День бабака і безнадії. Як переселенці вже десять років живуть у модульному містечку в Кривому Розі

У промзоні на околиці Кривого Рогу є модульне містечко для переселенців. Воно існує з 2015 року, зараз тут живуть 156 людей. Хтось — декілька місяців, а хтось — вже дев’ять років. Умови складно назвати комфортним, а багатодітні сім'ї й пенсіонери, які тут мешкають, живуть в атмосфері відірваності від цивілізації. Навіть до найближчої аптеки їхати щонайменше 40 хвилин.

Модульні містечка почали з'являтись в Україні після початку Антитерористичної операції в 2014 році. Зараз їх 25, у них живуть понад 5000 переселенців. Здебільшого будинки у містечках розраховані на шість місяців або максимум – пару років тимчасового перебування.

Liga.net побувала у модульному містечку в Кривому Розі та розповідає історії кількох мешканців.

"Порожняком туди, в ж*пу міра, ніхто не хоче їхати. Я не знаю, як там взагалі люди живуть. Самі будиночки прикольні, у лісі, але ж там цивілізації нема. Недалеко тюряга, а скупитись вони їдуть в інший район 40 хвилин на автобусі. Жалко мені їх. Були в людей будинки, квартири. Війна все розх*рячила".

Таксист підхопив мене у центрі Кривого Рогу — на 95-му кварталі. Я чекала, поки знайдеться машина, десь 20 хвилин — це дорога у дуже віддалений район. Водій пояснив, що мені пощастило знайти таксі, бо туди, куди ми їдемо, зазвичай замовлення брати не хочуть — звідти ніхто на таксі не їздить.

За 25 кілометрів від центру, в оточенні заводу і посадки, у Кривому Розі вже майже десять років існує модульне містечко для переселенців.

Містечко зустрічає жахливою дорогою на під'їзді і штучно висадженим лісом. Будиночки білого кольору одноповерхові і зроблені зі складних модулів. Містечко утворюють "квартали", розділені доріжками, у центрі — одноповерховий модульний гуртожиток. Зеленої зони з кущами чи квітами тут немає, лавок теж. Тільки деінде сохне білизна. З відкритих вікон чутно ромську мову й індійську музику, стоїть запах цибулі. Мабуть, хтось варить суп.

Двоє хлопців років десяти граються на вулиці: один із собакою, інший в телефоні. На "чужу" мене місцеві особливо уваги не звертають і займаються своїми справами. Тільки дехто спитав, що я шукаю.

Модульне містечко для переселенців у Тернівському районі Кривого Рогу відкрили 18 березня 2015 року. Воно розташоване неподалік промислового підприємства і місцевої школи, навколо посадка, а здалеку видно завод. На території містечка немає нічого, окрім самих будинків, пункту охорони і пари гойдалок для дітейМістечко складається з трьох гуртожитків і чотирьох будинків сімейного типу — один будинок на чотири сім'ї, де кожна родина має по дві кімнати. У будинку дві кімнати, душова з туалетом і кухня. Для людей, які сюди потрапляють, вже встановлені холодильник, плита, сантехніка, стіл, стільці, шафи і ліжка. На території живе багато собак і котів.

"Тут тяжко. Кожен день – як день бабака", – каже Лілія, переселенка з Донеччини.

Вона з п'ятьма своїми дітьми приїхала у Кривий Ріг із Манулового Донецької області вісім років тому — відтоді і живе в одному з будинків сімейного типу.

"Дітям тут зайнятись нічим, окрім тренажерів біля школи, нічого нема, — каже жінка. — День я витрачаю на те, що готую і прибираю, увечері з уроками малим допомагаю. Скандали, конфлікти якісь постійно серед мешканців. Жити можна. Але що це за життя…"

Діти частину дня проводять у школі — це єдине місце "з людьми" неподалік, її відвідує більшість дітей у містечку. Вдома малі граються в планшетах і дивляться мультики. Планшети їм видали у школі, а інтернет Лілія провела і сплачує самостійно.

З початку повномасштабного вторгнення Росії Лілія з дітьми виїжджала у Німеччину, прожила там три місяці і повернулась. Каже, дітям треба було вчити мову, це було дуже важко..

