"Казали, він не ходитиме": зворушлива історія кохання ветерана і дружини-лікарки

Історія кохання Тетяни та Артема почалася, як у фільмах – спочатку ти думаєш, що краще ніколи в житті більше не зустрічати цю людину, але доля знову зводить вас разом. І ця ж доля випробовує вас знову і знову, щоб переконатися, чи ви дійсно хочете бути разом. Випробовує війною, відстанню, невідомістю.

Артем став на захист України ще задовго до повномасштабного вторгнення і був командиром розвідувального взводу та позаштатним медиком у групі спецпризначення "Мангуст". Тетяна – лікар-анестезіолог. Разом вони здолали важкий шлях реабілітації після двох поранень Артема на фронті та коми, і довели, що справжні почуття здатні здолати усі виклики.

Своєю зворушливою історією Тетяна та Артем поділилися в інтерв'ю 24 Каналу, а також розповіли про виклики та упередження, з якими зіштовхуються поранені військовослужбовці та їхні рідні.

"Заборонила навіть згадувати про нього": історія знайомства Тетяни та Артема

Розкажіть, як ви познайомились і яка була ваша перша думка один про одного?

Тетяна: Ми познайомилися на Дні народженні нашого спільного друга і моя думка про нього була дуже негативна. Він дуже саркастично жартував і чіпляв мене своїми жартами, тому він мені не сподобався. Після цього ми не бачились. Я сказала другу, щоб більше не згадував про цю людину взагалі при мені, і він, в принципі, більше не згадував.

Десь через 4 роки, напевно, Артем написав мені в інстаграмі. Я не знала, що це він, бо настільки була на нього зла, що забула навіть, як він виглядав. Тобто я знала, що він є, але на цьому все. Потім я випадково дізналася, що це він, але ми вже почали нормально спілкуватися і зав'язали потім стосунки.

Артем тоді вже був військовим, чи він долучився до війська, коли ви були в стосунках?

Він був військовослужбовцем, але контрактником. І на той момент, коли ми почали спілкуватися, він був між контрактами, звільнений. Тобто в нього за плечима вже був трирічний контракт. Через 2 дні, коли ми почали спілкуватися, він поїхав на наступний контракт, тобто можна сказати, що так – вже був.

А у вас, яка була перша думка про майбутню дружину?

Артем: Першої думки насправді ніякої не було. Просто дівчина, з якою можна було пожартувати, все.

"Надивився фільмів про війну": чому пішов на службу в армію

Коли ви вирішили долучитися до війська, що стало причиною? І чим ви займалися у війську?

Артем: Я пішов на контракт у 2017 році. Прийшов тоді, щоб робити добро в плані медицини. Після медичного (університету – 24 Канал) хотів рятувати людей. Надивився фільмів про війну і думав, що буду тим самим хлопцем-медиком, який витягуватиме хлопців з-під вогню, надаватиме їм допомогу. Але виявилося трішки по-іншому.

По першому контракту я служив три роки. Потім повернувся додому, влаштувався працювати масажистом. Деякий час працював, потім мені стало скучно, бо я – людина, яка постійно має бути в русі. Тому повернувся знову до війська. Там вже попав у підрозділ розвідки. Я був командиром відділення розвідки, але й виконував обов'язки медика. Тобто те, що я хотів раніше, я виконував під час війни. Мене це влаштовувало.

Як ви застали 24 лютого – вдома чи на фронті?

Дивіться, як було: у мене був побратим "Хімік" і нас відправили знімати на камеру, що роблять окупанти, їхні переміщення і так далі. Жили у хлопців з піхоти, а самі вибігали кожного ранку на передок, знімали росіян на камеру та передавали на штаб. І одного разу у 2022 році я прокидаюся, а мені кажуть, що війна (повномасштабне вторгнення – 24 Канал) почалася. Так я війну і застав – на фронті.

"Відчуваєш самотність і злишся на тих, хто в безпеці": як це – бути коханою військового

Тетяно, розкажіть, як взагалі бути коханою військовослужбовця? З якими складнощами доводиться зіштовхуватися? І що взагалі найскладніше у стосунках з військовим?

