Про відповідальність медійників. Воєнний аспект-2025

Дмитро Лиховій, журналіст, офіцер Головного управління комунікацій ЗС України, для ДМ

Наприкінці третього року великої війни збуваються передбачення песимістів: чим ближче до ймовірного припинення активних бойових дій, тим важче ставатиме країні. Частиною цього погіршення є кризова ситуація, що складається в інформаційному полі. Не знаю, як вам, а мені здається, що це поле чимдалі «йде в рознос». Кажу це як людина, що має справу зі щоденним моніторингом інформаційного простору та сама веде щомісячний «реєстр срачів».

Пам’ятаєте, як ми всі у 2022-му на ходу виробляли правила роботи? Про що варто писати, а про що ні, що не фотографувати й не викладати, кому довіряти, а кого критикувати й піддавати обструкції. Поточні проблеми медійного поля поступово розв’язувалися переважно власними зусиллями, шляхом саморегуляції. За деякими винятками, воєнний стан обійшовся без проявів цензури.

Напевно, це чудово. Адже Україна — не Росія, тут живе волелюбний народ, який дуже болісно реагує на обмеження своїх свобод (доведено двома Майданами).

Однак ця палиця має два кінці. У соцмережах і медіа до носіїв здорової критики додається все більше голосів політично заангажованих і куплених. Переконаних у власній правоті «корисних ідіотів» важко відрізнити від проплачених російських «ботів». А всі разом вони створюють дедалі більш гнітючу інформаційну картину, яка впливає на суспільні настрої.

Маятник хитається — і ті, кого три роки тому дружно закенселили б, сьогодні вже представляють заледве не мейнстрим громадської думки.

Збройні Сили досі залишаються носієм найбільшої довіри суспільства. Але ми якось пропустили ті моменти, коли для пересічного обивателя ухилянтство перестало бути ганьбою, а стало сприйматися як «базовий» вибір, «заводське налаштування» військовозобов’язаного. Коли Збройні Сили почали розділяти на фронт, тил і «людоловів із ТЦК» — хоча в кожному з випадків ідеться про військовослужбовців однієї армії, які ротуються, відряджаються, і в ТЦК значною мірою служать поранені фронтовики, виконуючи плани з поповнення особовим складом своїх колишніх підрозділів. Зараз, схоже, ми підійшли до межі, де солдат протиставляється офіцеру. Попереду — «прокачка» тези «ми вас туди не посилали».

Днями на сайті «Тексти» вийшло дослідження про те, як Росія створює та розганяє цілий набір маніпулятивних тез, що таргетуються на різні групи населення України, підживлюють хаос, упередження та розколи по всіх можливих лініях. Військовослужбовців накачують інформацією про неможливість демобілізації, переведення всіх у піхоту, генералів-м’ясників, «вам нема за кого воювати» тощо. Військовозобов’язаним і їхнім родичам адресовані емоційні розповіді про жорстокість ТЦК. Військовим у ТЦК закидають думку, що влада їх «здасть», коли тікатиме. Ветеранам кажуть, що вони нікому не потрібні. Волонтерам — що влада розкрадає їхню допомогу. Пенсіонерам і ВПО — що влада кинула їх напризволяще. Селянам — що їх хочуть вигнати зі своєї землі. Робітникам — що замість них завезуть мігрантів з Азії. Всім разом — що готовий черговий «антиукраїнський план» із розбазарювання наших рідкісноземельних металів.

Усе це відбувається на тлі посилення суспільної втоми та апатії. Звісно, не все гладко і в армії, і в державному управлінні. Так, негативне сприйняття ТЦК у суспільстві спричинили насамперед реальні проблеми в ТЦК, які роками тільки ускладнювалися. Однак усе було б не так паскудно, якби на проблемних питаннях не паразитували російські пропагандисти, а феесбешні мережі не залучали на свій бік українських глашатаїв.

І ось у цьому місці ми підійшли до наголосу на ролі наших медіа в цих процесах. Особливо — класичних впливових медіа з великою аудиторією, які є базою інформаційного поля країни та цілком спроможні визначити тренд громадської думки навіть одним хибним терміном чи коментарем, не кажучи вже про подачу більшого масиву інформації.

Хоп — і ось уже антимобілізаційне лобі має скрини для підтвердження своїх маніпулятивних наративів. А російські іпсошники не мусять нічого вигадувати про провали ЗСУ — їм достатньо розганяти контент українських медійників.

У таких складних обставинах медіа мали б керуватися лікарським принципом «не нашкодь», ретельно вивіряючи кожен заголовок і кожен коментар. Натомість навіть медіа з «білого списку ІМІ» часто поводяться з грацією слона в крамниці посуду.

