Що змінить «турборежим» Трампа

Не минуло й місяця від дня інавгурації, як Дональд Трамп уже фактично відновив status quo ante оонівської політики зразка своєї першої каденції.

До «першої хвилі» потрапили його «улюблені» Паризька угода щодо зміни клімату (хто б сумнівався після оголошення «національної енергетичної надзвичайної ситуації» та знаменитого «drill, baby, drill»), а також «неефективна» Всесвітня організація охорони здоров’я, які першого ж дня опинилися під котком грандіозного переформатування світоустрою новим господарем Білого дому.

А після прогнозованого першого гостя Дональда Трампа — Беньяміна Нетаньягу — настала черга «другої хвилі» оонівських інституцій, які діють «усупереч інтересам США, нападаючи на наших союзників і пропагуючи антисемітизм»: Ради з прав людини та Близькосхідного агентства ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт (UNRWA), а також ЮНЕСКО, яка «постійно демонструвала антиізраїльські настрої протягом останнього десятиліття» і щодо якої буде проведено 90-денну перевірку й «аналіз будь-яких проявів антисемітизму або антиізраїльських настроїв».

Окрім того, Трамп підписав указ про запровадження санкцій проти Міжнародного кримінального суду через розслідування проти Ізраїлю та видачу ордеру на арешт Нетаньягу.

Звісно, ті хто в темі, зауважать, що все це ми вже проходили під час першої каденції Дональда Трампа, а дехто навіть може нагадати, що американські президенти регулярно воюють із ООН протягом останніх пів століття. Приміром, 2011 року Барак Обама припинив фінансування ЮНЕСКО після того, як Палестинська автономія стала повноправним членом цієї організації; 1996 року Білл Клінтон вивів США з Організації Об’єднаних Націй з промислового розвитку (UNIDO) та Всесвітньої туристичної організації (UNWTO), посилаючись на їхню «неефективність і недостатню актуальність»; Рональд Рейган 1984 року — з ЮНЕСКО після того, як організація обмежила участь Ізраїлю в її діяльності, а Джиммі Картер, який нещодавно відійшов у вічність, 1977 року — з Міжнародної організації праці (ILO) через занепокоєння щодо її політизації, включно з наданням статусу спостерігача Організації визволення Палестини.

Усе начебто й так. Проте, як казав герой знаменитої п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями»: «Так! Так! Але ні!».

Нинішній період американо-оонівських відносин таки має низку особливостей порівняно як із часами Трампа 1.0, так і з усім, що було до цього.

Особливості «турборежиму»

Перше — це таймінг.

Під час першого терміну перебування в Овальному кабінеті Дональд Трамп досить «довго запрягав», аби ухвалити те чи те «оонівське» рішення.

Скажімо, заява про перший вихід із Паризької угоди прозвучала на п’ятий місяць його президентства (1 червня 2017 року), з ЮНЕСКО — фактично за дев’ять місяців (12 жовтня 2017 року), а вихід із Ради ООН з прав людини та Близькосхідного агентства ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт узагалі відбувся наступного — 2018 року, не кажучи вже про ВООЗ, вихід із якої Вашингтон оголосив «ковідного» 2020 року.

Нині ж ми є свідками справжнього «турборежиму» й проходження усього цього шляху Білим домом за якихось пів місяця.

Друге — це патерн поведінки.

На відміну від попередніх господарів Білого дому, Трамп 1.0 поводився стосовно ООН доволі радикально відразу на кількох напрямках, тоді як Картер, Рейган чи Клінтон як інструмент тиску на цю організацію обирали лише один «магістральний» напрямок.

Але поза тим тодішня адміністрація Трампа активно співпрацювала та домовлялася з різними інституціями ООН, скажімо, з Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ), Всесвітньою продовольчою програмою (WFP) чи Дитячим фондом ООН (UNICEF).

Ба більше, протягом першої каденції нинішній господар Білого дому поводився набагато ліберальніше. Скажімо, перед виходом із Всесвітньої організації охорони здоров’я велися інтенсивні дебати між США й ООН стосовно реформування ВООЗ.

Нині все фактично відбувається без жодних дискусій та обмінів думками, а очільникам ООН, скажімо, гендиректору тієї-таки ВООЗ Тедросу Гебреїсусу, нічого не залишається, крім як постфактум «висловити жаль» і сподівання зберегти «історичні відносини» між ВООЗ та США.

Група ризику

Підписаний Трампом на початку лютого президентський указ передбачає перегляд протягом 180 днів міжнародних організацій, які отримують фінансування США, щоб визначити ті, які вважаються шкідливими для американських інтересів, і оцінити можливий вихід із них.

Аби оцінити «шкідливість» для Вашингтона таких організацій на оонівському напрямку, вочевидь, варто зрозуміти головні пріоритети команди господаря Білого дому.

Якщо на внутрішньому треку це — дерегулювання економіки, нарощування видобутку енергоносіїв і, відповідно, відмова від екологічного кейсу, то на зовнішньому, вочевидь, акцент робитиметься на Латинській Америці з її головною больовою точкою — міграційною темою, Близькому Сході та, відповідно, проізраїльських настроях і, звісно ж, максимальному витягуванню всього можливого у світі з китайської орбіти.

З огляду на це, до списку «шкідливих» на екологічному напрямку вже незабаром має всі шанси потрапити не лише Паризька угода, а й загалом Рамкова конвенція ООН щодо зміни клімату.

На міграційному треку, вочевидь, нас очікує черговий вихід США з Глобального договору про міграцію (за часів «першого Трампа» Вашингтон уже робив це в грудні 2017 року), який «містить численні положення, несумісні з політикою США стосовно мігрантів і біженців», а також Міжнародної організації з міграції (IOM).