Тетяна: Важко сказати так коротко. Бути партнером військового – це важко, бо є дуже багато викликів, до яких ти не готовий. Наприклад, якщо ти навчаєшся в університеті й плануєш бути лікарем, як я – лікар, то ти знаєш, до чого йдеш, бачиш реалії. А коли ти стаєш партнеркою військового…

У нас в країні до 2014 року війни ніколи не було. Я не мала в сім'ї нікого з військових і не знала – як це взагалі, які вони люди, що там? Ця специфіка була мені невідома. Але коли я почала зустрічатися з Артемом, то не розраховувала на щось серйозне, типу шлюбу, дитини та все інше. Просто зав'язувалися стосунки.

Крім того, тоді я не знала, на що ми йдемо, бо не було повномасштабки. Він йшов просто в зону АТО і я взагалі не вважала, що це щось страшне. Загалом, коли він був там в навчальних частинах, то нічого страшного і не було. Це коли вони вже попали в сектор, в зону АТО та ООС, там вже були якісь нюанси. Але в принципі теж не настільки ризиковано, ніж коли почалась повномасштабна війна.

Щодо викликів, то їх також можна поділити на "до" та "після" початку повномасштабної війни. Єдине, що об'єднує ці два періоди, – це відстань. Відносини на відстані, ще й з ризиком, – це важко для обох. Я думаю, що якщо є справжні почуття і люди дійсно одне одному підходять, то це все можна пережити. Але якщо це дійсно почуття, бо я бачу дуже багато пар, які розвалюються через відстань, через цей постійний страх.

Партнер військовослужбовця відчуває самотність, бо бачить навколо себе пари, які разом постійно. Живуть разом, мають змогу бути разом, а ти сидиш і не знаєш, коли ти побачиш його. У нас був період, що ми не бачились більше, ніж пів року, і це довго. Це важко, коли молоді люди так довго не бачаться, з'являються різні страхи, особливо коли він – військовий в активній війні. Важко, я не знаю, якими ще словами це описати.

Тетяна та Артем / Фото з інстаграму жінки

Хотілося б більше розуміння від суспільства, напевно. Важко, бо ти починаєш створювати свою бульбашку людей, які тобі не дошкуляють, не ставлять тупих питань типу "що там твій каже?", "коли війна закінчиться?", не кажуть, що "я б свого не відпустила", або "мій не створений для війни". Бо це говорить кожен другий, це говорять і рідні, і друзі, і близькі. Люди це не фільтрують, не розуміють, що роблять боляче.

Це великий мінус і складність, бо немає нормальної комунікації з зовнішнім світом, а знайти собі як подругу партнерку іншого військовослужбовця – теж не варіант, бо вона має свій досвід і ти не знаєш, як вона це проживає.

І якщо, наприклад, її партнер сидить десь на відстані від передка, від нуля й робить щось не таке ризиковане, як твій партнер, то ти починаєш злитися. Хоча ти не маєш права на неї злитися, але злишся, бо в тебе немає з чоловіком зв'язку по 5 днів, ти знаєш, куди він виходить, що він робить, і це страшні речі. А вона з ним постійно на зв'язку, він і приїхати може частіше. Тож це не варіант. Але якщо є почуття, то можна все прожити.

"Думав, гарно сховався в засідці": про 2 поранення і кому

Артеме, ви отримали два поранення. Перше було легке й через місяць ви повернулися на фронт, а потім було черепно-мозкове уламкове, коли відмовили ліві кінцівки. Можете розповісти, як це сталося?

Артем: Перше поранення було легке – в ноги. Тоді було так: піхота штурмувала позиції окупантів, а ми, розвідка, сиділи на штабі, дивилися камеру й контролювали, раптом що – треба було відправитися на допомогу. І все пішло, як завжди, не по плану.

Окупанти почали відбиватися, наша піхота почала відходити. Піхота ще паралельно загубила танк, він підірвався на міні. Треба було відправитися їм на допомогу, і командир відправив мене з цим танком. Ми з побратимом сідаємо в джип і їдемо. Ззаду нас їде танк. Під'їжджаємо, я вистрибую з джипа, кажу водієві сховатися у посадку, а ми біжимо вперед.

Підбігаю до піхотинця – капітана – кажу, що ось танк, беріть і штурмуйте далі. Він каже, що вони не підуть штурмувати. Я передаю, що відбій, штурму не буде, і говорю, щоб танк ховали в посадку, бо він на дорозі стояв. Але у хлопців, певно, був перший виїзд на танку, вони досить недосвідчені були. І в цей час прилітає міна. Ми падаємо всі. Я встаю, дивлюся на капітана, а в нього перебита була променева артерія.

