Путіну терміново потрібна перерва у війні. Україна може перемогти і без США

Ну що, мої котики та зайчики, вже всі перейшли від стадії "офігєватор поламався" до стадії "прийняття та розуміння нової реальності", в якій ми мусимо вижити та перемогти? Ще ні? Ну то вже пора.

Можемо на дозвіллі довго міркувати про те, чому та як американський народ обрав те, що він обрав. Як демократія виявилась беззахисною проти сконструйованої спершу у Росії, але підхопленої всією "віссю зла" та покидьками всього світу "постправди", і як соцмережі із засобу комунікації стали інструментом зламу демократичних систем.

Чому те, що здавалось основою та суттю західної цивілізації, виявилось вкрай крихкою надбудовою та тонюсінькою обгорткою, яка розлетілась на друзки під радісні вигуки нацистів та радників різного штибу, а з-під глянцю фотографій на обкладинці "Форбс" переможно вирвалась Ілона "зіга".

Як так сталось, що у 21-му столітті три найбільших ядерних арсенали та дві найбільших економіки світу очолює трійка неадекватних дідусів з далекого минулого.

Яким буде світ де-факто без НАТО (бо якщо найсильніша країна НАТО збирається анексувати шматок іншої країни НАТО, а ще одну країну НАТО повністю приєднати, цей оборонний блок вже не можна вважати захистом для будь-кого), і якою буде Європа без американської безпекової парасольки.

Загалом, яким буде цей новий дивовижний світ, в якому нова американська адміністрація з натхненням Герострата розвалює всю ту світову архітектуру, яку колективний Захід старанно розбудовував починаючи із 1945 року.

Світ без права та без правил, який багато у чому відкочується десь до рівня першої половини 20 століття, але з поправкою на доступність сучасних технологій.

Нам насправді треба буде приділити увагу усвідомленню того, що звичний нам світ останніх десятиліть вже ніколи не відновиться, і після нинішнього періоду шоку на його місці творитиметься щось абсолютно нове.

Де відповідно і наше місце буде зовсім не таким, як ми собі його уявляли у зруйнованому трампістами америкоцентричному світі кінця 20-го – початку 21 століть.

Але поки що нам слід, в першу чергу, подбати про себе в короткій часовій перспективі, і відповісти на перший виклик цього нового світу – той, що напряму стосується нашого виживання.

Нам слід прийняти реальність, в якій по той бік Атлантики у нас більше немає союзника. Ба більше – Білий дім наразі є союзником Кремля, і вони тепер разом проти нас.

В цьому немає нічого принципово нового та неможливого. Навпаки, такий стан можна навіть вважати більш природним, аніж тимчасовим станом підтримки нас адміністрацією Байдена.

Історично Штати були "союзниками українських націоналістів" та "руйнівниками СРСР" виключно у радянській та російській пропаганді. В реальному житті все було рівно навпаки.

Переможець нацизму Рузвельт спокійно ділив світ із вчорашнім союзником Гітлера товаришем Сталіним, і в цьому поділеному світі нам не передбачалось іншого місця, аніж бути частиною Росії. То чому ми тепер дивуємось, коли адміністрація Трампа припускає, що нас чекає таке саме майбутнє?

Буш-старший, на чиє президентство припало здобуття нами незалежності, старанно намагався нас від цієї незалежності відмовити, і примусити "будувати майбутнє разом із демократичною Росією". Штати тоді не лише не "розвалювали Союз", а всіляко намагались його зберегти.

А коли стримати наш рух до незалежності не вдалося, умовою визнання нашого права на існування саме Штати (а не Росія, як не парадоксально) поставили наше ядерне роззброєння та передачу третього у світі ядерного арсеналу від "ненадійної" молодої України "демократичній" та "дружній" Росії в обмін на Будапештський шматок туалетного паперу. То чому ми тепер дивуємось, коли трампісти пробують змусити нас підписати на коліні папірця, згідно з яким ми винні їм всі наші надра в обмін за надану "папєрєднікамі" безповоротну допомогу?

Коли у 2008 ми разом із Грузією могли отримати запрошення до НАТО (що на той час було б реальною гарантією безпеки), саме Штати відмовили нам у цьому, і тим де-факто дали дозвіл Росії на інтервенцію до Грузії у тому ж таки 2008-му, та до України у 2014-му.

