Швидше домовитися з Путіним: чому Трамп помиляється щодо угоди з Росією і чого остерігатися Україні

Дональд Трамп і його адміністрація взяли дуже швидкий темп у контактах з Росією та намаганнях якнайшвидше укласти угоду з Путіним. І, безперечно, в цьому є небезпека для України.

По-перше, події розвиваються без розуміння можливих меж компромісу. Звичайно, переговори – це завжди історія з відкритим фіналом. Але ситуація зараз особлива, оскільки немає остаточного розуміння, що команда Трампа має усталене бачення, яким саме може бути, а яким точно не повинен бути компроміс з Путіним. Через нерозуміння, що є дискутабельним, а що не має бути предметом поступок і торгу, такий темп є безперечно небезпекою для України.

По-друге, як би зараз не намагалися виправити ситуацію коментарі окремих посадовців з адміністрації Трампа, але на загал є відчуття, що Трамп і люди з його адміністрації ще до початку предметних переговорів, внаслідок своїх недалекоглядних заяв, поступилися речима, які насправді мали б бути предметом розмови. А з української точки зору, навпаки, це взагалі не повинно було бути предметом торгу.

Давайте пригадаємо, що з часів Вільнюського саміту НАТО у 2023 році одним з основних занепокоєнь України було те, що членство України в НАТО буде прив'язане до переговорів з РФ і поставлене в залежність від того, чи вдасться домовитися з Росією. Чому з українського боку тоді лунала критика? Це відбувалося не лише через те, що Україна не отримала запрошення до членства в НАТО. Було цілком обґрунтоване враження, що членство України в НАТО тодішньою американською адміністрацією відсувалося на потім, і це "потім" уявлялося й сприймалося, як переговори з РФ. Хоча для України дуже важливо, і в цьому небезпека цього темпу Трампа, щоб питання членства України в НАТО не було предметом офіційної угоди між Росією, Україною і США, щоб Україна не була поставлена в залежність від політичних вето з боку Путіна. Для України це принципова річ, щоб сама ідея приєднання України до НАТО не стала частиною цієї угоди. Бо інакше – це обмеження Росії українського суверенітету.

Меседжі Трампа, позиція глави Пентагону й того ж віцепрезидента Джей Ді Венса -  все це, насправді, дало карт-бланш Путіну ще до того, як Росія взагалі взяла на себе бодай якісь навіть ефемерні зобов'язання. Тобто, небезпечність цього темпу Трампа безпосередньо в тому, що ще до початку фактичних предметних переговорів Трамп дав зрозуміти Путіну, що певні речі (як-то членство України в НАТО) в принципі навіть не обговорюються. Тоді через цей темп виникає питання, чи не жертвуємо ми стратегічною можливістю переграти Путіна й затягнути час. Бо, виглядає так, що жертвуємо заради швидкості.

Чи прямуємо ми до "Мінська-3"? Думаю, ми прямуємо до "Мінська-3". Цю угоду, яка є зараз бажаною для Трампа і Росії, можна називати по-різному. Але, по суті, якщо порівнювати з Мінськими домовленостями, то аналогії безперечно будуть.

Перше – це рішення не гарантує сталого режиму припинення вогню й конфлікту в принципі. Ані Мінський протокол від вересня 2014 року, ані Комплекс заходів на його виконання від лютого 2015 року не передбачали незворотного процесу, коли Росія була б вимушена дотримуватися зобов'язань за цими документами. В Комплексі заходів все було прописано достатньо логічно і покроково, за винятком речей, де Росія маніпулювала черговістю виконання його пунктів. Але на загал це був документ, розрахований на те, що кожна зі сторін виконує свої зобов'язання відповідально. І, ні перший, ні другий "Мінськ" не містили санкцій чи механізмів, які б обмежували сторону, яка не виконує своїх зобов'язань. Не було жодних механізмів, які б примушували другу сторону, в нашому випадку Росію, до виконання її частини зобов'язань. Якщо це проміжне рішення не гарантує, через свою внутрішню несистемність, завершення війни, що Україна буде убезпечена від нової російського атаки, то, так, ця аналогія точно тут є. І такий "Мінськ-3" буде значно гіршим, ніж попередні. Не лише через те, що це повномасштабна війна, а й через те, що зараз США можуть зробити ставку на швидко отримане замість стратегічного рішення. І це дуже важливо.