Затискаю рукою, витягую його, накладаю турнікет. Мій напарник каже, що там є "трьохсотий". Починаю бігти до нього й між нами падає міна. Встаю, біжу вже до напарника – у нього була перебита великогомілкова кістка і я якраз подумав, як тягнутиму його кілометр до джипа. Дивлюся на штани, а в мене кров. Я ж перед цим передав командиру, що "трьохсотих" – три. Потім кажу: "Відбій, "трьохсотих" – 4". Він питає, хто четвертий. Кажу: "Я". Коли прилетіла міна в танк, тоді й "затрьохсотило".

Тобто ви з самого початку були в шоковому стані й не могли зрозуміти, що отримали поранення й зрозуміли тільки після того, як надали першу допомогу побратиму?

Ні, не те, щоб був у шоковому стані. Я чув, що в мене щось пече, але думав, що, може, впав на камінь. А потім дивився, що по штанах тече кров. Думаю, напевно, я "трьохсотий", якщо щось пече. Потім виїхав на Селидове. Думав, що там нічого серйозного, день – два і повернуся на передову, а там всюди осколки, треба було 3 – 4 операції, щоб дістати.

На якому напрямку це сталося?

Донецький, під Пісками, як і друге поранення. Тоді ми просто не помітили дрон, який скидав міни. Можливо, було декілька дронів, бо тоді був штурм окупантів. Ми відбивали атаку, я був у засідці, щоб раптом що вистрілити у російську техніку. Але видно, не так добре заховався, як заховався дрон наді мною. Пам'ятаю спалах перед обличчям, як починає боліти голова.

Підбігає мій покійний побратим "Сєрго", загинув на Бахмуті, каже, що я важкий "трьохсотий". Я йому кажу, що ні, все нормально. Але мені прилетів осколок в голову, пробив каску. Потім мене винесли повністю на броні.

Артем з побратимами на службі / Фото, надане 24 Каналу

Що ви пам'ятаєте, яким був ваш перший спогад, коли отямилися?

Я, можливо, відключався, коли чекав групу. Пам'ятаю, коли хлопці несли мене, нас супроводжував російський дрон, який постійно скидав міни. У мене дуже боліла голова, просто страшно. Я вже казав, щоб залишили мене там. Пам'ятаю, хлопці постійно падають, бо прилітають міни. Відповідно, падаю і я на носилках. Потім мене винесли за посадку, поклали в пікап і вивезли.

Нас повезли по лікарнях разом з побратимами – "Сєрго" і "Мішанею". Я ще тоді казав, що заберіть мій автомат, бо я завтра – післязавтра повернуся, щоб усе було на місці. Потім я відключився на тиждень, впав у кому.

Тетяно, як ви взагалі дізналися про поранення Артема? Що можете згадати про той момент? Які були ваші перші дії?

Тетяна: Я їхала з роботи. Я працюю лікарем-анестезіологом, у мене подобовий графік і я їхала зі зміни. Мене повідомили медичні працівники, де він лежав у реанімації, бо він не мав телефону, не мав ніякої можливості зв'язатись і в нього була трохи сплутана свідомість. Сказали, що він у реанімації в київській лікарні, що живий.

Я написала другу, тому нашому спільному, через якого ми познайомилися, і ще деяким близьким людям. Брат знайомого працював у цій лікарні й сходив до Артема в реанімацію, дізнався діагноз. Передав його мені, і після цього я зрозуміла, що все дуже погано.

Я працюю у відділенні, яке лікує таких хворих. Якби до мене приїхав такий пацієнт, я б не ставила 100% на те, що він виживе, бо це дуже важке поранення. З дуже важкими наслідками – не для кінцівок, а саме для голови. В Артема був дуже виражений набряк мозку, бо там був осколок і були ще кісткові уламки, які вразили мозок вторинно. Металевий дістали, а ось з цими дрібними кістковими ще була проблема. Через це його операція була складна.

Я зв'язалася з його батьками. До того він нас ще не знайомив, бо вони живуть в окупації в Херсонській області. Він хотів познайомити нас тільки особисто, але почалась війна й ніхто туди не поїхав. Я знала, що в нього є мама, сестра та вітчим, але він про мене їм не розказав. Я подзвонила його мамі, розказала, яка ситуація і так ми познайомилися з нею, і з сестрою також. Вона живе в Києві.

