Художниця-постановниця Джуді Беккер: «Під час роботи над «Бруталістом» я шукала трагічну красу»

20 лютого в українських кінотеатрах виходить один із найгучніших фільмів року — «Бруталіст» режисера Брейді Корбета. Стрічка триває 3,5 години й має 10 номінацій на «Оскар», зокрема в категорії «Найкращий фільм». «Бруталіст» розповідає про талановитого угорського архітектора Ласло Тота, котрий у повоєнний час — під тиском нових політичних реалій — емігрує до США. Художниця-постановниця «Бруталіста» Джуді Беккер розповіла ZN.UA про джерела бруталістської естетики стрічки, натхнення київським крематорієм і досвід роботи над масштабним кіно.

— Пані Беккер, «Бруталіст» уже встиг стати сенсацією: 10 номінацій на «Оскар», три «Золоті глобуси», «Срібний лев» на Венеційському кінофестивалі, відзнаки від Гільдії режисерів і Гільдії кіноакторів США. Ви отримали другу в кар’єрі номінацію за роботу художника-постановника (перша — за «Американську аферу»). Чи очікували настільки гучного успіху?

— Ми всі — я, режисер Брейді Корбет, продюсери, операторська група, моя команда, костюмери — від самого початку усвідомлювали, що робимо досить масштабне кіно. Ми щиро вірили в «Бруталіста» й прагнули створити епічну історію про людину, яка опиняється між минулим і майбутнім. Те, що фільм отримав стільки нагород і такий потужний резонанс, — приємна несподіванка. Дуже радію, що критики й глядачі помітили в «Бруталісті» не тільки постать архітектора, а й загальнолюдську історію пошуку себе після кардинальних історичних потрясінь. Ми всі вірили в цей проєкт, і я рада, що наші зусилля оцінили так високо.

— Якщо порівняти з іншими вашими роботами, тут завдання було не тільки відтворити епоху, а й візуалізувати ідеї вигаданого архітектора. Що виявилося найскладнішим?

— Найперше — те, що я фактично проєктувала простір від імені головного героя. Ласло Тот пережив великі втрати в Угорщині, мусив виїхати через зміну політичного режиму та шукати себе в США. Його біль, але й творча сміливість мали відчуватися в кожній бетонній лінії. Це нагадувало метод-акторство (method acting. — П.К.), тільки в масштабі архітектури. Я намагалася передати, як переживання персонажа говорять із глядачем через стіни й конструкції.

— Як ви втілювали поступову розбудову споруди (громадського центру) на екрані?

— За сценарієм, архітектор Ласло споруджує великий комплекс із каплицею, бібліотекою й театральним залом. Звісно, ми не могли справді звести цю гігантську будівлю. Тож я розбила її на кілька окремих локацій, підсилюючи реальні об’єкти бруталістської архітектури власними декораціями й макетами. Зібравши всі фрагменти докупи в монтажі, ми отримали ілюзію цілісності. Це відповідає й внутрішньому конфлікту Ласло — він прагне до світла, великої мети, але минуле тисне на нього, наче бетонні стіни.

— Яку частину споруди ви насправді збудували?

— Усе, що бачимо на екрані, — будівельний майданчик, колони, сходи, що ведуть у підземелля, шахту кар’єру та певні фрагменти будівлі — ми створювали фізично. Потім іще розробили масштабний макет приблизно три метри завдовжки, де було повністю продумано екстер’єр та інтер’єр центру. Ми вкривали його матеріалом, що нагадує бетон, і дуже детально пропрацювали всі пропорції — буквально як справжню будівлю, тільки в мініатюрі. Мені, звісно, хотілося зняти повноцінну прогулянку камерою крізь цей макет. У фільмі бачимо і внутрішні приміщення, і зовнішній вигляд центру. Це було захопливо — створювати справжню модель, а не покладатися лише на комп’ютерну графіку. Одне з найприємніших відчуттів під час роботи — те, що ми намагалися робити якнайбільше фізичних речей у кадрі.

— Яка сцена з погляду художнього рішення вам найбільше запам’яталася? Де відчули: «Ось воно!»?

— Напевно, епізод із недобудованою каплицею під фінал другого акту. За сценарієм, Ласло від початку хотів, щоб цей простір уособлював і сакральність, і нагадування про жахи війни та втрат. Ми використали білі мармурові колони, цікаву гру світла (пізніше пані Беккер пояснила, що це відсилання до Церкви Світла за проєктом Тадао Андо. — П.К.), навмисно залишили деякі деталі незавершеними. Коли знімали, я відчула, що архітектура справді заговорила: дзвінка тиша, відлуння кроків… Усе це ідеально зійшлося.

— Пані Беккер, в інтерв’ю для медіа The Forward ви згадували, що з-поміж джерел натхнення був синагогальний проєкт вихідця з Угорщини Марселя Броєра у Скарсдейлі, штат Нью-Йорк.

