Занадто "Гарячий Куліш": як класик української літератури перетворився на шанувальника Російської імперії

"Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою – видвигнути свою націю із темряви", – ці слова належать Пантелеймону Кулішу (1819—1897), видатному українцю – письменнику, історику, фольклористу, перекладачу, етнографу. Людині, яка разом із видатним фізиком, професором і ректором Німецької вищої технічної школи у Празі, галичанином Іваном Пулюєм (розробником рентгенівської трубки!) опублікувала перший повний переклад Біблії українською мовою з використанням давніх першоджерел.

Пантелеймон Куліш прожив довге як на той час життя: помер на своєму хуторі Мотронівка (нині село Оленівка) на Ніжинщині 2(14) лютого 1897 року, покинутий практично всіма друзями через дуже складний, непоступливий характер. Це була трагедія його життя. Тим часом Іван Франко вважав Пантелеймона Олександровича "перворядною зіркою" української літератури…

На початку творчого шляху він був співцем романтики життя і діянь козацького стану, став автором першого українського історичного роману "Чорна рада. Хроніка 1663 року". Перша редакція роману була написана у 1846 році (одночасно українською та російською мовами), проте повний варіант побачив світ лише 1857 року через арешт автора у справі Кирило-Мефодіївського товариства, про що нижче.

У романі розповідається про події часів Руїни, а саме про "Чорну раду" в околицях Ніжина наприкінці червня 1663 року під час виборів (елекції) гетьмана Війська Запорізького на Лівобережжі, які скликав сюзерен Гетьманщини, московський цар Олексій Михайлович. У результаті бідні козаки та покозачені селяни вибрали промосковського популіста Івана Брюховецького за підтримкиІвана Сірка.А проти двох інших кандидатів-старшин – Якима Сомка і Василя Золотаренка (швагрів і сподвижників гетьмана України Богдана Хмельницького) та їхніх прихильників — було розгорнуто терор. Вони самі були вбиті у вересні цього ж року за звинуваченням у зраді перед царем…

Народжений в містечку Вороніж в Глухівському повіті на Чернігівщині, Куліш був нащадком давніх козацьких родин, в яких попри сувору русифікаторську політику імперської влади панували традиції української мови і культури. Свою початкову освіту отримав у батьківському домі, потім у Новгороді-Сіверському – в повітовому училищі та гімназії. Вчився на філософському та правничому факультетах Київського університету Святого Володимира.

З 1846 року працював у Київській археографічній комісії. Серед його знайомих і співробітників – Тарас Шевченко, видатні українські науковці-гуманітарії Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Гулак, польський письменник-історик Міхал Грабовський, журналіст і громадський діяч Василь Білозерський (його рідна сестра Олександра стала дружиною Пантелеймона Куліша, разом вони прожили понад 50 років, попри бурхливі романи чоловіка, серед яких й роман із письменницею Марко Вовчок). "Боярином", другом нареченого, на весіллі був саме Тарас Шевченко…

Дуже скоро, у березні 1847 року Пантелеймон Куліш був арештований у справі таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, яке виникло ще в 1845 році. Воно мало суто автономістський характер і наголошувало на єдності слов’янських націй. Проте слов’янофільство "братчиків" відрізнялося від російського варіанту – антизахідного за духом, бо наголошувало на рівноправному співробітництву всіх слов’янських народів і духовному відродженню України. Росіянам – представникам будь-яких світоглядних течій в Російській імперії такий підхід був абсолютно неприйнятним. Куліш був серед засновників братства, як і Георгій Андрузький, Костомаров, Шевченко, Білозерський та Гулак. Після трьох місяців допитів його відправили на чотири місяці до Олексіївського равеліну, а потім на заслання до Вологди, де він повинен був служити чиновником. Після "щирого каяття" Куліш був відправлений до Тули, знову ж таки на службу в адміністрації губернатора. Тарасові Шевченку влада до звинувачень в участі в Братстві додала ще одне, доленосне для нашого Пророка – в образі царя і його дружини (під час обшуків знайшли поему "Сон"). Тарас Григорович особистим наказом царя був відданий у солдати на 10 років…

У 1850 році Пантелеймон Куліш за клопотанням дружини, земляка-сенатора Олександра Кочубея та ректора Санкт-Петербурзького університету Петра Плетньова з нагоди 25-річчя правління царя Миколи I був помилуваний і переїхав до столиці імперії. Саме там він наприкінці 1850 років розробив український фонетичний правопис, який отримав назву "кулішівка". І всі майбутні варіанти правописів нашої рідної мови базувалися на цьому винаході письменника та історика.

Куліш був одним із редакторів та постійних авторів першого всеукраїнського суспільно-політичного та літературно-мистецького щомісячного журналу "Основа" (1861—1862), який виходив у Санкт-Петербурзі й сприяв на той час зростанню національної свідомості українців. На його сторінках друкувалися чимало творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, Степана Руданського, Леоніда Глібова, історичні і фольклорні розвідки Павла Житецького, Олександра Лазаревського, Миколи Костомарова… Автори журналу поки що несміливо наголошували на окремішності української нації та її мови: треба було постійно оглядатися на цензорів. Український письменник і перекладач Олександр Кониський писав, що головною причиною закриття журналу було те, що "Україна пішла значно далі, ніж сягає панське око "Основи".