Це був ранок суботи й у лікарні мені сказали, що в понеділок Артема переведуть у відділення в палату й можна буде приїхати та вже з ним бути. Я повідомила на роботі, що в мене така ситуація і мені треба поїхати на невизначений термін. Домовилася з подругою, яка працювала за мене – відпрацьовувала мої зміни, а я віддавала їй гроші. Тож зібрала речі, поїхала в Київ і була з ним весь час.

"Допомогло кохання й досвід інших побратимів": як проходила реабілітація

Як проходила реабілітація? Що було найважчим в цей період?

Артем: Найтяжчим було, коли я прокинувся, а моя права рука повністю прив'язана, а ліва – ні. Я не розумів, чому так. Приходили лікарі, дивилися на мене. Я питав, коли в мене рука і нога запрацює. Я тоді ще погано говорив, і зараз погано, а тоді ще гірше. А вони всі так якось кивали й виходили, але нічого не говорили.

Приходив якийсь дядько, хотів щось від руки, але рука не хотіла щось з ним робити. І в мене завжди було питання – коли запрацює моя рука? Ще були ці меланхолічні моменти, коли я постійно плачу. Це найстрашніше насправді – коли ти плачеш і не знаєш, чого ти плачеш.

Що допомогло вам не втратити мотивацію лікуватися?

Я зустрічав хлопців, схожих на мене. Запитував, що вони робили і вони мені підказували. Плюс зі мною постійно була моя дружина, тоді ще дівчина, яка постійно мене мотивувала не здаватися. Вона завжди виконувала мої забаганки. Наприклад, хочу подихати свіжим повітрям – пішли, подихаємо.

Тетяно, що ви можете пригадати з того періоду?

Тетяна: Ми пробули десь 3 тижні у Києві, потім поїхали в Хмельницький. Там Артем проходив найважчий, найзначніший етап реабілітації. У Хмельницькому його поставили на ноги і він почав ходити, бо приїхав туди лежачим. Хоча реабілітолог Артема робив ставку на те, що він не ходитиме.

Ліва рука в нього і досі не працює. Нога працює більше як опора, але він ходить. Завідувачка лікарні у Хмельницькому порадила купити спеціальний пристрій для ноги – ортез, який підтримує стопу, бо вона висить і через це Артем не може зробити повноцінний крок. Ортез підтримує стопу під кутом 90 градусів, щоб була правильна ініціація кроку. Ми замовили його і тепер постійно замовляємо, бо вони часто ламаються через те, що Артем постійно підтримує фізичну активність.

Я була там із ним, жила у подруги та їздила до нього кожен день. Артем постійно був у реабілітаційному центрі, як на стаціонарі, щодня займався 3 години зі спеціалістами. А потім, коли дали добро, бо в нього ще був абсцес селезінки й деякий час була заборонена активність, я займалася з ним іще ввечері, бо звільнювалися реабілітаційні зали. Тож ми ходили ще займалися з ним повторно.

Артем і Тетяна на реабілітації / Фото, надане 24 Каналу

Пройшло багато часу, що я була там. Артем отримав поранення 27 листопада і десь 20 лютого я поїхала в Запоріжжя, бо мені вже подзвонила моя завідувачка та сказала, що немає кому працювати, треба виходити на роботу. Коли Артем вже міг самостійно дійти до туалету й назад, одягнутися, поїсти, тобто виконати базові потреби, – я поїхала. Він ще місяць там відновлювався, потім пройшов ВЛК і повернувся додому. Але потім ще їздив у різні центри на реабілітацію.

Що допомогло вам не здатися та підтримувати чоловіка весь цей шлях?

Тетяна: Чоловік (сміється – 24 Канал). Тобто у мене зовсім не було такого розуміння, що він лишиться лежачим. Навіть коли я побачила його в тому вигляді, в якому він був з самого початку, у мене було чітке розуміння, що він ходитиме і все буде нормально. Щодо руки, хай не ображається, але в мене були такі прогнози, що з рукою не буде все добре, бо дуже важка травма.

Усі мої колеги, які працюють у відділенні, що лікує таких пацієнтів, кожен раз, коли питають як Артем, кажуть, який він молодець, що так відновитися – це чудо. Але це не чудо, це – звичайна людська праця, бо він дуже мав велике бажання відновитися. І він працює над цим, бо має мотивацію. Він не зупиняється, не опускає рук і не впадає у депресію. Але це завдяки тому, що також вчасно підібрали терапію. Ці нюанси також треба враховувати.

Щодо мене – що допомогло? Кохання. У мене не було якихось інших думок, щоб щось робити по-іншому.

