Коалиция смелых и Олафа Шольца. О чем договорились и что стало проблемой на саммите в Париже

Однією з головних проблем Європи у часи глобальної кризи лишається брак лідерства.

І доки федеральним канцлером Німеччини, європейської економіки №1, лишатиметься Олаф Шольц – ця проблема не має шансу зникнути.

Таким є один з ключових підсумків термінового саміту європейських лідерів, що зібралися у Парижі у понеділок ввечері, щоби визначити кроки виходу з кризи, яку США різко загострили минулого тижня – коли президент Трамп зателефонував Путіну без узгодження позиції з Києвом, а віцепрезидент Венс у Мюнхені оголосив про ціннісний розрив між США та Європою.

Саміт у Парижі не став абсолютно провальним, але головного він не досягнув.

І йдеться не про миротворців на російсько-українському фронті.

Попри значну суспільну увагу, прикуту до цього питання, паризькі переговори і не могли привести тут до якогось рішення – не той формат, і бракує важливих даних, щоб визначати параметри майбутньої місії з підтримання миру.

Європа Шольца не готова діяти єдиним фронтом.

Не готова навіть до спільної позиції.

І тим більше не готова ухвалювати антикризові рішення – навіть у вузькому колі держав-лідерів.

Парадокс, але за цих умов роль європейського лідера може отримати Велика Британія – держава, яка лише нещодавно вийшла з ЄС.

Про те, чим важлива зустріч у Парижі, що там відбулося, чого так і не сталося та що варто слідкувати не лише за ідеєю надсилання військ в Україну – читайте у статті "Європейської правди".

Велика "вісімка".

Зустріч європейських лідерів у Парижі, що відбулася у понеділок ввечері, стала дійсно терміновою – президент Макрон почав скликати її наприкінці тижня, після промови віцепрезидента США Джей Ді Венса, яка нарешті вибила європейців зі звичної їм зони комфорту.

Те, що зустріч призначили на найближчий робочий день, змусивши тим самим усіх учасників скасувати заходи у своїх робочих графіках і віддати однозначну перевагу вирішенню кризи, стало позитивним сигналом.

Втім, окрім готовності до термінової розмови, потрібна була також готовність до рішень.

Перелік учасників саміту має особливе значення, на ньому варто зупинитися.

Те, що у Парижі будуть представлені не всі держави-члени ЄС, було наперед зрозуміло.

Немає жодного сенсу шукати спільне рішення і навіть обговорювати чутливі безпекові питання, якщо у переговорній кімнаті є Віктор Орбан (що здавна плекає для себе імідж європейського агента РФ) або Роберт Фіцо.

Втім, Емманюель Макрон вирішив додатково скоротити перелік запрошених.

У підсумку в Єлисейському палаці зустрілися генсек НАТО (Марк Рютте), два керівники ЄС (Урсула фон дер Ляєн та Антоніу Кошта) та лідери восьми країн:.

Участь Великої Британії має особливу вагу.

На цьому варто зупинитися згодом, але найважливіше – те, що таким чином зустріч розширилася за межі ЄС.

Шість перших держав зі списку – це шість найбільших економік континенту (звісно, якщо не враховувати Туреччину та Росію).

На сьомому місці – Швейцарія, яку цілком логічно було не запрошувати на цю зустріч.

Польща – восьма у цьому списку.

А от Данія розташована аж на шість сходинок нижче.

Втім, участь данської прем’єрки Метте Фредеріксен у паризькому саміті є цілком природною.

Ця країна є одним з ключових учасників неформальної "коаліції сміливих" і здавна виступає за зняття бар’єрів для ЗСУ; також Данія – серед лідерів за військовою допомогою Україні, якщо рахувати за часткою від ВВП.

Але є держава, чия активніша участь у переговорах була важливим індикатором – і її лідера у Парижі не було.

Це – Норвегія.

Держава, що отримала сотні мільярдів євро додаткового доходу бюджету внаслідок російського вторгнення (детальніше читайте у статті "Союзник України, що виграв від війни"), досі не показала того лідерства у допомозі Україні, якого від неї чекають, і Париж не став переламним моментом.

Втім, навіть без участі Норвегії її роль обговорювалася; до цього повернемося згодом.

Варто також додати, що є ті держави, що лишилися засмучені через свою відсутність на зустрічі у Парижі.

До прикладу, в Чехії і прем’єр, і президент були змушені публічно виправдовуватися, чому їх не запросили – мовляв, "це через те, що ми не готові надсилати війська в Україну".

На жаль, це пояснення не є правдивим.

Бо неготові до цього кроку є і серед тих, хто приїхав до Парижа.

Миротворці за планом.

Ще до початку безпекової конференції у Мюнхені США дали європейським країнам сигнал, що їм треба готуватися до реальних дій для гарантування безпеки у Європі.

Його основа – запитання про можливі параметри участі європейських військ у миротворчій місії на українській території, якщо це стане частиною гарантій безпеки після замороження війни, про яке зараз домовляються США.

Скільки військових може надіслати кожна європейська країна, яку роль вони відіграватимуть, яка реакція на можливий новий напад РФ тощо.

Дискусія про можливе відправлення європейських військових в Україну – не нова.

Цю ідею вперше запропонував Макрон ще рік тому; згодом вона, фактично, зникла з порядку денного, але повернулася після перемоги Дональда Трампа у США.