Іноді, коли хороша погода, Лілія виїжджає з дітьми погуляти "у місто". Винайняти квартиру й переїхати у жінки можливості немає. Вона не працює, тому що має доглядати за дітьми і хворіє. Жінка розмовляє тихо, рухається повільно — виглядає вона дуже втомленою.

"Жити можна"

Інна Рощина приїздить у модульне містечко раз на тиждень переконатись, чи все добре у мешканців. Іноді прибирає в помешканнях, з яких люди виїхали, а іноді їй доводиться розбиратись із порушниками: хтось п'є, хтось погано доглядає за дітьми.

Інна — бухгалтерка криворізького комунального підприємства "Сансервіс", на балансі якого є це містечко. Адміністратора у містечку немає, а Інна живе поруч, тож начальство призначило її "частково відповідальною" за людей, які тут живуть.

"Ще тоді, у 2015-му, ми дуже співчували людям, переживали за них, – каже Інна Рощина. – Контингент нам, правда, дістався специфічний. Були й судимі, і наркомани, і алкоголіки, не дуже гарні батьки, що за дітьми не слідкували. Зараз наче плюс-мінус нормалізувалось усе, ті виїхали".

Містечко розраховане на 200 людей, на лютий 2025 року проживає 156: 70 сімей, 50 дітей, 30 пенсіонерів, 21 людина з інвалідністю. Дехто із них живе тут вже майже десять років.

З початку повномасштабного вторгнення у 2022 році більшість багатодітних родин виїхали з містечка за кордон. Новоприбулі, каже Інна, умовами задоволені: "Все ж краще, ніж нічого, жити можна". Близько 100 людей, тобто 75%, живуть тут ще з лютого 2022 року. Більшість мешканців переїхали з Донеччини.

Здебільшого тут живуть багатодітні сім'ї, які існують на держвиплати, а також пенсіонери і діти. Близько половини мешканців — ромської національності. Інна каже, їх не беруть нікуди працювати. Грошей, щоб зняти собі щось краще, у людей немає. Охоронець Артур каже: іноді мешканці сваряться, буває дуже гучно — переважно українці сваряться з ромами.

Щоб почати жити у містечку, пояснює Інна, потрібно звернутись до департаменту соціальної політики виконкому міськради. Вона додає: одне "койко-місце" на місяць коштує 150 гривень, у вартість ще включені водопостачання й електрика. Утримання помешкань на одного жителя коштує, за словами бухгалтерки, до 2000 гривень влітку і близько 2500 взимку. "Різницю", за словами Інни, сплачує місто.

Газу тут немає, все на електриці: бойлери, плитки, опалення. Коли були блекаути, люди сиділи без світла кілька днів. Генератор, за словами бухгалтерки, є, але на нього немає палива.

До найближчого місця, де є аптеки та магазини, людям з містечка їхати приблизно пів години. Іноді вони скидаються грошима і викликають машину, щоб купити продуктів на тиждень. Таксі приїжджають рідко, тож іноді просять знайомого водія.

На вихідних, як пояснив охоронець, до дітей приїжджають "вєрующі" із розважальною програмою. Раз на місяць місто присилає сюди сімейного лікаря. З інших "сторонніх" тут бувають хіба що сантехники "Сансервісу", коли щось ламається. Останнім часом постійно ламаються бойлери – їм вже вісім років.

"Про майбутнє намагаємось не думати"

На порозі білого подряпаного будинку стоїть жінка у шапці, халаті і накинутій зверху старій шубці. Жінка перепрошує, що не прибрано, — сьогодні по дорозі з магазину їй стало погано, охоронець допоміг донести речі, а вона напилась таблеток, і сил прибирати немає.

Це Олена, їй 67 років. Разом із донькою, зятем і онуком вона переїхала у Кривий Ріг з Покровська Донецької області у листопаді минулого року. Відтоді вони всі разом живуть у будинку сімейного типу в модульному містечку.

Олена показує їхнє житло: всередині доволі тепло, перша кімната суміжна із кухнею. Гарячої води немає, тому що вийшов з ладу бойлер.

У другій кімнаті чотири двоярусні ліжка. Саме тут і сплять всі члени родини. На незайнятих ліжках розкладені особисті речі: ікони, окуляри, тонометр.

