повідомленні Трампа згадано, що Голлівуд «втратив багато бізнесу» за останні чотири роки через перенесення знімань за кордон (де вигідніші податкові умови й дешевша робоча сила). У США деякі штати (Каліфорнія, Джорджія, Іллінойс) уже мають власні програми зі знижками, але поки що немає федеральної податкової пільги. Конкретні ролі амбасадорів наразі невідомі, проте очікується, що вони пропонуватимуть Трампу, як саме повернути виробництво до США.

Також варто зазначити, що адміністрація Трампа вже запровадила низку постанов, зокрема указ під назвою «Захист жінок від екстремізму гендерної ідеології й відновлення біологічної правди в уряді США» (Defending Women from Gender Ideology Extremism and Restoring Biological Truth to the Federal Government), який фактично повертає офіційне визначення статі виключно до біологічних категорій чоловіка і жінки й наполягає на скасуванні всіх документів, де фігурує поняття гендерної ідентичності. Цим указом забороняються ініціативи, що просувають гендерну ідеологію, а федеральні структури зобов’язані відмовляти у фінансуванні програм, які визнають існування більш як двох гендерів. Фактично це може ускладнити реалізацію кінопроєктів із гнучкішими або небінарними поглядами на жіночність і маскулінність, звужуючи простір для феміністичних чи ЛГБТК+ дружніх сюжетів.

Такі обмеження не лише нівелюють досягнуті раніше кроки в бік різноманіття, а й демонструють, що жіноче кіно може знову опинитись під тиском. Згідно з даними звіту про глобальний гендерний розрив, презентованого на Світовому економічному форумі, гендерної рівності в кіно може бути досягнуто лише за 131 рік, якщо темпи змін не прискоряться. Низка фільмів і програм, які отримували гранти чи державну підтримку завдяки гендерно чутливому контенту, тепер ризикують залишитися поза увагою держави.

Усі фільми Ави ДюВерней, Ґервіґ і Чжао успішно проходять тест Бекдел — популярний критерій, що перевіряє, чи є у фільмі щонайменше дві пойменовані жінки, які спілкуються між собою не лише про чоловіків. Окрім того, їхні фільми отримали ReFrame Stamp — відзнаку від профільної організації за гендерний баланс у знімальних групах і на творчих посадах. Це підтверджує, що жіноча оптика вже не є маргінальною: індустрія відзначає й підтримує проєкти, де жінки — не лише перед камерою, а й на керівних творчих позиціях.

Далі — історії про те, як кожна з режисерок знаходила (й досі знаходить) власний голос, чому вони так болісно проходили крізь голлівудську машину і що буде з жіночим кінематографом тепер, коли політичний маятник у США знову гойднувся вправо.

Ава ДюВерней: що робити, коли тобі кажуть — це занадто складно, занадто незручна тема

«Іноді мені кажуть: «Ти не втомилася говорити про рівність?». Ні, я не втомлюся, доки мені не стане очевидно, що багато інших жінок можуть робити фільми де завгодно і як завгодно. Це питання свободи — і я мрію, щоб ці двері були відчинені для всіх», — Ава ДюВерней.

«Люди казали, що книгу «Каста» (авторка — Ізабель Вілкерсон) неможливо адаптувати. А я відповіла: «Я точно це зроблю», — розповідає Ава ДюВерней про свій новий проєкт «Походження» (Origin). 2012 року, коли ДюВерней зняла «Посеред ніде» (й отримала за це приз на фестивалі «Санденс»), їй пророкували кар’єру перспективної незалежної режисерки, проте ніхто не очікував, що вона зніме для великого прокату «Сельму» (2014) — один із найвиразніших фільмів про боротьбу за громадянські права темношкірих американців. Потім ДюВерней здивувала документалкою «13-та» (2016), що викриває расову дискримінацію в тюремній системі США, а згодом іще й мінісеріалом «Коли вони нас побачать» (2019), через який Америка знову заговорила про несправедливі вироки та расовий профайлінг.