— Я виросла в Скарсдейлі. Ще з дитинства цікавилась архітектурою — з п’яти-семи років. У мене були лялькові будиночки, а дядько-архітектор мав моделі будівель, які мене страшенно приваблювали, хоча їх забороняли використовувати для дитячих ігор. Мама розповідала про синагогу (Westchester Reform Temple. — П.К.), побудовану у формі зірки Давида, але це можна помітити тільки згори. Я була вражена ідеєю: зовні не видно, а всередині — прихований символ. І коли ми почали продумувати заклад для фільму, я постійно думала, що мій герой, Ласло, все життя був оточений християнською символікою — від епізодів у концтаборі до перебування в Америці, де він навіть мав брати участь у церковних подіях. Тому хотілося додати щось, що свідчило б про його єврейську ідентичність. Спочатку я хотіла вписати зірку Давида, але це не спрацювало у фінальному вигляді. Тоді вирішила, що зроблю наголос на хресті, причому дуже очевидно. Це своєрідний троянський кінь: персонажеві наказують проєктувати християнський монумент, а насправді вся споруда нагадує крематорій, величезну «фабрику смерті». Я передаю у відповідь власний, досить провокативний подарунок замовникові проєкту, жорсткому багатієві Ван Бюрену (від якого Ласло зазнає знущань. — П.К.).

— Пані Беккер, знімали «Бруталіста» в Угорщині, адже там значно нижчі податки, тож це дало змогу вкластися у відносно невеликий бюджет (менш як 10 млн доларів. — П.К.). Як вам вдалося зробити з Будапешта філадельфійські локації 1940–1950-х?

— За свою кар’єру я не раз «переодягала» локації, наприклад, коли потрібно було знімати 1950-ті там, де вони не дуже збереглися. Будапешт почасти допоміг: стара промислова зона нагадувала Америку середини XX століття, не надто змінену модерними будівлями. Водночас ми стикнулися зі справжнім викликом — бракувало суто американських предметів побуту й декору. Тож відправили контейнер зі США з типовими кріслами, лампами, текстилем, аби деякі сцени, наприклад, із меблевою крамницею, виглядали достовірно. Так ми зшивали дві реальності — угорські локації й американську стилістику. Наш девіз — обмеження вчать креативу. На костюми, декорації, масштабні конструкції часто бракувало ресурсів. Проте ми знаходили обхідні шляхи — чимало сцен із будівлею робили завдяки фрагментарному зніманню моделей конструкцій. У результаті кожна деталь мала бути ідеальною, бо не можна було закрити картинку чимось дорогим і масивним. Цей підхід працював на користь історії: вона стала пронизливішою й водночас має вигляд ручної роботи. Гадаю, ми досягли потрібного балансу автентики й епічного розмаху.

— Ви згадували в інтерв’ю для однієї профільної кіноспільноти, що надихалися й крематоріями, зокрема їхньою виразною брутальністю. Що саме привабило вас у цій архітектурі?

— Крематорії нерідко мають футуристичні бетонні форми й водночас несуть у собі сильний емоційний заряд — горя, прощання, пам’яті. Для мене вони стали метафорою переходу від одного стану до іншого. Ласло, по суті, теж переходить від руїни свого старого життя до спроби побудувати щось нове. А будівлі крематоріїв, на мій погляд, надзвичайно промовисті: це й розрив із минулим, і певна надія, що народжується поміж бетонних реалій.

— А як щодо важливої споруди українського бруталізму — Київського крематорію? Чи звертали ви на нього увагу під час досліджень?

— Так, Київський крематорій мене буквально зачарував хвилясто-бетонними формами. Переглядала багато фотографій, відео — в них є поєднання абсолютної суворості та поетичної плавності. В «Бруталісті» будівля Ласло стає одночасно й меморіалом минулого, й непростою надією героя. Мені здавалося, що київський об’єкт допоміг підказати цю двоїстість. Коли я намагалася знайти відтінок трагічної краси для нашого проєкту, то саме київська споруда стала одним із референсів.

— Що б ви порадили тим, хто планує дивитися «Бруталіста» й уперше знайомиться з бруталістською архітектурою на екрані?

— Спробуйте не боятися бетону (усміхається). Багато хто вважає бруталізм сухим чи холодним, проте всередині цих форм може бути колосальний емоційний заряд. Ми хотіли показати, що навіть прості грубі блоки можуть передавати і біль, і надію, і величезну силу відновлення. Звісно, будьте готові до тривалого сеансу (стрічка триває понад три години. — П.К.), проте впевнена, що історія героїв і візуальний світ загалом вас зачеплять.

«Бруталіст» — це про те, як матеріалізується ідея: коли архітектура постає не тлом, а дзеркалом людської драми. 36-річний режисер Брейді Корбет уже встиг привернути увагу сміливими авторськими роботами й нетривіальними рішеннями — зокрема це перший американський фільм за останні 60 років, знятий повністю у форматі VistaVision, а в кінотеатрах його показують 70-міліметровими копіями. У стрічці є офіційна інтермісія (перерва), як у старих кінополотнах. Підготовка до фільму тривала сім років, а знімання — лише 34 дні: в Будапешті та італійському Каррарі, на знаменитому мармуровому кар’єрі, де колись працював Мікеланджело. Там, до речі, сталася й колізія зі справжнім Ласло Тотом — саме так звали чоловіка угорського походження, який 1972-го пошкодив легендарну скульптуру «П’єта» в соборі Святого Петра. Усе це додає фільму історичних, технічних та культурних пластів. І, можливо, найголовніше — показує, як крізь брутальні конструкції проглядає людяність і прагнення свободи. Вже незабаром український глядач матиме нагоду переконатися в цьому.