14-річний онук Олени дистанційно вчиться у покровській школі, а з кімнати майже не виходить – хіба що в магазин. Ходити йому тут нікуди, навколо на відстані в кілометри немає нічого цікавого для підлітка.

Є окрема кімната з душовою і туалетом, але оскільки гарячої води немає, душова заставлена мисками. Щоб помитись, воду гріють кип'ятильником.

"Коли ми їхали з Покровська, там було ще більш менш спокійно, – каже Олена. – Але моя донька тяжко хвора, а зять після інсульту. Ми мали поїхати, бо закривались лікарні і майже не лишилось лікарів. Ми б просто загинули там".

Тут є вода, тепло, меблі і можливість приготувати їсти й помитись. Олена каже: для життя цього достатньо. Правда, вода холодна, тому що бойлер зламався, тож доводиться обмиватись з миски. Погано й те, каже Інна, що немає аптеки – до найближчої їхати 40 хвилин.

Один раз жінці доводилось викликати швидку; та, на щастя, приїхала аж на територію містечка. Скуповуватись переважно вони їздять "у місто". Магазин поруч є, але асортимент там не дуже. Про майбутнє Олена намагається не думати.

"У моєму віці я не знаю, що і завтра буде, – каже жінка. – Ось сьогодні йшла з магазину, стало погано. Дякую Міші (місцевий охоронець. – Liga.net), взяв речі, мене під руку, і довів додому. У Покровську ми лишили збудований нами дім. Дуже хотілось би повернутись, але не знаю, чи станеться це колись…"

Жінка каже: Покровськ – дуже доглянуте місто, все у квітах. Тут же, де вони тепер живуть, краєвид доволі сумні. Їй би хотілось, щоб у містечку було бодай трохи чистіше.

Крім будиночків сімейного типу, у центрі містечка є гуртожиток, де живуть у кімнатах на чотирьох. Коридор, меблі, підлога і стелі — тут усе біле. Кухня спільна, у коридорі — стійкий аромат їжі, яку там готують одразу декілька мешканців.

Євген переїхав сюди сам із Донеччини наприкінці грудня 2024 року і займає в гуртожитку ліжко. Чоловік вже на пенсії, сім'ї у нього немає. Крім нього, у кімнаті ще двоє чоловіків. З меблів – ліжка, стіл, обігрівачі й туалет в окремій кімнаті. З містечка чоловік виїжджає тільки за продуктами.

Міра із чоловіком і трьома дітьми також займає кімнату у гуртожитку. Ще шестеро їхніх родичів переїхали сюди із Горлівки Донецької області. Дехто з них вже виїхав з містечка на окрему квартиру. Двоє старших дітей жінки ходять в школу неподалік. Міра та її чоловік не працюють: вона доглядає за дітьми, він шукає роботу.

"В магазин йдеш, витрачаєш більше, ніж платиш за місяць життя тут, – каже Міра. – Квартиру винаймати дорого і страшно, коли бомблять, а тут хоч один поверх. Добре, що до магазинчика п’ять хвилин, там і їжа є, і для дому необхідне. До дітей з церкви на вихідних приїжджають, влітку їм навіть батути ставили. Поки малі у школі, я готую й прибираю. Єдине, хотілося б хоча б якийсь дитячий майданчик, бо їм робити зовсім нічого. А так поки будемо тут жити, далі подивимось".

Люди, які живуть у цьому містечку, не спілкуються й не бачать нікого, окрім членів родини й сусідів. Кожен їхній день проходить однаково, у турботах по господарству. "Оживляють" картину тільки діти, яких тут доволі багато. Вони несуть важкі рюкзаки зі школи, грають із собаками й бігають на подвір'ї, розважаючи себе самі. Навколо тільки білі будинки, сіре небо й голий ліс.

"Ми з вами ось їдемо, спілкуємося, місто бачимо, людей, — роздумував вголос мій таксист дорогою назад. — А у них там: відкрив очі, людей нема, двіжухи нема, посадка тільки і собаки бігають. От на острів безлюдний помісти людину, скоро стане Робінзоном. От і вони так само. На задвірках цивілізації".