Під час анексії Криму роль Штатів звелась до того, щоб категорично відмовляти Київ від захисту півострова силовим шляхом, під загрозою невизнання легітимності української влади. То чому ми тепер дивуємось, коли Трамп категорично відкидає ідею нашого членства у НАТО, та публічно каже, що нам "не слід було вступати в цю війну", тобто слід було одразу капітулювати три роки тому?

Насправді швидше слід дивуватись тому, що за Байдена позиція Штатів була не такою як завжди. Здається, цей дідусь попри всі недоліки був останнім у Білому домі, хто бачив інтерес США не лише у тимчасових оборудках, а, в першу чергу, у збереженні Світового Порядку. Та останнім, хто вважав пряму зраду цінностей Заходу справою непристойною та стратегічно невигідною, навіть якщо захист цих цінностей коштує певних незручностей.

Байден був не найкращим союзником. Він поставив собі помилкову мету ("не дати Пуйлу перемогти", замість "перемогти Росію"), і саме через це хибне цілепокладання не надав нам достатніх ресурсів в той час, коли існувала можливість відносно швидкої воєнної перемоги (осінь – зима 2022-23). Він весь час хитався між бажанням допомогти нам і страхом "ескалації", вівся на ядерний шантаж Кремля, і через це вкрай неправильно дозував нам військову допомогу. "Червоні лінії", які він сам собі намалював, стали далеко не останньою причиною того, що ми таки загрузли у затяжній війні на виснаження.

Але попри все це, він був нам союзником. Натомість Трамп не лише не наш союзник, а навпаки – від самої своєї природи він є органічним союзником Кремля, і нам треба від початку це розуміти.

Різниці між заявами Путіна про "кримняш" та про інші територіальні "здобутки" Росії, та заявами Трампа про Гренландію, Панаму та Канаду – жодної, і це зовсім не випадково.

У хазяїв Кремля та Білого дому спільне світобачення та спільна система цінностей, а саме це є визначальним для побудови стратегічних партнерств.

Вони однаково не прагнуть дотримання правил та обмежень, однаково не вважають за потрібне рахуватись із угодами та домовленостями. Однаково прагнуть жити у світі, де у слабких немає жодних прав, а сильні мають право робити все що їм завгодно. Це стосується як сильних та слабких у суспільстві (гуд бай, інклюзія…), так само і у геополітиці.

Вони обоє від природи є диктаторами (недарма Трампу так імпонують Орбан та Ин, і так дратують Трюдо або Шольц). Тільки от у одного країна історично дуже схильна до диктатури, тож він давно насолоджується всіма перевагами "самодєржавія", а іншому з цим не повезло – країна має купу запобіжників від узурпації влади. Тож наразі він старанно один за одним ламає ці запобіжники, та по людськи заздрить своєму кремлівському колезі. Заздрить та щиро симпатизує.

"Шлюбні танці" Пуйла та Трампушкі, як його ніжно звуть у Росії, абсолютно природні та дуже нагадують період "ніжної дружби" між Гітлером та Сталіним, із поділом Європи між двома диктатурами, спільною зневагою до "прогнилої демократії" та спільними парадами у зґвалтованій Польщі.

Звісно, можна згадати продовження історії, та сподіватись, що колись вони щось між собою не поділять – але нам до цього ще треба дожити. Спойлер: і дожити, і навіть пережити обох нових любителів поділити світ – цілковито у наших силах. Слід тільки відповідно поставити задачу, і ці самі сили відповідно спрямувати.

Однією із точок дотику Кремля та нового Білого дому є повна відмова нам у суб’єктності. В картині світу як Пуйла, так і Трампушки ми взагалі не маємо права голосу, не можемо визначати свою долю, а є чиєюсь сферою впливу – або Росії, або Штатів. Притому вони обоє вважають, що ми "природньо" належимо Росії, і лише Байден "здуру вліз до чужої сфери впливу", і тепер треба вирішувати викликану цим проблему.

Саме таке світобачення визначає те, що поки ви читаєте цього блога, у Ер-Ріяді вже розпочалися перемовини американської та російської делегацій – перемовин про нас, про які нас навіть не інформують, не кажучи вже про запрошення до переговорного столу.

