Рецензія на фільм «Прокляті» / The Damned

6 лютого в український прокат вийшов похмурий фольк-горор «Прокляті» спільного виробництва кінематографій Великої Британії, Ісландії, Ірландії, Сполучених Штатів та Бельгії. Це дебют у повнометражному кіно ісландського постановника Тордура Паллсона, котрий до цього відзначився роботою шоуранером в нетфліксівському серіалі «Убивства у Вальгаллі» (2019—2020). В огляді нижче розбираємось, наскільки лячно спостерігати за неквапливим перебігом подій на екрані.

«Прокляті» / The Damned

Жанр фольк-горор
Режисер Тордур Паллсон
У ролях Одесса Янґ, Джо Коул, Льюїс Гріббан, Шіван Фіннеран, Френсіс Меджі, Рорі Макканн, Турлоу Конвері, Мішель Ог Лейн
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Друга половина XIX століття. Молодій вдові Єві дісталася у спадок від загиблого чоловіка Маґнуса риболовна станція, розташована у віддаленому районі Ісландії серед засніжених скель. Цього року на долю рибалок, що там працюють, припали особливо тяжкі випробування: у зв’язку з надзвичайно суровими погодними умовами та неможливістю стабільно рибалити стражденні зіткнулися з нестачею харчів.

Одного все ж таки доволі погожого дня перед ними постала невтішна картина, коли Єва та усі інші стали свідками корабельної аварії. І тепер збентежені герої повинні швидко зметикувати — кинутися на порятунок людей, які от-от замерзнуть у крижаній воді, чи пустити все на самоплин, бо їжі і без того катастрофічно не вистачає. Відповідальність за цей вибір лягає на Єву, адже саме вона управляє станцією та, відповідно, її працівниками. Дівчина вирішує керуватися чистим прагматизмом, про що, однак, ризикує жалкувати до кінця своїх днів.

Здається, «Прокляті» належить до тієї категорії суперечливого кіно, що подобається критикам, а от глядачі, навпаки, від нього явно не у захваті. Принаймні таке враження складається з огляду на протилежні оцінки тих і інших на популярних кінопорталах. На Rotten Tomatoes стрічка отримала дивовижні 90% позитивних відгуків згідно 71 рецензії від професійних оглядачів, в той час, як глядацький рейтинг становить розсипане відерце з попкорном і всього лише 47% позитивних оцінок. На IMDb ситуація не краща — там фільм має скромні 5,8 бала від авдиторії.

Помітно, що місцевим рибалкам і без усіляких надзвичайних подій живеться несолодко, а після корабельної катастрофи і їхніх подальших вчинків на місці взагалі починають відбуватися дивні та страшні речі. На берег викидає спотворені трупи померлих. Команді, та й самій Єві починають ввижатися зловісні привиди. Кухарка Хельга починає залякувати ожилими мерцями зі скандинавської міфології — драуграми. Одна з дерев’яних трун, куди помістили мертві тіла, магічним чином спорожніла.

Попри це, Тордур Паллсон вельми далекий від притаманних жанру скримерів і привидів, що різко вистрибують із шафи. Натомість він будує повільне, тягуче оповідання за допомогою натяків й таємничих фігур у тінях, спираючись на всепоглинальне почуття безвиході та повільного, поступового божевілля, що охоплює приречених чоловіків і жінок. Межа між уявним і реальним стирається, а віддалена від цивілізації локація ще більше тисне на психіку нещасних. Тікати бідолахам, по суті, немає куди.

За натяками на безжальну помсту мертвяків ховається цілком зрозуміла історія про почуття провини, яке не покидає усіх причетних, не дає спокійно спати, пожирає зсередини. Таким чином «Прокляті» — кіно про боротьбу не з привидами, а з власною совістю. З демонами внутрішніми. Як з’ясовується, живі куди небезпечніші за мертвих. І те, що в одній зі сцен у головної героїні усі руки в крові — нехай подана у лоб, але промовиста метафора.

З позиції цього контексту стрічка Паллсона виглядає як мінімум компетентно, та й з технічного боку це гарне кіно. Тутешня картинка навмисне тяжіє до суцільної незатишності. Налякана жінка, що розгулює серед цвинтарних хрестів, розташованих під страхітливо навислими свинцевими хмарами прямо на березі, змушує згадати про нещодавнього «Носферату». А музичний супровід від ірландського композитора Стефена Маккеона, котрий підсилює загальну тривожність, вдало змінюється на могильну тишу у найбільш напружені моменти.

При цьому ставка робиться не на лячних монстрів, що різко вистрибують з-за рогу, а на гнітючу атмосферу безвиході, і через це звиклим до суто жанрового виконання глядачам перетерпіти кіно видасться завданням непростим. А от спрогнозувати фінал — навпаки, не така вже й непіднімна місія. У всякому разі, істотно легша за той вибір, що ліг на тендітні плечі відчайдушної ісландської панянки.