Те, що Ава обрала такий складний шлях, пояснюється її пристрастю й до соціальної тематики, й до справжнього впливу, який може мати кіно: «Я не хочу просто створювати фільми, я хочу, щоб люди переглядали свої уявлення про суспільство». У новому фільмі «Походження» ДюВерней адаптує складний нон-фікшн — концепцію каст у суспільстві, яку Ізабель Вілкерсон досліджує на прикладі трьох контекстів: расизму в США, кастової дискримінації в Індії й антисемітизму за часів Третього райху. Жодна студія, за словами Ави, не вклалася в таке інтелектуальне кіно. Режисерка пішла шляхом незалежного фінансування.

«Пристрасть і цікавість приваблюють людей», — каже ДюВерней, пояснюючи, що для неї життєво важливо реалізувати те, у що справді вірить, інакше цей клопіт — «знайти гроші, організувати команду, поїхати на три континенти за 37 днів знімань» — стає нестерпним. У «Походженні» грають здебільшого темношкірі актори, а в головній ролі — Онжаню Елліс, яка раніше здобула номінацію на «Оскар» («Король Річард»). Як і в «Сельмі» чи «13-тій», ДюВерней веде глядача у важкі, болісні теми, але дає простір відчути надію: «У цих історіях ми бачимо травми, але водночас і великий потенціал солідарності: пригноблення взаємопов’язані (oppression is linked), та якщо визнати спільне підґрунтя проблем, ми зможемо боротися разом».

У ліберальніші часи такі проєкти могли б одержувати підтримку з державних чи квазідержавних фондів. Але зараз, визнає ДюВерней, ми знов опинилися в полі, де уряд готовий зменшити фінансування, а консервативні політики запитують, чому нові фільми так зосереджені на критиці системних нерівностей. «Та все ж-таки, — каже режисерка, — мені важливо продовжувати, щоб уберегти простір для чесних історій».

На думку ДюВерней, Трамп вирішив атакувати різноманітність, рівність та інклюзивність іще до того, як дізнався всі факти. Проте Ава не втрачає оптимізму: «Ніхто нас не врятує, якщо самі цього не зробимо».

Ґрета Ґервіґ: від камерної «Леді Бьорд» до поп-вибуху «Барбі»

«Ми живемо у світі, що досі повільно приймає різноманіття. Часом треба просто взяти камеру й розповісти те, що не вписується у формули. Для мене фільм — це великий простір для справжньої чесності», — Ґрета Ґервіґ.

Якщо Ава ДюВерней долала шлях документалістики й потужних соціальних історій, то Ґрета Ґервіґ протягом тривалого часу перебувала в значно камернішому просторі інді-комедій, де часто грала сама й виступала співавторкою сценаріїв. Її стрічка «Френсіс Ха» (2012), написана спільно з чоловіком Ноа Баумбахом, стала культовою у світі малобюджетного мамблкору. А потім Ґрета вирішила спробувати себе в режисурі соло. «Леді Бьорд» (2017) принесла їй (уп’яте в історії для жінки) номінацію на «Оскар». 2023 року попри рекордні касові збори («Барбі» — 1,4 млрд дол.) режисерку залишили без номінації в категорії «Найкраща режисура».

Сценарну роботу Ґервіґ називає болісною через внутрішній перфекціонізм: «Писати — це як іти наодинці проти дракона; тобі страшно, й ніхто не бачить, що відбувається у твоїй голові, поки ти не приносиш результату». Проте результати вражають: «Маленькі жінки» (2019) стали чи не найемоційнішою екранізацією класичного роману Луїзи Мей Олкотт, викликавши нову хвилю зацікавлення жіночою літературою ХІХ століття. «Барбі» (2023) став найкасовішим фільмом, знятим жінкою-режисеркою, та зібрав величезну фан-базу (пригадаймо тисячі глядачів, які приходили на показ у рожевому). Дані The Hollywood Reporter свідчать, що приблизно 35–40% глядачів «Барбі» першого вікенду показу були чоловіками.