Друге - для Києва зараз головна небезпека в тому, що Україна та її інтереси є фактично предметом торгів у грі, яка включає інших світових гравців. Тобто, все-таки масштабність рішення по Україні зараз значно більша. Це впливає на відносини США з Китаєм, на безпеку об'єднаної Європи, на інтереси Великобританії в цьому регіоні після Brexit, на Близький Схід. І головна небезпека в тому, що заради цього ефемерного режиму тиші відбудеться жертвування стратегічними інтересами України.

Зараз на столі немає стратегічного рішення цього конфлікту.

Є бажання швидко зупинити активні бойові дії. Це в інтересах Росії, яка планує затягнути Україну та США до цієї оборудки, позбавити Україну можливостей приєднатися до НАТО, сформувати інші оборонні альянси, накласти реальне обмеження на військову допомогу, яка буде надходити Україні. Адже режим тиші з точки зору Трампа, чи навіть Європи, не буде передбачати якихось великих системних вливань в українську оборонку.

У цьому гібридному режимі тиші Росія також задіє додаткові інструменти, наприклад, внутрішньополітичне розхитування України, вибори, і зіграє на слабкостях адміністрації Трампа в їхньому баченні того, що вибори в Україні мають відбутися попри відсутність реального режиму тиші тощо. Росії це вигідно. Це вигідно Трампу. Але обрисів стратегічного рішення поки немає. Якщо Україна не в НАТО, немає розуміння, будуть чи не будуть миротворці. Якщо їх не буде з американського боку, навіть той контингент, який збере європейська спільнота, буде недостатнім, щоб попередити нову російську атаку, а їхня присутність на лінії фронту, чи в принципі десь в Україні, нічого не гарантує. До того ж, все залежатиме від мандату місії. Вона може налічувати, умовно, 30 або навіть 70 тис. військових. Для нинішньої лінії розмежування це критично мало. Але навіть ця місія може бути з таким мандатом, який забороняє їй брати участь у бойових діях і дозволяє фактично піти з поля бою в разі якоїсь наступальної операції проти них.

Навіть після останніх заяв британського прем’єра Кіра Стармера про готовність направити миротворців в Україну, сама місія є під великим знаком питання. Бо це не лише політична воля, а й практичні спроможності. Якщо там не буде США, яким буде мандат цієї місії? Чи не поїдуть ці миротворці наступного дня після початку чергової великомасштабної атаки росіян? Чи буде дозволено цим миротворцям виконувати якісь функції комбатантів? Якщо ні, якщо їхня кількість буде обмежена, тоді історія з миротворцями не принесе жодних попереджувальних щодо нової атаки механізмів для України.

Стратегічного рішення, як убезпечити Україну від подальшого просування росіян, немає. Тому для України дуже критично в цій ситуації не робити стратегічних поступок у стратегічно важливих речах.

Стратегічно важливі речі – це військова допомога, гарантії безпеки на двосторонній, багатосторонній основі, чи приєднання України до НАТО. Якщо цього не буде, ми опинимося не просто в "Мінську-3". Ми опинимося у значно гіршій за "Мінськ-3" ситуації. Бо зараз, на відміну від "Мінська-1" і "Мінська-2", все буде сприйматися як політична поступка з боку України. Але натомість Україна вже є у значно більш слабкій ситуації, політично, знову ж таки, без НАТО, без гарантій безпеки і допомоги. Ми опинимося з поступками, яких не робили ні після першого, ні після другого "Мінська". Бо, якщо за першого і другого "Мінська" найбільшою втратою для України була втрата контролю над тимчасово окупованими територіями, то зараз ми не лише зафіксуємо де-факто втрату контролю над окупованими нині територіями, а й матимемо дуже високий ризик поступитися стратегічними речима, яких в жодному попередньому "Мінську" не було.