Взяти хоча б події кінця січня — початку лютого. Новий «місячник ТЦК» в інформаційному просторі, що відбувається очевидно ж не без «сприяння» російської «контори». Ну, бо як інакше сприймати кілька поспіль підривів вибухових пристроїв у територіальних центрах комплектування в різних областях України, які «наосліп» вчиняють найняті «шахіди». І вони ж збігаються в часі з розкруткою в соцмережах і медіа кількох «каламутних» історій, пов’язаних із мобілізацією, що спрямовані на подальшу дискредитацію ТЦК.

Наприклад, достатньо «Українській правді» в заголовку вжити конструкцію «працівник ТЦК» — і все, боти й іже з ними корисні ідіоти мають аргумент на підтвердження російського меседжу, що мультиплікується в соцмережах: мовляв, «у ТЦК — не військовослужбовці, а тилові щури / людолови», «працівникам ТЦК не можна носити зброю» тощо.

Або зовсім свіжа ситуація з травмуванням мобілізованого лаборанта з Львівського університету Степана Більченка. Класичний приклад, коли хвіст крутив собакою, а разом із нею і деякими провідними медіа. Основою новин у багатьох із них стали маніпулятивні дописи товариша потерпілого, Владислава Кононова, й організації з захисту прав ЛГБТ Gender Stream, які неслися фейсбуком. Це вже зараз обидві сторінки відкоригували первинні повідомлення, де йшлося про «викрадення» Більченка ТЦК, нібито незаконні обставини його мобілізації, помилково вказану посаду в університеті тощо. Але гуляти інтернетом — і впливати на громадську думку — пішла перша, емоційно накачана інформація щодо Більченка. Як з’ясувалося невдовзі з повідомлень поліції та армійських структур, його не били люті ТЦКшники. А він, уже мобілізований, вистрибнув з авто дорогою в навчальний центр ДШВ.

Лунає закид: комунікація з боку держави й армії запізніла. Але ж, шановні, враховуйте, що випадок непростий. За день обертання в інтернеті він обріс безліччю домислів і трактувань. Щоб з’ясувати реальні обставини подій у Львові та під Житомиром, потрібні зусилля і час. Відповідальність комунікаційників — висока. Тоді як багато медіа в гонитві за оперативністю й переглядами взяли на озброєння спрощений підхід. Прокукурікали — а там хоч не розвидняйся, вже якось буде. І ось із таких цеглин день у день вибудовуються стіни, що відгороджують суспільство від ТЦК, від армії, від держави з усім її «букетом» проблем періоду воєнного стану.

Окремий блок питань, що постає до медіа — вибір ньюзмейкерів і коментаторів. Жданов, Світан, Арестович і їм подібні вже стали мемами, але для деяких медіа все ще залишаються формувачами клікбейтних заголовків. І одна справа, коли йдеться про їхні спроби пояснити особливості перебігу бойових дій, не маючи доступу до детальної оперативної інформації. Інша річ, коли коментатори відверто маніпулюють аудиторією через самовпевнені прогнози й обіцянки, не несучи за це жодної відповідальності.

Дуже часто вина лягає не так на самих хайпожерів, як на телеведучих і редакторів новин, котрі намагаються добитися від спікерів простих відповідей на складні питання та часто забувають процитувати коментар у всій повноті з застереженнями («не обов’язково так, а за умови, якщо»). Авжеж, споживач інформації прагне до скорочених форм її подачі — звідси популярність і телеграму, і тіктоку. Але, знов-таки, ми говоримо про підвищену відповідальність «четвертої влади», яку медіа розділяють із тими, кого [спрощено] цитують. Так, приміром, «обіцянка кави в Криму» може з веселих мемів перетворитися на великий облом і змінити настої в суспільстві ледве не на 180 градусів.

Що вже казати, коли медіа стають рупорами відверто деструктивних коментаторів, котрі іноді «воюють» проти власної армії та держави. Деякі «лідери громадських думок», політтехнологи-заробітчани, вже вочевидь працюють у форматі виборчої кампанії, просуваючи порядок денний конкретних політичних сил або башт. Та й це не заважає їм бути цитованими в новинах. А найприкріші — випадки, коли медіа легалізують відверту московську агентуру. Яка навіть не особливо приховує того, що сидить за кордоном, підносить снаряди Скабєєвій, бере участь у круглих столах на гроші російських олігархів. Ці нардепи й «негативні блогери» зосереджують свої зусилля знову-таки на маніпуляціях і фейках із приводу ТЦК та становищі на фронті. І це в час, коли росіяни вже розгорнули в тилу справжню терористичну війну проти ТЦК, з бомбами й розтяжками.

Окремо хотів би зупинитися на ще одній тенденції. Коли хайпують і зміщують акценти авторитетні журналісти, аналітики й політики, які роблять для Збройних Сил багато корисного та багато в чому виступають рушіями позитивних змін. Адже з теорії відомо: навіть коли перемішати більшу частину правдивої інформації та меншу — неправдивої, на виході отримаємо наслідки методів «гнилого оселедця» чи сумновідомі «40 на 60».

Свіжий приклад: впливовий журналіст і блогер Юрій Бутусов і його стрим із міркуваннями про рік Олександра Сирського на посаді головкома.

