Рецензія на фільм «Тиша» / The Silent Hour

З 6 лютого — в прокаті кримінальний трилер «Тиша» з Юелем Кіннаманом у головній ролі. Цікаво, що після бойовика «Тиха ніч» / Silent Night (2023) Джона Ву, де були майже відсутні діалоги, у фільмографії шведсько-американського актора це другий поспіль фільм, в назві якого фігурує щось пов’язане з тишею. У цій рецензії розповідаємо, що за кіно вийшло у режисера «Машиніста» (2004) Бреда Андерсона.

«Тиша» / The Silent Hour

Жанр кримінальний трилер, бойовик
Режисер Бред Андерсон
У ролях Юель Кіннаман, Мекхі Файфер, Марк Стронг, Майкл Екланд, Ентоні Грант, Сандра Франк, Джонатан Коєнсген, Крістофер Дінглі, Майк Періш, Метью Каміллері, Катріна Лупі, Беппе Абела
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Одного разу детектив відділу убивств поліції Бостона Френк Шоу та його напарник Даг Слейтер відправляються на зустріч з одним кримінальним елементом, але той намагається втекти. Під час переслідування Френк отримує серйозну травму голови, внаслідок якої починає стрімко втрачати слух. Після реабілітації, озброївшись слуховим апаратом, чоловік повертається у стрій, однак від колишнього впевненого у собі копа не лишається і сліду.

Тим часом Даг переходить у відділ боротьби з наркотиками, але шляхи колишніх напарників знову перетинаються, коли виникає потреба допитати свідка подвійного вбивства Аву. Оскільки дівчина від народження глуха і для спілкування з нею потрібен сурдоперекладач, який поки що недоступний, нові навички Френка, вимушеного опановувати мову жестів, можуть сильно допомогти слідству.

По прибутті у майже порожній багатоквартирний будинок поліціянти отримують гарний доказ у вигляді відеозапису на телефоні, і тепер покарання винних здається справою часу. Та після зустрічі Френку доводиться повернутися до дівчини, оскільки він забув у неї свій гаджет. На місці коп з жахом виявляє, що до Ави вже завітали підозрілі хлопці з явно недобрими намірами.

На папері нова стрічка Бреда Андерсона виглядає як така собі комбінація старих добрих бойовиків з Брюсом Віллісом — «Міцного горішка» (1988) та «16 кварталів» (2006), творці якого, своєю чергою, явно озиралися на «Крізь стрій» (1977) Клінта Іствуда. Від першого «Тиша» запозичила наратив про те, як відчайдушний герой-одинак у протистоянні з поганими хлопцями змушений покладатися виключно на себе в обмеженому просторі багатоповерхівки. Від другого — необхідність захищати надзвичайно важливого свідка від продажних копів.

Розпочинається фільм взагалі як історія походження якогось поборника добра, що зійшов зі сторінок барвистих коміксів. Зокрема, Френк Шоу нагадує Шибайголову, повернення якого на екрани очікується вже на початку березня. Нещасний випадок, вада котрогось з органів чуття (у марвелівського персонажа це був зір, щобільше, подібна доля тут чекатиме на одного зі злочинців), необхідність звикнути до подразливих звуків та, зрештою, навчитися жити з бідою, яка навіть в чомусь робить тебе сильнішим. Юелю Кіннаману хіба що залишилося натягнути супергеройський плащ і відправитись у ніч товкти лиходійські пики.

Недарма виконавець головної ролі суперкопа (саме так його характеризує напарник) колись вже приміряв образ Ріка Флеґа-молодшого в обох частинах «Загону самогубців», так само як і Марк Стронг виступав у ролі доктора Тадеуса Сівани в «Шазамі» (2019) у тому ж, нині вже спочилому, DCEU. У «Тиші» в героя Кіннамана та його випадкової напарниці також проявляється воістину супергеройська здібність — зручне для сценаристів повсюдне везіння, завдяки якому їм вдається не сконати від рук поганців при першій ліпшій нагоді.

Саме через це під час перегляду важко позбутися думки, що тебе десь намагаються надурити, нехай і досить професійно. Адже хіба таке можливо, щоб нашому багатостраждальному Джону Маклейну на мінімалках і його супутниці постійно щастило, тоді як зловісний темношкірий дядько та його банда поводилися настільки недолуго? То вони не помітили втікачів у вікні, то відволіклися і не побачили, як бідолашні тікають через евакуаційні сходи, то повелися, немов діти малі, на чергову хитрість глухих вигадників.

З іншого боку творіння Андерсона становить наочний приклад того, як при мінімальних ресурсах можна витиснути максимум чи принаймні щось близьке до того. Глобально фільм здатен тримати увагу протягом усього хронометражу, а якщо десь закрити очі на сумнівні сценарні рішення, можна навіть якусь частку насолоди від перегляду отримати.

Все-таки цей трилер не позбавлений дійсно захопливих, напружених сцен, коли відверто переживаєш за героїв, чому сприяє і їхнє вразливе становище (тут ми знову згадуємо босого, пораненого і змученого, а значить максимально емпатійного Маклейна).