Водночас фільм знайшов і опонентів. «Барбі» опинився під прицілом консервативних коментаторів, які називали його «антиамериканським». Для Ґервіґ це — не дивина: «Коли я взялася за «Барбі», то знала, що когось це здивує або й обурить. Але якщо в цій історії є щось особисте, щось про нас, про тонкі місця, ми досягнемо головного — глядач відчуватиме, що його чують». Ґервіґ доводить: розважальне кіно може бути фемінним, глибоким і попкорновим водночас.

Хлої Чжао: гармонія Інь і Ян, супергерої, які плачуть, і мудрість Дао

«Для мене фемінна перспектива — це про внутрішню свободу. Я виросла в суспільстві, де від жінок вимагали бути «зручними». В кіно ж я хотіла вивільнити героїнь — і водночас дозволити й чоловікам, і жінкам справді відчути свої емоції без сорому», — Хлої Чжао.

«Оскар» Хлої Чжао за «Землю кочівників» (Nomadland) ознаменував перший в історії випадок визнання жінки азійського походження найкращою режисеркою. Однак перед тим вона знімала скромне інді-кіно: «Пісні, яких мене навчили брати» (2015) про життя в резервації племені лакота, «Вершник» (2017) про травмованого ковбоя родео. Чжао завжди цікавили персонажі з непростим життям, часто маргіналізовані. Вона бере переважно непрофесійних акторів, створює автентичне, майже документальне відчуття й водночас уплітає тонкі філософські розмисли про свободу та природу.

«Я виросла в Китаї, де важлива концепція рівноваги Інь та Ян», — розповідає режисерка. Вона пояснює: жіночий (фемінний) і чоловічий (маскулінний) принципи мають гармоніювати. Тому Чжао подобається показувати «закритих» чоловіків, які вчаться плакати й бути вразливими (як у «Вершнику», так і в супергеройському фільмі «Вічні» (Eternals), де персонаж Ікаріс — класичний сильний герой — теж відчуває горе й плаче). «Можна назвати це жіночим поглядом, а можна — просто гармонією», — каже Чжао.

Здавалося б, «Земля кочівників» із її м’яким гумором і увагою до невидимих людей (номади в США) мала б зазнати труднощів у широкому прокаті. Але Чжао достукалася до сердець глядачів, зібравши нагороди в усьому світі. Рецензенти з низки провідних видань (IndieWire, Variety, The Guardian) сприйняли фільм як доказ оновленого Голлівуду, що цінує етнічне та жіноче різноманіття.

Проте з поверненням Дональда Трампа, його риторики «Америка передусім» і критики «примхливих лівих тенденцій» оглядачі припускають, що наступні проєкти Чжао, орієнтовані на інді-сегмент або меншини, можуть стикнутися з меншим зацікавленням або підтримкою з боку державних структур. Режисерка залишається оптимістичною: «Ніхто не змусить мене відмовитися показувати персонажів, які плачуть або переживають травми. Якщо великим студіям це не цікаво, я знайду інші шляхи. Культура весь час змінюється, а наша мета — рухатися разом із нею».

Три сили вітру — єдина хвиля змін

Попри різні творчі почерки й неоднакове походження Ава, Ґрета та Хлої втілюють спільну ідею: жіночий чи фемінний погляд — це не просто «про жінок». Це про ширший спектр емоцій, свободу вираження та злам одновимірних шаблонів. Власне, тому їхні фільми знаходять відгук і серед глядачів-чоловіків.

У розмові Хлої, Ґрета й Ава згадують свої духовні чи творчі «опори»: це може бути китайська філософія, феміністичний аналіз, документальне коріння. Але загальна ідея спільна: не віддавати жіночого голосу як чогось приватного чи маргінального, а зробити його головною силою, що рухає історії в кіноіндустрії.