Якою зараз має бути роль Європи? Дуже пізно, Європа починає політично прокидатися, і, чесно кажучи, винятково, бо США дали чіткий сигнал, що оборона і безпека Європи, - це її проблема. Будьмо відвертими: активізація Європи прямо в ці дні відбувається саме тому, що вони виявили, що вони можуть не бути за столом переговорів, так само, як і Україна, і можуть стати свідками просто оборудки між Путіним і Трампом. Натомість функціонально і практично Європа зараз не має можливостей тут і сьогодні замінити собою США як основного воєнного донора України. Однак Європа має можливості це зробити протягом наступних років. Проте, що відбудеться з Україною за ці наступні роки, велике питання.

У тому, що Європа така сполохана, є плюс для України. Бо налаштування на об'єднання всередині ключових (не всіх) країн, які поділяють тему загрози з боку Росії, не було. Тобто, якщо у 2022 році був високий рівень страху і розуміння загрози, в першу чергу з боку Балтійських країн, Польщі меншою мірою, але був в Румунії плюс Фінляндія і Швеція, то зараз до них дуже активно вже приєдналися й інші країни. І навіть та сама Німеччина, якій було завжди зручно бути в тіні США, Великобританії і Франції. Тепер і Франція, і Італія, і Німеччина сприймають Росія дійсно як загрозу для їхньої власної безпеки. Таке єднання зацікавлених країн у тому, щоб Україна не програла, грає зараз на руку Україні. На Україні на руку грає також те, що ми опинилися по одну сторону барикад із ними, ризикуючи бути фактично витиснутими з цієї оборудки на етапі як мінімум предметних переговорів й підготовки.

Я би не переоцінювала спроможності щодо лідерства Британії. При всій політичній сміливості, яку Британія проявляла попередні три роки, ми маємо пам'ятати, що це лідерство вона проявляла в ситуації, коли знала, що США її підтримають в цьому, і знала, що питання лише в тому, хто буде першопроходьцем в ламанні тих чи інших табу щодо України. Наприклад, було розуміння, що США не хочуть бути першими, хто прогримить з рішенням про надання Україні бойових танків. Так само боялася цього Німеччина. Тому політичне лідерство на себе взяла Велика Британія, зламала тим самим політичне табу на поставку бойових танків Україні, але розуміла, що за цим одразу будуть практичні рішення від Німеччини і США.

Після зміни влади в Британії з консервативного уряду на лейбористів, які завжди традиційно були, й досі навіть є, менш яструбиними в своїй зовнішній політиці, ніж консерватори, я не бачу підстав вважати, що Велика Британія замінить собою США як основного лідера проукраїнської коаліції. У Кіра Стармера особисто, і у Лейбористської партії в цілому, погані відносини з чинною адміністрацією Трампа.

Стармеру і лейбористам доведеться балансувати між намаганнями налагодити конструктивні відносини з Трампом і його адміністрацією з одного боку, і бажанням і розумінням Великобританії про необхідність дбати про європейську безпеку і допомогти Україні вистояти в цій війні. Цей баланс буде дуже складним і важким для лейбористів. Зовнішня та оборонна політика ніколи не були їхнім флагманом. Їм це складно, це вимагає від них рішучості, до якої вони на зовнішній арені не були готові. Тобто, навіть для Великобританії бути політичним лідером зараз буде великим викликом, до якого сама Великобританія зараз не так, щоб аж готова.