І саме на такому баченні нас як об’єкту ґрунтуватимуться домовленості Кремля та Білого дому. Домовленості, які визначать нашу недовгу та трагічну подальшу долю – звісно за умови, що ми мовчки приймемо та погодимо те, про що домовляться Путін та Трамп.

Чому мова про "недовгу та трагічну"? Чому я не поділяю інфантильні надії багатьох українців на те що добрий Трампушка "просто припинить цю війну", і ми щасливо заживемо у мирі, хай і без 20% наших земель? І чому вважаю що в наших умовах мова не йде про "корейський сценарій"?

Трампісти та інші любителі замирити Пуйла посилаються саме на той прецедент 1953 року – коли половину корейського народу віддали на поталу жахливій диктатурі, але другу половину врятували, та убезпечили поганий, але мир щонайменше на сім десятиліть. Проблема у тому, що нам подібний сценарій не світить.

Існування процвітаючої Південної Кореї нічим не загрожувало СРСР, а існування КНДР та диктатури родини Кімів нічим не загрожувало Штатам. Для обох наддержав корейська війна була "чемоданом без ручки", заморозка якої полегшувала обом життя та вивільняла купу ресурсів.

Наша ж війна для Кремля має екзистенційний характер, про що кремлівські абсолютно відверто говорять. Варто чути своїх ворогів, щоб потім не дивуватись коли вони чинять те, про що казали.

Існування незалежної України в будь-яких кордонах, не важить чи на 80% законної території, чи на 50% чи навіть на 10%, однаково неприйнятне для Кремля.

Тим більше існування незалежної демократичної України, із вільними виборами та змінною владою.

Тим більше інтеграція цієї України до ЄС.

Ми для них – "проект анти-Росія". Росія та анти-Росія не можуть співіснувати, вони мають анігілюватись при зустрічі, як частинка та античастинка. Нічого особистого, звичайна фізика.

Наше незалежне існування неприйнятне для Кремля аж настільки, що там цілком слушно ставлять питання: або існує незалежна Україна, або існує кремлівський режим. В майбутньому світі нам дійсно немає місця одночасно, і вижити мають або ми, або Кремль.

На жаль, всієї Росії це не настільки стосується – вона в принципі може пережити поразку у війні та існувати далі поруч із нами. Хоч як би нам не хотілось її розвалу, він можливий, але, на жаль, не гарантований. А от влада Пуйла дійсно гарантовано не здатна пережити поразку у цій війні. Виживання України, хай навіть у "обрізаних" кордонах, стане для Кремля фатальною поразкою.

Чому ж тоді Кремль наразі готовий підписати трампівську "заморозку"? Тому, і тільки тому, що Росії конче потрібна коротка перерва у війні на виснаження. Війні, яку вона сама нав’язала, і яку наразі все важче та все проблемніше "витягує".

Ми воюємо майже повних три роки (так, я не забув що вторгнення триває з 2014-го, але зараз мова саме про повномасштабну війну високої інтенсивності). І наразі за всіма розрахунками (і особисто моїми, і зовсім несхожих на мене експертів у різних країнах, які користуються і різними наборами даних, і різними методиками) у російської армії ресурсів (як людських, так і по "залізу") залишилось в кращому для них разі на рік війни такої інтенсивності як зараз.

За оптимістичними для нас розрахунками колапс російської армії може початись вже цієї осені. Але для надійності приймемо навпаки найгірший для нас і найкращий для ворога "розклад": ресурсів вистачає на повний рік, а з врахуванням допомоги товариша Ина накинемо ще півроку. Отже, півтора роки. Ще півроку накинемо просто про всяк випадок. Отже, максимум два роки – і поразка на полі бою стає невідворотною.

Точніше, невідворотною вона стає набагато раніше, ще цього року, а за вказаний термін добігає логічного завершення. Отого самого, з нашою кавою в Ялті та швидше за все із фізичною ліквідацією Пуйла самими ж росіянами.

І це я зараз лише про фронт та армію, в чому я розбираюсь. А ще є економіка. В ній я не фахівець, тож не буду "грузити" переказом чужих розрахунків. Але коротко суть у тому, що чимало економістів прогнозують економічний колапас Росії так само в проміжку від одного до максимум двох років.

І це ще без врахування "санкцій від Буданова", тобто нашого впливу на російський нафтогазовий сектор, а цей вплив вже стає вагомим фактором, співставним по масштабу із західними санкціями.

