Пам’яті командира відділення БПЛА Юрія Петровського

У перші дні повномасштабного вторгнення повернувся з-за кордону та став до лав ЗСУ

Юрій народився 16 лютого 1986 року в Хотині. Виріс у багатодітній родині: окрім нього, в сім’ї було чотири сестри і чотири брати. У дитинстві захоплювався рибалкою - його змалечку із собою на річку брав вітчим.

У школі хлопець любив точні науки, особливо математику. Після закінчення 9-го класу вступив до місцевого технікуму на спеціальність «Механіка». Та після першого курсу вирішив піти на строкову службу в армію. Служив у Запорізькій області. Технікум закінчив, вже коли створив сім’ю.

– Ми із Юрою були знайомі ще з дитинства. Адже містечко маленьке, разом на дискотеки ходили. Але серйозно почали зустрічатися вже коли він повернувся із армії. Я тоді ще вчилася на педагогічному у Кам’янці-Подільському, – пригадує дружина Надія.

Через якийсь час після повернення зі строкової служби Юрій почав працювати у сфері торгівлі. Переїхав до Києва, де тоді мешкала його мама. Згодом до столиці переїхала і майбутня дружина. Вони разом знімали квартиру, працювали на ринку, потім у торговельному центрі.

За словами жінки, Юрій ще з 2010 року передчував наближення переломних подій. Коли у 2013 році в Києві почався Євромайдан, подружжя брало у ньому активну участь. Після початку АТО Юрій одним із перших приєднався до лав української армії.

– Це було у травні 2014 року, ми саме були на хрестинах у кумів. Юра підійшов до мене і сказав: «Надя, я не можу так, там хлопці гинуть. Я мушу допомогти». І тоді він подзвонив на «гарячу лінію» і записався у добровольці. Через тиждень йому передзвонили, і він пішов воювати, а я переїхала знову до Хотина, – розповідає жінка.

За її словами, чоловік не дуже охоче розповідав про період служби в зоні АТО. Тоді він був військовим прикордонником. Вважав, що то була ще «не його війна, його війна попереду». У 2015 році він звільнився зі служби. Якийсь час шукав роботу у цивільному житті. Та потім почав їздити на заробітки за кордон.

У 2017 році у Юрія та Надії народився син Давид. Вони почали облаштовувати власне житло. З часом Юрій знову повернувся до роботи у Польщі, пізніше у Німеччині, був керівником бригади. Його цінувало керівництво. А в перші дні після повномасштабного вторгнення РФ долучився до рядів тих, хто перетинав кордон на в’їзд, а не на виїзд з України.

Вже 24 лютого 2022 року Юрій із ще кількома заробітчанами повертався в Україну через пункт пропуску «Шегині». Там стояли кілометрові черги з автомобілів, які хотіли виїхати з країни, а транспорту, щоб довезти від кордону до міста, не було. На одному із відео, яке опублікували вже після загибелі бійця, Юрій розповідає:

– Я йшов із валізою до Мостиськ пішки, це майже 25 кілометрів. І практично усі чоловіки, які стояли в черзі на автомобілях для виїзду, зловтішалися, типу: «Тебе що, гальмонули на кордоні?» - і питали, які документи там вимагали, чому завернули. Я нікому із них не відповідав, просто йшов, знаючи, що роблю правильний вибір.

Боєць долучився до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, був мінометником, пізніше навідником гармат. Отримав позивний «Махно». Паралельно Юрій цікавився безпілотними комплексами. Пройшов курси по роботі з дронами у Києві, Броварах, Житомирі. Також навчався на оператора БПЛА у Німеччині. І з травня 2024 року військового перевели у взвод безпілотних авіаційних комплексів на посаду командира відділення. Він працював із великими ударними БПЛА «Вампір», який росіяни називають «Баба Яга».

За понад два роки безперервної служби Юрій у складі свого підрозділу брав участь у боях за Лиман, Бахмут, Кремінну, Костянтинівку, Ізюм.

– Він казав, що пішов воювати за справжню незалежність нашої країни. Щоб наші діти не їздили по закордонах, щоб мали гарне майбутнє без війни. Адже, казав, ворог нас щадити не буде, і якщо ми зараз не відстоїмо нашу державу, то наші люди не матимуть нормального майбутнього, – передає слова загиблого військового дружина.

На початку серпня 2024 року підрозділ «Махна» перевели на Сумщину. Звідти вони розпочали наступальну операцію в Курській області. Під час наступу Юрій отримав поранення ока, але продовжував виконувати усі завдання.

18 серпня 2024 року під час бойового завдання Юрій на автомобілі разом із побратимами підірвались на міні. Воїну було 38 років.

За хоробрість і самовідданість під час служби Юрій Петровський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю «За жертовність та любов до України».

У вересні 2024 року на сайті Президента України створили петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) командиру відділення безпілотних авіаційних комплексів, сержанту Юрію Петровському. Вона набрала необхідні 25 тисяч голосів та перебуває на розгляді.