Після поранення Артема минуло вже понад 2 роки, але шлях реабілітації досі триває. За два місяці після поранення Артем і Тетяна одружилися. Для цього чоловік спеціально готувався на реабілітації, щоб самотужки здолати 28 сходинок у РАЦСі. Тепер перед подружжям постали нові виклики – у жовтні 2023 року вони вперше стали батьками.

"Ми постійно на чеку": новий побут і виклики для ветерана

Минуло вже понад 2 роки після поранення, ви стали батьками. Який зараз у вас побут? Як ви адаптувалися до нових умов?

Тетяна: Ми постійно кудись їздимо, бо живемо в Запоріжжі у тому районі, куди дістають КАБи. Тому хотілося б бути вдома, але є такі "нюанси". У мене батьки живуть в Польщі, то ми можемо їздити до них, щоб перебути, потім вертатись додому. Бо чоловік, наприклад, весь 2024 рік постійно був на якихось реабілітаціях. Їде на місяць – два, приїжджає на тиждень – два й потім знову їде.

Щодо побуту, то чоловік допомагає мені. Можу з сином його лишити. Він може його нагодувати, але от переодягнути не може, бо одною рукою важко переодягнути дитину, якій майже півтора року, бо вона як "ковбаса" виривається. Я ходжу на йогу три рази на тиждень, то він лишається з сином – годує, умиває, грається з ним, кладе спати. У цьому плані не можу сказати, що він допомагає мені з дитиною, бо це ж і його дитина – ми одне одному допомагаємо.

Тетяна та Артем із сином / Фото з інстаграму Тетяни

Артем справляється багато з чим щодо дитини та побуту. Може приготувати якісь прості страви. У нас є спеціальна дошка з гвіздками, щоб можна було прикріпити на них якийсь продукт і порізати. Тож Артем може щось приготувати нескладне, пропилососити, може доглядати за дитиною. Але йому потрібна допомога з одягом, щоб вилізти з ванної.

Також у нього ще є епілепсія, що з'явилася через травму. Через це ми постійно на чеку, бо ти ніколи не знаєш, коли станеться напад і чи він станеться. Тому тут як ходити по лезу ножа. Кожен день. Кожну хвилину. Але ми звикли.

Артеме, з якими упередженнями вам довелося зіштовхуватися після поранення?

Дуже-дуже часто чую запитання – а це лікується? У мене ж ортез на нозі, він помітний. Тому питання – а це лікується? Лікується реабілітацією, поступово. Це в тебе нога поранена? Ні, голова. Важко пояснити людині, що ти отримав поранення в голову, а не працює рука і нога.

А з якими викликами загалом зіштовхуються сім'ї поранених військовослужбовців? Чи отримуєте ви достатню підтримку від суспільства та від держави?

Тетяна: Від держави – ні. Щодо організації, то немає організації тих процесів, які мають відбуватися після поранення. Коли чоловік зазнав поранення, дякую, що хтось в палаті нам сказав, що треба певна довідка, бо без цієї довідки він не отримає виплату і пільги. Ми добилися від частини довідку і частина чесною була, без проблем нам допомогла з документами й все зробила. Потім вже була якась затримка, але деяким військовослужбовцям не дають ці документи, на які вони мають право.

У нас не було з цим проблем, але далі були проблеми, деякі нюанси з МСЕК. Потім ти не знаєш, куди тобі йти, які документи далі отримувати, бо виявляється, що окрім пенсійного посвідчення, ще є якесь посвідчення інваліда війни, яке має вийти в соціальний захист. Ми про це не знали й тому нам нараховували меншу у 2 рази пенсію, бо соціальний захист нам не сказав про те, що він має отримати це посвідчення. І таких нюансів було дуже багато. Пенсію він перераховував 4 чи 5 разів, поки добилися тої, яка має бути.

Це настільки смішно, просто до абсурду дійшло щодо цих неорганізованих процесів, які проходить ветеран. Зараз вони намагаються щось робити, створили департамент ветеранської політики. Не знаю, як воно там, бо ми вже пройшли через ці етапи, постраждали досить сильно через це, десь недоотримали виплати, але вже як є. Сподіваюсь, що вони це все виправлять і в інших ветеранів буде все добре.

Виклики щодо суспільства… Напевно, зараз у людей починається таке ставлення як колись до АТОшників. Коли почалась війна, всі хотіли бути з військовими, всі хотіли допомагати військовим, їх боготворили. А зараз – "ми тебе туди не посилали, не треба було йти".