Два роки це довго? Так. Але це в півтора рази менше, ніж ми вже протримались.

"Часікі тікают", і у Кремлі дуже добре відчувають цей стрімкий біг часу. "Нє думай о сєкундах с висока…"

Донедавна єдиним виходом для росіян у цьому "розкладі" була вкрай ризикована ставка на "паслєдній і рєшительний бой" – розрахунок на те, що у них запас міцності на рік, але у нас він ще менший, орієнтовно до весни цього року.

Єдиною підставою для такого розрахунку був і залишається стан нашого українського тилу, в першу чергу зірвана спільними зусиллями росіян та "корисних ідіотів" мобілізація.

Підстава дуже серйозна, і розрахунок в принципі міг би справдитись. Але от якщо він не спрацьовує, якщо ми сяк-так налагоджуємо мобілізацію і продовжуємо воювати хоча б так само як зараз – тоді все, попереду вимальовується повна поразка і все що із неї витікає.

І тут раптом Трампушка виринає як той "бог із машини" і кидає Кремлю рятівне коло.

Замість поразки та покарання Кремлю пропонують гарантію утримання окупованих територій, повернення заморожених коштів, відмову від репарацій, та головне – зняття санкцій.

І все це "на шару", ні за що взамін, просто за "пєрєстать стрєлять" та пообіцяти більше так не робити (ну тобто повторити ще раз те саме, що Росія вже не раз обіцяла і щоразу порушувала).

При тому нам не пропонують ніяких реальних гарантій захисту в момент наступного нападу. Навіть навпаки, гарантують Росії що ні в якому разі не допустять нас до НАТО.

Якби росіяни самі писали текст "мирного плану Трампа", вони нічого кращого вигадати не могли б. Недарма хтось із їхніх пропагандонів вже пропонує дати Трампу "Героя Росії" – як на мене, абсолютно заслужено.

Зрозуміло, що Пу схопився за це рятівне коло, щоб уникнути розгрому та перевести подих перед "остаточним вирішенням українського питання" – мети, від якої він ні на день не відмовлявся, і яка має для нього екзистенційний характер.

Якщо для досягнення мети треба взяти недовгу паузу у дуже невиграшних зараз для рашки бойових діях – ну то йому не звикати.

В такий спосіб він вже знищив Чечню: взяв паузу після програної Першої чеченської, розхитав Ічкерію зсередини, опрацював військові помилки – і за три роки після підписання "Хасав’юртівського миру" просто проігнорував його, повернувся та завершив розпочате.

У Ічкерії не було міжнародного визнання та союзників? Так. А от у Південного В’єтнаму було і одне, і друге. Тільки от союзники у них були ті самі, які до приходу Трампа були у нас – Штати.

І так само як зараз нас, в певний момент Вашингтон зрадив союзників, притому в той самий спосіб – через підписання мирної угоди, яку американська сторона дотримала, а от Союз, Китай та комуністичний Північний В’єтнам проігнорували. Від підписання миру до знищення Республіки В’єтнам минуло біля двох років.

Треба бути безнадійно наївним, щоб не розуміти: нам в реальності пропонують не "корейський варіант", а в’єтнамсько-чеченський. Нам заспівають не "Гангам-стайл", а "Гуд найт, Сайгон".

Коли це станеться, у Вашингтоні тяжко зітхнуть, розведуть руками та скажуть: "Як дивно, росіяни ж нам обіцяли так не робити…". І Штатам, і Росії не звикати, не вперше, мабуть і не в останнє…

То що, все безнадійно і час нам збиратися на цвинтар?

Та ні, як на мене все зовсім не так погано. Точніше все може бути настільки погано – якщо ми самі на це погодимось. І все зовсім не так похмуро, якщо ми маємо волю до життя та готові боротися за себе.

Росія та Штати разом відмовляють нам у суб’єктності? Ну то це той момент, коли ми самі маємо визначити, суб’єкт ми або об’єкт. Країна та нація або ж "сфера інтересів" та "зона впливу".

Трамп має право домовлятись із Пуйлом про що їм там заманеться, від поділу світу та обміну Гренландії на Аляску до спільної подорожі на Марс верхи на ілоновому гіперлупі

Але ми маємо повне право послати їх обох на Марс через Гренландію

Трамп нас "зливає"? Так, якщо ми лайно у унітазі

Штати нас "здають"? Так, якщо ми вторинна сировина.