Крім того, вочевидь, фінансова аргументація буде ключовою в контактах із Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (хоча на добровільні внески припадає майже 80% річного доходу організації, США разом із ФРН та ЄС є головними її спонсорами), насамперед щодо зміни політики стосовно іммігрантів із боку мексиканського кордону.

На близькосхідному напрямку, схоже, відбуватиметься подальший тиск Вашингтона на згадану «антиізраїльську» UNRWA, яку, до речі, майже на третину фінансували саме американці, а потім, після відмови Трампа це робити 2018 року, за це взявся Ісламський банк розвитку, за якого було створено спеціальний фонд допомоги палестинським біженцям.

Також, напевне, ставитиметься питання щодо подальшої доцільності близькосхідних миротворчих місій, таких як «ліванська» UNIFIL та «сирійська» UNDOF. Особливо першої, до якої як за океаном, так і на південь від ізраїльсько-ліванського кордону найбільше претензій через істотне посилення протягом останнього десятиліття впливу «Хезболли» на півдні Лівану, куди, власне, й поширюється мандат місії.

Ну й головне — це, звісно, фінансування ООН загалом. Якщо планам 45-го президента Трампа щодо скорочення внесків США в систему ООН завадили розбіжності з Конгресом, то тепер, коли республіканці контролюють у Конгресі як Сенат (51 на 45), так і Палату представників (219 на 215), 47-й президент Трамп може розраховувати на успішне втілення своїх найсміливіших фінансових бажань на оонівському треку.

Нові реалії

Звісно, маючи такий важіль, як 22% внеску до регулярного бюджету ООН, Білий дім може твердо вимагати вигідних для себе реформ цієї організації. А судячи з логіки поведінки нової американської адміністрації, вона, вочевидь, це й робитиме в недалекому майбутньому після проведення зазначеного моніторингу міжнародних організацій.

Інше питання — наскільки далеко нова команда може зайти у своєму «реформаторському драйві» на оонівському полі.

Попри деякі радикальні думки щодо Трампа як «руйнівника системи ООН», вочевидь, жодного руйнування не відбуватиметься, оскільки було б дуже нерозумно нищити глобальний майданчик, за допомогою якого, насамперед через Радбез ООН, можна упливати на інші країни, юридично захищати своїх союзників, а також контролювати дедалі масштабніші амбіції геополітичних суперників.

Тому, найімовірніше, ми станемо свідками вже «напрацьованої» протягом останніх тижнів методики досягнення результату за «канадсько-мексиканським», «колумбійським» або «панамським» сценаріями — фінансовий важіль як інструмент схиляння до цілеспрямованих реформ певних органів ООН відповідно до національних інтересів США.

У цьому контексті, звісно, найбільший інтерес для нас становлять «найвразливіші» структури ООН, які водночас є вкрай важливими для нинішніх інтересів України.

Насамперед це стосується міграційного блоку, оскільки Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, а також Міжнародна організація з міграції є одними з головних міжнародних партнерів України з підтримки ВПО.

Також дошкульним для нас може бути перегляд співпраці з ВООЗ, яка на 18% фінансувалася американцями й уже оголосила про вимушене значне скорочення видатків через вихід США з її складу.

Поки важко сказати, чи це стосуватиметься програм допомоги Україні, оскільки наразі оголошено лише про намір істотно зменшити витрати на подорожі й припинити наймати персонал, за винятком критично важливих сфер, проводити всі робочі зустрічі онлайн, не оновлювати ІТ-обладнання й не проводити ремонтів у офісах.

Схожа ситуація може виникнути з ЮНЕСКО, яку на 22% фінансували США. А оскільки згаданий прецедент припинення фінансування уже був 14 років тому за президентства Барака Обами, на думку багатьох експертів, організації й цього разу доведеться згорнути низку програм, що може створити додаткові труднощі в просуванні наших інтересів у разі нашого обрання до Виконради ЮНЕСКО на період із 2025 до 2029 року.

За цих непростих умов збереження минулорічного рівня у понад 2 млрд дол. гуманітарної допомоги (з урахуванням іще й подальшого поширення конфліктів у світі та, відповідно, перерозподілу цієї допомоги потенційно не на нашу користь) буде справжнім успіхом.

Вітер змін

Незважаючи на пророцтва скептиків, ООН, вочевидь, нікуди не дінеться. Бо вона, як та демократія Вінстона Черчилля, є найгіршою з усіх міжнародних організацій, якщо не рахувати всіх інших.

А от те, що Організація Об’єднаних Націй докорінно зміниться, не викликає сумнівів. Вона цього конче потребувала й без Трампа. А 47-му американському президенту, схоже, відведено роль «каталізатора» процесу.

Чи розпочнеться цей активний процес уже за нинішнього генерального секретаря ООН Антоніо Гутерреша, якого, до речі, Дональд Трамп неодноразово запрошував до Білого дому під час своєї першої каденції, навіть попри те, що обидва є прихильниками протилежних політичних поглядів?

Чи це розгорнеться «на широку ногу» в наступні роки вже за нового генсекретаря, який, до речі, за принципом черговості має бути саме представником Латинської Америки та Карибського басейну, того самого американського «заднього двору», або, за оонівською термінологією, GRULAC?

Головне для нас у цій ситуації — зуміти вчасно й ефективно використати цю «велику перебудову» з вигодою для країни й, відповідно, бути «тусовкою», а не «масовкою» прийдешньої світової реформації.