Іноді Артем має пересуватись по місту сам і їздить громадським транспортом. Деякі водії маршруток, які знають його в обличчя, просто не зупиняються, якщо бачать, бо ж він їде безплатно, в нього є посвідчення. Деякі класні, вони зупиняються, вітаються, а деякі не зупиняються навіть або вимагають показати посвідчення, коли маршрутка рухається й він однією рукою тримається. Деякі люди нормально ставляться й дякують.

Загалом наше суспільство не готове, суспільство не знає, як спілкуватися з ветеранами. Дуже часто ставлять багато некоректних питань, не питаючи, чи можна їх ставити. Дуже часто супроводжують нас поглядами, особливо, коли бачать дитину з ним.

Наші люди не готові. Наша влада нічого не робить для того, щоб наші люди були готові. Третій рік великої війни, а ми досі не вміємо спілкуватися з ветеранами та їхніми партнерами.

"Я була з ним на всіх етапах": як випробування зміцнили стосунки пари

Як усі ці випробовування вплинули на ваші стосунки, чи зміцнили кохання?

Артем: Думаю, так. Дружина постійно підтримує мене. Кажу, що хочу на реабілітації, вона каже – їдь. Їй буває тяжко, бо я їду на місяць, а вона сама сидить, не може нікуди сходити. Я розумію її, але для мене стоїть пріоритет – це реабілітація.

Тетяна: У нас був не найкращий час у відносинах (перед пораненням – 24 Канал). І, напевно, якби все склалося по-іншому, то, найімовірніше, ми розійшлися б. Це я так думаю, чоловік думає інакше. Тож – так, відносини зміцнились, бо я була з ним на всіх етапах і досі лишаюся.

У мене є чоловік, який допомагає мені у побуті. Він особа з інвалідністю, але він не "побутовий інвалід". У нього немає ознак токсичної маскулінності, мовляв, ти – жінка й маєш робити. Він допомагає з усім, з чим може. Інколи, коли не допомагає, потім виявляється, що в нього щось боліло, а він не хоче скаржитися, бо набридло скаржитися. Тобто, що щось не так. У нас нормальні міцні стосунки. І дитина також зміцнила стосунки.

Молода сім'я / Фото з інстаграму Тетяни

Які у вас плани на майбутнє? Про що мрієте?

Артем: Я хочу влаштуватися на роботу, але коли ти кажеш, що маєш неробочу руку і ногу, то люди одразу подумають – інвалід, кому він треба? Хоча це все умовно, насправді. У мене ж працює права рука і права нога, і частково працює ліва нога. Я, звісно, не можу бути диктором, ідеально говорити, але це ж поступово вчиться. Також я навчаюся на біолога.

Казав дружині, що можу влаштуватися на роботу охоронцем, але вона проти. Хочеться влаштуватися на роботу, щоб приносити більше грошей додому.

Тетяна: Мені, напевно, хотілося б переїхати, бо жити в Запоріжжі трошки страшно, ще й коли маєш відповідальність не тільки за себе. Коли чоловік воював і я жила сама, а "Іскандери" летіли в сусідні будинки, то я сиділа в коридорі й думала – головне, що я в піжамі, голу не знайдуть і так далі. А зараз вже трошки інакше, бо є дитина.

Я хотіла б переїхати, можливо, в інше місто, але, певно, я не хотіла б жити в іншій країні. Коли я в Польщі, то думаю, що треба переїжджати, бо тут таке безтурботне життя, а коли вдома... Усе-таки, які б не були у нас особливості менталітету, я люблю свою країну і не хочу нікуди. Хотіла б подорожувати, бо чоловік ніколи до цього нікуди не їздив. Хотіла б вийти на роботу, але не в Запоріжжі. Я не зможу залишити дитину тут і бути на роботі, особливо, що у мене така робота, що я не зможу піти в будь-який момент.

Справжні почуття ладні здолати все, і це не цитата з романтичного фільму. Це думка, яка виникає, коли знайомишся з героями нашого інтерв'ю. Історія Тетяни та Артема – це доказ того, що справжнє кохання не знає ані страху, ані перешкод. Випробуване війною, болем і боротьбою, воно лише загартувалося.

Сьогодні, у День закоханих, хочеться нагадати: любов – це не лише романтика, а й щоденний вибір бути разом попри все. Така любов дає сили та стає опорою навіть у найтемніші часи.