Ніякі "мирні угоди" між Москвою та Вашингтоном ні до чого нас не зобов’язують, і ніяк на нас не впливають – допоки ми самі не злилися та не здалися.

На Кавказі розповідають легенду, як генерал Єрмолов показав старійшинам верховинців папір, за яким турецький султан подарував Кавказ російському імператору. Старійшини порадились, і показали Єрмолову на орла у небі: "Ми тобі його даруємо, він твій. Але тепер спробуй його взяти".

Нам, і тільки нам, визначати, чи може Трампушка подарувати нас Пуйлу.

Витримати тиск одночасно Кремля та Білого дому? Непросто, але ж це питання життя та смерті. Отже, витримати необхідно.

Не забуваємо, що Трампушка не вступить у війну на боці Пуйла, про це не йдеться. Все, чим він може нас шантажувати – це позбавленням допомоги. Не менше, але і не більше.

Воювати з Росією без американської допомоги? Важче, аніж із допомогою. Але аж ніяк не неможливо і не безнадійно.

Зрештою, ми вже не раз проходили подібні критичні ситуації та відповідали на виклики подібного роду.

• В 1991-му ми всупереч волі Заходу вийшли зі складу СРСР – і на цьому СРСР закінчився, а Захід був змушений прийняти нашу волю до незалежності.
• У 2014-му нас старанно нагинали на "перемовини" та "перемир’я" із Януковичем, і у цьому прагненні "зливу" нашої волі до свободи дружно злилися і західні перемовники, і наша парламентська опозиція. Однак ми на Майдані вирішили інакше – і от Янукович у Ростові, а ми — демократична країна та кандидат до Євросоюзу.
• У 2015-му нас нагинали через облудний "Мінськ-2", і ми вже ледь не прогнулись під вимоги Москви. Але у вирішальний час до Ради вийшли тисячі патріотів, і зрада не відбулась (хоч за це і було заплачено людськими життями). І от тепер вже загальним стало твердження, що Мінські угоди від початку були успіхом нашої дипломатії і слугували лише для того, щоб дати нам час зміцніти та підготуватись до відбиття великої агресії.
• У лютому 2022 нас вже було наперед поховали, з милосердя відкрили кордони для втікачів, а керівництву країни пропонували евакотранспорт. Але ми вирішили боротись – і от "СВО" пішла дещо не за планом, а там далі (саме далі, коли ми самі показали волю до життя та до перемоги) і допомога підтягнулась.
• У квітні 2022 нас пробували розвести на "Стамбульські угоди", написані у Кремлі, і дивним чином дуже схожі на "Трампівський мир". І щоб не брехала російська пропаганда, не Байден та Джонсон тоді утримали нас від підписання, а саме воля нашого народу, в першу чергу, бійців-добровольців, але і широкі верстви населення, стали тоді запобіжником від капітуляції у непрограній війні.

Наразі ми знову стоїмо перед подібним викликом. Нам знову пропонують капітуляцію, замасковану фіговим листком "заморозки". І наш вибір знову має екзистенційний характер – бути або не бути.

Ми можемо обрати капітуляцію і відтермінувати наше знищення на той невеликий період, який потрібний Росії для відновлення втраченого "заліза" та реорганізації армії. І водночас зробити це знищення після короткої паузи практично невідворотним.

А можемо обрати шлях боротьби до перемоги і за рік-два отримати не "заморозку" та відстрочку кінця, а Перемогу, звільнені землі та такі умови миру, які дійсно унеможливлять наступний напад на нас принаймні на покоління.

Що ми втратимо, якщо пошлемо подалі Кремль разом із Білим домом?

Американську військову допомогу, яка наразі становить близько 40% наших воєнних потреб. Це багато, але це зовсім не те саме, що втратити країну під російською окупацією.

Щонайменше половину від американської допомоги нам компенсують ті європейські союзники, які готові бути з нами до кінця. Це далеко не весь ЄС і не все НАТО, але це чимало країн із неостанніми бюджетами та оборонними виробництвами.

А більшу частину того, що залишиться некомпенсованим, ми здатні виробляти самі, силами нашої "оборонки". Звісно, ми поки що не зробимо власний "Петріот", але забезпечити себе всіма основними масовими видами зброї, боєприпасів та навіть техніки ми цілком здатні.