З одного боку, перемоги жінок-режисерок останніх років вражають: «Оскари» (Кетрін Біґелоу («Володар бурі»), Хлої Чжао («Земля кочівників»), Джейн Кемпіон («У руках пса»), гучні збори «Барбі», суспільний розголос «Сельми» чи «13-ї», включення проблематики жінок до широкої агенди міжнародних кінофестивалів. Здавалося б, жіноче кіно нарешті підкорило твердині Голлівуду. З іншого — в політиці США відчувається «кульбіт»: нова адміністрація Трампа явно не буде аж надто дружньою до тих, хто відкрито критикує патріархальні норми.

Ава ДюВерней вражає соціальною сміливістю: режисерка відкрито досліджує расові та соціальні травми, демонструючи, що жінка цілком здатна знімати потужне політичне кіно, яке обговорює вся країна. Згадаймо резонанс кримінального мінісеріалу «Коли вони нас побачать». Афроамериканських і латиноамериканських підлітків, відомих як «п’ятірка з Центрального парку» помилково звинуватили у зґвалтуванні дівчини 1989 року, а вироки скасували лише 2002-го. Опра Вінфрі презентувала спеціальний епізод мінісеріалу — «Коли вони побачать нас зараз», що включав розмову з нині вже дорослими чоловіками, яких ДюВерней називає «виправданою п’ятіркою».

Ґрета Ґервіґ відійшла від камерних авторських драм і зняла блокбастер «Барбі», зберігши власний стиль. Так вона довела, що жіноча оптика може однаково влучно проявлятись як у невеликому фільмі про внутрішні драми, так і в розважальному мейнстримі.

Хлої Чжао починала з дрібних інді-проєктів, проте згодом зайнялася супергеройським кіно («Вічні» від Marvel), аби розширити межі наративу та ввести теми сумніву, духовності, непевності героя. Водночас усі три режисерки пропонують новий ракурс і для чоловічих образів: персонажі-ковбої, які плачуть, або супергерої, що сумніваються у власній силі, — це теж частина фемінного погляду. Чжао каже: «Нам усім трохи бракує жіночого тепла. І чоловікам, і жінкам. Фільм — місце, де можна це відкрити».

Ще один спільний знаменник — прагнення розширити доступ до кіновиробництва: Ава ДюВерней із власною компанією Array допомагає молодим жінкам і представникам меншин увійти в індустрію, Ґервіґ послідовно виступає за рівність гонорарів актрис і акторів, а Чжао запрошує на майданчик представників корінних народів і тих, кого рідко показують у Голлівуді, аби донести до глядача «Америку непарадну» (America unadorned).

«У кожного з нас є «територія визволення», — каже Ава ДюВерней. — Для мене це — мій кампус Array, де ми можемо збиратися й говорити про те, що хочемо знімати, без цензури. І це ж може бути просто ваш внутрішній простір, якщо у вас іще немає ресурсів. Але так чи так ми маємо створити місце, де народжуються відверті історії... Може, ми повернемося до часів, коли потрібно буде знову виборювати право на історії».

Режисерка згадує, що зараз фінансування великих студій ризикує піти на сиквели чи безпечні пригодницькі фільми, в яких уникають гострих питань. Тим більше якщо амбасадори просуватимуть курс на неконфліктний блокбастер. «Мені не потрібна система, яка вдає, ніби голос жінок — це щось маргінальне. Ми тут, ми в центрі, й ми залишимося», — каже ДюВерней.

У Ґервіґ — власне бачення: «Я люблю всі аспекти кіно, але найбільше — коли воно збирає аудиторію й дарує «спільний сміх і сльози». Якщо ти фальшуєш, люди це відчувають. Якщо ж ти щирий і дивишся на світ не згори, а як співучасник, — вони йдуть за тобою». Режисерка додає: «Коли ти береш камеру й говориш про жінок — ти відкриваєш простір для правди, яка довго залишалася за кадром. І ця правда не лише жіноча — вона про людськість загалом».

Попри чергові виклики жіночі історії продовжують формувати Голлівуд. І наразі жодна політична буря не може зупинити цю хвилю.

Спілкування з режисерками відбулося в межах підготовки до міжнародного дослідницького проєкту (U)CAGE — Cinema on Aging and Gender in Europe.