Куліш намагався налагодити співпрацю як із російськими чиновниками ще на початку свого творчого шляху (такими, як сумнозвісний русифікатор Михайло Юзефович, у 1840-і роки він був ще лібералом і сприяв молодому письменнику), так і з польськими панами-землевласниками, які мали чималий вплив на Правобережній Україні. Багато років Куліш підтримував дружні відносини з класиком польської історичної літератури Міхалом Грабовським, який вважався ренегатом у колі одноплемінників через підтримку російської влади.

Крутий поворот у світогляді

Отже, на початку 1860-х років у Куліша відбулася несподівана для сучасників світоглядна еволюція: письменник й історик став тлумачити історію Козаччини як абсолютно безперервний антидержавний розгул насильства, дикої сваволі "чорної" маси:

Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих!

Єдиний скарб у тебе — рідна мова,

Заклятий для сусідського хижацтва:

Вона твого життя міцна основа,

Певніша над усі скарби й багатства.

Се голос лучних предків з домовини,

Тих душ святих, що марно погибали

У злигоднях Великої Руїни,

Котру старці твоїм тріумфом звали…

Важливо відзначити, що постійно цитуються лише перші чотири рядки цього вірша Пантелеймона Куліша "До рідного народу…" з присвятою – "подаючи йому (народу. – С.М.) український переклад Шекспірових творів". Так, насправді саме він став родоначальником перекладацької справи в Україні. Крім Вільяма Шекспіра (13 п’єс!), перекладав твори Фрідріха Шиллера та Джорджа Гордона Байрона.

Куліш неодноразово змінював свої погляди на історію своєї батьківщини і з козакофіла став затятим козакофобом. Він постійно проводить межу між двома, на його думку, антагоністичними козацькими світами – "руїнниками"-запоріжцями та городовими козаками; нащадком останніх він був сам.

Як історик Куліш наголошував на неоднозначній ролі козацтва, яке вже у XVIII столітті стало анахронізмом і гальмувало розвиток українського суспільства. Ці свої думки він окреслює в головних історичних творах: "Історія України від найдавніших часів" (1861), "Хмельниччина" (1861), "Руїна" (1862), "Почини лихоліття ляцького та перві козацькі бучі" (1865), а також у виданих вже російською мовою розвідках та документах з історії України, виявлених у варшавських архівах, де він працював урядовцем – директором духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів – в 1864—1868 роках. Окремо відзначимо абсолютно антиукраїнський за духом, в дусі імперської пропаганди опус "История воссоединения Руси" (1874) у двох томах. Його варшавський період збігся із кривавим придушенням царськими військами Польського повстання 1863—1864 років і стратами та відправкою до Сибіру багатьох тисяч польських патріотів. В останні три десятиліття життя він не вірив, що українці зможуть побудувати свою незалежну державу і серед своїх одноплемінників вважався ренегатом-запроданцем, який повністю підтримував дії російської влади.

Значною мірою ця думка є слушною. Український історик Ігор Гирич в розвідці "П.Куліш на тлі суспільного життя" відзначав: "Петра I і Катерину II автор "Воссоединения…" називає прогресивними для України діячами, а Т.Шевченка, що звинувачував їх в україножерстві, П.Куліш атестує поетом, якого надихала "напівп’яна муза"… В. Антонович пояснював таку різку метаморфозу П.Куліша (і це виглядає цілком слушним) його безмежною амбітністю, бажанням кандидуватися на місце лідера українських інтелектуалістів, яке звільнилося по смерті Т.Шевченка" (альманах "Молода нація", № 1–2004). Звісно, у багатьох сучасників Куліша, колишніх вже товаришів по "Громаді", взагалі української громадськості його такі карколомні світоглядні кульбіти викликали відразу.

Український мислитель, фактично творець світоглядних засад Організації українських націоналістівДмитро Донцов, у передмові до своєї праці "Націоналізм" писав про безплідні спроби націоналізму XIX століття, який він називав націоналізмом упадку або провансальством, одним із неоднозначних представників якого й був Пантелеймон Куліш: "До цього типового провансальства я зачисляю (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мішанину з Кирило-Методіївства й Драгомановщини, легалістичного українофільства і народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з однієї сторони, "есерівства" і радикалізму – з другої, нарешті з правих ідеологій, починаючі від Куліша і кінчаючи неомонархізмом. Ці напрямки різнилися між собою не в однім відношенні, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше, всі вони корінилися в тім самім світогляді, якому, як світоглядові упадку, протиставляю тут інший, йому засадничо ворожий".

І ми, вже у XXI столітті, в час, коли Україна захищає свою незалежність у кривавій боротьбі з віковічним ворогом – Російською імперією в різних її проявах – повинні прислухатися до думки Дмитра Донцова, але й одночасно "вийняти" все краще і змістовне з дуже великої за обсягом спадщини, що її залишив нащадкам "Гарячий Куліш". А спадщина його і до сьогоднішнього дня не достатньо відома та й взагалі залишається недооціненою.

У 2000 році на хуторі Мотронівка було відкрито історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша "Ганнина пустинь"…