Так, для цього нам доведеться припинити закопувати наші гроші у нові гілки метро та у перекладання асфальту, натомість вкладати їх в оборонні заводи (які наразі простоюють, бо їхню продукцію не викупають).

Взагалі доведеться суттєво затягнути паски на час до завершення війни, чого ми старанно уникали попередні три роки. Але головне, що невикористаний запас фінансів, які можна перенаправити на війну, ми весь час мали та маємо досі, тож питання у нашій волі та виборі.

І звісно ж доведеться налагодити нормальний процес мобілізації. Не ту порнографію, яка відбувається зараз, коли ми не здатні навіть заміщувати бойові втрати наших оборонців, а по тилах гуляють мільйони людей невикористаного мобрезерву і неважко розпитати розцінки на "легальне ухилення". Але мова так само і не про істеричну "тотальну мобілізацію" в стилі "служитимуть усі!"

Нам потрібно налагодити нормальний робочий процес гарантованого поступового поповнення лав ЗСУ рівно в тій кількості, яка необхідна, і так, щоб поповнення вистачало на регулярне поновлення сил та формування резервів із розрахунку на наступні 3-5 років. Це буде складно на початку (хоча значно комфортніше, аніж нинішня хаотична недомобілізація), натомість в підсумку призведе нас до перемоги.

Нічого неможливого тут нема, так само як і у випадку з фінансами: ми маємо і потрібну кількість людей, і всі необхідні інструменти для виконання цієї надзадачі – бракує лише політичної волі.

Нова реальність знову ставить нас перед необхідністю вибору ідентичності. Нам доведеться визначитись, хто такі "ми".

Ми — це ті, хто витримав облогу у Маріуполі та відігнав окупантів від Києва, Харкова та Херсона? Чи ми це "колективний Космач на Сьомому кілометрі", чия здатність до опору поширюється лише на беззбройних військкомів, але скисає при наближенні ворожого війська?

Ми — це ті, хто щоденно донатить на військо і готові пожертвувати ще більшою частиною добробуту для перемоги? Чи ми "уставшиє ат вайни" жалюгідні капітулянти, готові заради того, щоб "сєйчас же прєкратілі стрєлять", фактично гарантувати завтрашню окупацію країни?

Від того, яку відповідь ми дамо собі та іншим, залежить існування кожного з нас та всієї країни. До цього ми обирали переважно правильні відповіді. Побачимо, чи вистачить нас на це ще раз.

Перед початком великого вторгнення я писав про роль влади у вирішальні перші дні: вона або очолить наш опір, або буде замінена тими, хто здатний цей опір очолити. Влада тоді обрала перше, і тому досі на своєму місці. Так само у влади вистачило розуму не підписати Стамбульську капітуляцію.

Наразі ситуація схожа. Для України капітуляція, замаскована під "заморозку", смертельна, тож влада знову має вибір – разом з нами не прийняти її, або ж погодитись, але мати справу із опором всіх тих, хто розуміє її неприйнятність.

Тож випробування "пактом Трампа – Пуйла" – це саме випробування, екзистенційний виклик, але аж ніяк не смертний вирок.

А те що нас не вбиває, робить нас щоразу сильнішими.

Необхідність протиставити нашу волю до життя та свободи спільному тиску Москви та Вашингтону – ще один щабель нашого сходження до справжньої суб’єктності, до здобуття гідного нас місця у страшному та незатишному глобальному світі. Місця серед сильних цього світу – тих, хто вижив та переміг.

Цей світ належить не тим, хто мав рацію або кращим, а виключно переможцям. Це нечесно, негуманно та несправедливо. Але це доконаний факт, і Трамп лише зробив цей факт оголеним та незаперечним.

Зрештою, в цьому новому дивовижному світі не тільки з нами дозволено зробити все, на що спроможуться вороги. Нам тепер також можна все – звісно, все, на що ми спроможемось.

Нема заборонених прийомів, неможливих альянсів, це бій за виживання без правил та обмежень – в тому числі і для нас.

Наразі ми маємо вижити та перемогти у цьому негостинному світі – а далі хтозна, можливо саме нам випаде місія зробити його значно кращим. На правах переможців, які писатимуть його нові правила.

Якось так, мої котики та зайчики.

Гуд бай, Америко. Слава Україні!

Джерело: пост Дикого у Facebook.