Але Європа буде на чолі з Еммануелем Макроном - основним політичним двигуном допомоги Україні. Мінус для Макрона - його риторику всередині Франції розділяють далеко не всі політичні сили. З дуже ястурбинними меседжами, він, швидше, виняток на політичній арені у Франції. Хоч це і президентська республіка, але його можливості теж обмежені падінням рівня довіри і рейтингів його власних і його політичної сили. Але Європа буде вимушена шукати механізми, щоб опинитися за столом переговорів разом з Україною. В інтересах Європи запропонувати гарантії безпеки для України, як мінімум для попередження наступної російської атаки. Але Європа все одно залежатиме від того, чи США ухвалять для себе рішення бути частиною цих гарантій безпеки, чи у вигляді населення певного контингенту, чи резервування для України якихось поставок озброєння самотужки.

Якщо розглядати найгірший сценарій, і Європа буде вимушена самотужки брати на себе відповідальність за дотримання режиму тиші в Україні, боюся, що механізмів і політичної волі може не вистачити.

Фактор Китаю: чому це небезпечно? Повторюся, що зараз немає стратегічної пропозиції, як розв'язати цю проблему з РФ. Тому Трамп, як на мене, виходить з неправильної гіпотези, що угода з Путіним гарантує її дотримання самим Путіним. Немає підстав вважати, що Путін буде обов'язково дотримуватися цієї угоди, навіть в питанні режиму тиші. Це перша помилка.

Друга помилка гіпотези Трампа – що Росію вдасться відірвати, як на це сподіваються в адміністрації Трампа, від Китаю. Тобто, якщо адміністрація Трампа (в принципі, як і попередня адміністрація) сприймає основною загрозою на міжнародній арені Китай, і логіка дій Трампа щодо Росії полягає в тому, щоб в стратегічній глобальній перспективі, завдяки цій оборудці, відірвати Росію від партнерства і залежності від Китаю, то ця гіпотеза йде в розріз із тим, що практично робить Трамп.

Оборудка з Путіним жодним чином стратегічно Росію від Китаю не відриває. Натомість сам же Трамп залишає велику щілину, щоб Китай посилив свої позиції через саме ту невизначену формулу, яку зараз можуть нав'язати Україні. Невизначена формула передбачає, що китайські вояки можуть з'явитися, і це вже публічно пропонується, в числі того міжнародного контингенту, який запропонують сформувати для України на лінії фронту. Якщо китайські вояки з'являються фізично на території України, при цьому немає нічого практичного, що розривало би Росію і Китай, то виходить, що позиції Китаю навпаки зміцнюються в Європі.

Більше того, на Мюнхенській безпековій конференції один з ключових спікерів по Китаю говорив, що для Пекіна дуже важливо вклинитися в процес так званої відбудови України після встановлення режиму тиші. Для КНР формального проголошення режиму тиші більш ніж достатньо. Його не цікавлять механізми дотримання цього режиму тиші. Китаю важливе політичне рішення - проголошення, що там начебто режим тиші. Китайські гроші заходять в українську інфраструктуру, в українську економіку на проєкти відбудови тощо. Це доктрина Китаю на міжнародній арені, яка офіційно вкорінена в документах Китаю, що економічна експансія відбувається рука в руку з дипломатичною лінією. Китай не боїться нестабільних постконфліктних середовищ. Цьому є гарні приклади повсюди в Африці.

КНР не чекає політичної стабільності, не чекає виборів, не чекає верховенства права. Пекін заходить на зруйновану територію, яка потребує фінансових вливань, реконструкції. Китай любить працювати з територіями, де встановлюється нестабільне проголошене перемир'я. Він заходить, вкладає гроші в інфраструктурні об'єкти, цементує свою економічну присутність і фінансові інтереси на території, яка ще навіть не вийшла остаточно з конфлікту.

Тому, замість того, щоб відірвати Росію від Китаю, Трамп дозволить Китаю зміцнити партнерство з Росією і його позиції в Східній Європі. Бо оборудка Трампа з Путіним жодним чином не створює перепон для Росії продовжувати поглиблене співробітництво з Китаєм, який зайде в Україну зі "спокусливими" для Трампа пропозиціями про те, що Пекін візьме на себе частину чеку за відбудову.