Ані реінтеграції, ані єдності? Як хаотичні рішення руйнують державне управління

Рік тому Володимир Зеленський заявив, що Україна готова зменшити кількість міністерств. У другій половині 2024-го щось змінилося, й почали звучати ідеї створити нові. Зрештою зупинилися на ідеї перейменування Мінреінтеграції в Мін’єдності.

Ми не знаємо, чим керувався Володимир Зеленський, коли разом із Андрієм Єрмаком ухвалював рішення щодо створення Міністерства національної єдності та переведення туди з «Нафтогазу» Олексія Чернишова. Чи має Мін’єдності стати трампліном для стрибка Чернишова в крісло прем’єр-міністра? Чи, можливо, Зеленського так засмутили фокус-групи, які показали вкрай негативне ставлення до нього як кандидата на майбутніх виборах із боку тих, хто виїхав з України, що він вирішив доручити щось зробити з цим новому міністру? Ми цього не знаємо. Але знаємо, якими можуть бути наслідки такого рішення.

Держава забула про окуповані території?

Більшість зосередилася на питанні, хто й кого має об’єднувати. Менш очевидне, але значно важливіше питання: реінтеграція та проблеми ВПО більше не є пріоритетом для держави? Це може зашкодити державній політиці як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях.

Із 2016 року головним завданням Мінреінтеграції була робота над гуманітарними викликами війни — розроблення та реалізація державної політики щодо тимчасово окупованих територій і допомога постраждалим від російської агресії. Звісно, в бік міністерства регулярно звучала критика — можна краще й більше. Та будьмо відверті: подібне звучить у бік кожного органу влади. Ключове — держава тримала в пріоритеті й фокусі реінтеграцію тимчасово окупованих територій і роботу з вимушеними переселенцями настільки, що мала для цього окреме міністерство з унікальним досвідом роботи з небаченими раніше викликами.

Тепер функції Мінреінтеграції передали Мінрозвитку громад, яке працює над розвитком інфраструктури та власне громад. На нього поклали також обов’язки щодо:

оформлення й видачі довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб;
реалізації закону про соціальний і правовий захист осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії;
формування переліків територій, на яких ведуться або велися бойові дії, або які є тимчасово окупованими.

Та чи зможе Мінгромад, яке має чимало власних завдань і викликів, виконувати функції Мінреінтеграції ефективніше, ніж це робило ліквідоване міністерство?

А що з Мінʼєдності?

Чим займатиметься нове міністерство? Уряд передав йому розвиток зв’язків із закордонними українцями, протидію пропаганді серед діаспори, формування позитивного іміджу України та, звісно, реалізацію державних політик для національної єдності. А ще Мінʼєдності має сприяти тому, щоб українці поверталися на батьківщину, створюючи сприятливі умови для реінтеграції.

Працювати над обʼєднанням українців за кордоном, допомагати діаспорі зберігати звʼязки з Батьківщиною — ідея загалом добра. Проте чи варто було робити це ціною міністерства?

Ліквідація Мінреінтеграції та створення на його основі нового міністерства означає фактичний злам наявної системи, що забезпечувала сталість політики. Звісно, реорганізація відбувається поступово й не призводить до цілковитого припинення роботи. Проте ліквідація директоратів, які забезпечують тяглість політик і впровадження реформ, значно ускладнює процес. Інтегрувати їх у нові структури вимагає часу, ресурсів і зусиль щонайменше для налагодження нових процесів у колективах. Тож замість розв’язання складних проблем виникає ще більше управлінських викликів.

Створення нових міністерств у відповідь на нові виклики — цілком нормальна практика в усьому світі. Однак в Україні регулярно керуються іншою логікою — створювати інституції під конкретну людину. Чи не найяскравіший приклад — обʼєднання Мінінфраструктури з Мінрозвитку громад і територій у Мінвідновлення. А потім — процес «повернення, як було».

Чи справді для ефективної взаємодії з українцями за кордоном необхідне ціле міністерство? Адже є структури зі схожими, якщо не ідентичними функціями. Посольства, консульства, Управління закордонного українства в складі МЗС, які відповідають за комунікацію та координацію зв’язків із діаспорою та українцями за кордоном, оскільки це — їхня безпосередня функція в межах зовнішньополітичної діяльності держави.

Також є Національна комісія з питань закордонних українців при Кабінеті міністрів, відповідальна за надання статусу закордонних українців, які мають подібні до громадян права і можуть полегшено отримати громадянство.

Насправді ефективніше було б масштабувати роботу вже наявних інституцій, а не створювати нову, що дублюватиме ці функції. А кошти, які підуть на створення нового міністерства, можна було б використати, наприклад, на фінансування МЗС. Бо там, де потрібна була б певна централізація й консолідація від держави, її немає.

Чи потрібне окреме міністерство для того, щоб українці обʼєднувалися й поверталися з-за кордону? Щоби знайти відповідь на це питання, варто розуміти, за яких умов люди будуть готові повернутися. Згідно з опитуванням КМІС навесні 2024 року, близько половини біженців повернуться лише за умови цілковитої безпеки, відбудови житла та завершення війни.

Що означають ці дані на практиці? Люди не повернуться негайно. І міністерство не може займатися створенням ілюзій того, чого держава насправді надати й гарантувати не може, — швидкої відбудови й тривалого миру.

Якщо не міністерство, то що?

Реалістичнішим підходом було б створення умов для збереження зв’язку з громадянами за кордоном. Наприклад, запуск освітніх програм, які дадуть змогу українцям за кордоном здобувати українську освіту дистанційно. Їх можна було б реалізувати у співпраці з провідними університетами країни.

На окрему увагу заслуговує питання взаємодії з діаспорою, адже на тлі закликів повертатися досі немає концепції взаємодії з нею. Спробою її започаткувати можна вважати президентський законопроєкт про множинне громадянство. Але наявність паспорта не допоможе, якщо немає цілісної державної політики із залучення цих громадян. Влада має взяти на себе відповідальність і координувати процес, аби це не залишилося просто декларацією добрих намірів.

Демографічні виклики не можна розв’язати самим лише створенням міністерства. Повернення громадян, як і консолідація нації, залежить не від кількості відомств, а від реальних змін, які підвищують якість життя: безпеки, доступу до житла, економічних перспектив. Держава має показати своїм громадянам, що вони потрібні їй незалежно від того, де мешкають — за кордоном чи на окупованому Донбасі. Тобто це наслідки багатьох інших успішних політик у різних сферах життя. Зокрема і з реінтеграції окупованих територій, якою займалося ліквідоване міністерство.

Як свідчить практика, держава потребує не нових структур, а чіткої стратегії роботи з ВПО та якісної системної політики для діаспор в усьому світі. Нове міністерство може стати основою для вироблення й першого, й другого. Або ж стати черговим доказом того, що не можна створювати нове відомство без чітких завдань і політики, та ще й під конкретну людину.