Без сумніву, Юрій тісно контактує з бойовими комбригами, комбатами, ротними, має багато інформації з фронту. Так само він як журналіст має право на оцінні судження. При цьому Юрій погоджується з ГК за багатьма напрямками та підтверджує чимало розділів зі статті генерала Сирського «Рік на чолі Збройних Сил». Однак важко зрозуміти журналіста, коли він починає торпедувати заяви Генерального штабу з принципу — наприклад, у частині статистики ураженої та знищеної російської техніки й особового складу.

Бутусов натякає на приписки в ГШ і заперечує інформацію про те, що за 2024 рік живої сили й ОВТ ворога знищено загалом більше, ніж за попередні роки війни. Мовляв, росіян знищуємо справді багато, але кількість відео уражень не дозволяє підтвердити таку заяву.

Він визнає, що 2024-й став роком стрімкого розвитку ударних БпЛА, FPV і бомберів зі скидами. Водночас у рамках змагання безпілотних підрозділів відбувається жорстка верифікація уражень на рівні іншому, ніж ЗСУ. А відомо ж, що результати роботи дронів — це 2/3 всіх уражених за рік цілей. Водночас Бутусов сам погоджується, що всі відео з ураженнями зібрати неможливо, а цифри з ОСІНТ-проєкту Oryx теж нижчі проти реальних. То де тут поле для приписок? Де потреба в них? Генштаб не змінював методологію підрахунку і не маніпулює статистикою.

За багатьма пунктами звіту Юрій фактично не заперечує написаного, проте водночас висловлює власні суб’єктивні думки на побічні теми — так, що в глядача складається враження, ніби журналіст виводить армійське начальство на чисту воду. Наприклад, заперечує твердження ГК про те, що за рік базова підготовка мобілізованих у навчальних центрах посилилася. Але ж це так: було погано, факт — тепер стало краще, БЗВП триває півтора місяця замість 30 днів. Є вже приклади, коли новобранці проходять БЗВП на фондах бойових бригад. І додатковий адаптаційний період так само з’явився на порядку денному. Сенс заперечувати очевидне, якщо самі бойові комбриги у звітах визнають вищий рівень навченості мобілізованих півторамісячників?

Ще один важливий розділ. Юрій говорить, що армійське командування «вводить в оману» і суспільство, і керівництво держави, коли нібито продовжує відстоювати потребу створення нових бригад. Але ж щодо цього вже є озвучені й президентом, і головкомом рішення: мораторій на створення нових механізованих бригад, запуск механізму переходу на корпусну систему (до речі, коли журналіст розголошує номери бригад, які стануть основою нових корпусів — це грифована інформація, ворогові її краще не знати).

За рік трапилося багато чого, і ГК пише: «Створення нових механізованих бригад допомогло залучити до Курського наступу свіжі підрозділи. Завдяки цьому ми змогли вивести три бригади десантно-штурмових військ із Донеччини на відновлення боєздатності, доукомплектувати й доозброїти їх, що дало свій результат». Так було насправді: бригади ДШВ перед Курською операцією вдалося вивести з Донбасу, відновити й посилити, і вони проявили себе на Курщині. Де тут, знов-таки, поле для претензій, особливо якщо Бутусов визнає успішність Курської операції ЗСУ?

Зрештою, мова тут не про прізвища, а про підходи й принципи. Якщо ми працюємо на перемогу, не варто сіяти «зраду» там, де її немає.

Від початку запровадження воєнного стану медійне середовище, разом із суспільством, пережило кілька циклів. Були невизначеність, страх перед невідомістю, концентрація зусиль, консолідація, мобілізація. Далі — звикання й адаптація. Рутина, втрата концентрації. Для декого — втрата орієнтирів і фінансової бази. Хтось навчився виживати й у таких складних умовах. Хтось при цьому відмовляється від дотримання стандартів. Мимохіть чи свідомо.

Як на мене, тут є всі підстави нарешті проявити себе Комісії з журналістської етики, яка останнім часом самоусунулася з простору публічних дискусій. А нам усім разом — перевести подих, видихнути, знайти точки порозуміння. Та обміркувати виклики нової ситуації, коли грантове фінансування USAID припинене, схоже, назовсім, зате з’являються опції щодо «джинси» і купівлі медіа та медійників легкими олігархічними й російськими грішми.

Тим часом ми підходимо до ще важчих випробувань, ніж досі проходили.

Це не про трафік і не вибори. Це про усвідомлення ролі кожного та, наголошу ще раз, про відповідальність.

Тут би державу зберегти. А українська держава існуватиме, поки в ній існуватиме українська армія, вибачте за патетику. Українці вже проходили такий урок. Понад сто років тому він закінчився катастрофою.

Від редакції: Ми готові надати слово журналістам та медіа, яких згадав у своїй колонці Дмитро Лиховій, зокрема, Юрію Бутусову, аби він та інші журналісти висловили свою позицію.