Наприкінці 2024 року у Брюсселі навіть відбулися переговори про це у схожому форматі – без Іспанії, але з Україною.

А у день паризького саміту прем’єр Британії Кір Стармер розвіяв останні сумніви у тому, що на зустрічі дійсно говоритимуть про миротворців.

"Хочу і готовий відправити війська в Україну", – заявив він і закликав усі держави нарешті прокинутися та зрозуміти, що зараз настав "момент, який буває раз на покоління".

Варто відзначити, що реакція на його слова виявилася кращою, ніж досі, коли заяви про миротворців лунали від інших європейських лідерів.

По-перше, ця ідея отримала підтримку всередині Британії.

Так, у британському парламенті кажуть, що хочуть голосування з цього приводу – але не для того, щоб це заборонити, а для узгодження деталей, надання парламентського мандата.

Це абсолютно нормально – Стармер і сам у цьому зацікавлений.

По-друге, ця ідея вже не така токсична, як була спершу.

Тепер навіть у країнах, що лишилися за межами паризької зустрічі, лунають голоси на її підтримку.

Хоча є й противники – до них, як і раніше, належать німці, та й Польща, де наближаються президентські вибори, наразі заявляє про неготовність до такого кроку.

Паризька зустріч не стала проривом у цьому питанні, але цього і не повинно було статися.

Після переговорів навіть від тих лідерів, що підтримують ідею про миротворців, лунали дуже обережні заяви, які зводилися до того, що наразі дуже рано говорити про конкретику.

І це дійсно так: жодні конкретні рішення щодо миротворців не могли бути ухвалені за умов, коли невідомі ключові параметри.

Невідомо навіть, чи буде мирна угода, чи тимчасове перемир’я, чи не буде навіть стійкого припинення вогню; чи буде плануватися мандат ООН для такої операції тощо.

Все це матиме ключове значення для готовності європейських урядів надсилати своїх солдатів в Україну.

Тож якраз із цього питання у Парижі не варто було чекати сенсаційних рішень.

Натомість саміт у Парижі мав допомогти непублічно узгодити переговорні позиції (у тому числі щодо миротворців).

А ще – продемонструвати єдність Європи.

І ось тут європейські лідери відверто провалилися.

Передусім – "завдяки" канцлеру Німеччини.

"А баба Яга проти!".

Міжнародні переговори для розробки якихось домовленостей і угод завжди мають проходити не лише на рівні лідерів, а й у широкому форматі, за участю помічників, профільних міністрів тощо.

Це – базове правило.

Навіть якщо лідери зустрічаються віч-на-віч для узгодження якихось політично чутливих речей, то потім має бути раунд переговорів у широкому колі, за участю профільних фахівців.

Тому зустріч у Парижі від початку не мала такої мети.

"Президент Макрон вирішив, що саміт має бути тільки для лідерів – жодним дипломатам чи радникам не дозволили бути присутніми в кімнаті", – розповідає BBC про формат переговорів.

Очільники восьми держав, структур Євросоюзу та НАТО, як стверджують, спілкувалися за закритими дверима понад три години.

Достеменно невідомо, чи була серед них згода з основних питань для обговорення, чи, навпаки, вони розходилися з ключових позицій так само, як і стосовно миротворців.

Але комунікаційна катастрофа, яка сталася після завершення саміту, була абсолютно не обов’язковою – але вона сталася.

Тож перед учасниками зустрічі стояли дві ключові задачі: знайти механізми дій у разі, якщо безпекова співпраця з США різко скорочується, та довести Штатам, що Європа готова і заслуговує на те, щоби брати участь у діалозі.

Ключова умова для останнього – це єдність і готовність до дій з українського питання.

Адже саме нерішучість, а також відсутність єдиного голосу є серед ключових американських претензій до Європи; тож це потребує особливої уваги.

І байдуже, що внутрішні дискусії про миротворців ще тривають.

Наприклад, іспанці та італійці, які не готові публічно підтримувати обговорення майбутнього контингенту з підтримання миру в Україні, просто промовчали.

Натомість Шольц після саміту вирішив публічно оголосити: Європа розділена.

Він розкритикував заяви Стармера і взагалі дії колег з інших держав, які готуються до запровадження миротворчої місії, назвавши ці ідеї "абсолютно передчасними і вкрай недоречними", та додав, що був "трохи роздратований" дебатами "не в той час і не на ту тему" на зустрічі лідерів.

Ба більше, Шольц вирішив прикритися Україною, щоб обґрунтувати свою позицію.

"Ці люди (інші лідери.

– Ред.) відверто говорять через голову України про результат мирних переговорів, які не відбулися і на яких Україна не сказала "так", – заявив він.

Варто додати, що керівництво України називає ідею миротворців однією з робочих і закликає її обговорювати, а не навпаки.

І не Шольц один – проблем до єдності Європи додала також італійська прем'єрка Джорджа Мелоні, яка хоч і була на зустрічі у Парижі, але спізнилася туди на годину, а згодом виступила з критикою саміту та назвала його "антитрампівським".

У сухому залишку маємо саміт, де не було ухвалено жодного формалізованого рішення і після якого його ключова держава-учасниця публічно поскаржилася на нездоланні розбіжності з ключового питання.

Кращої ілюстрації неготовності Європи до переговорів годі й шукати.

Хоча, імовірно, ситуація не настільки трагічна.

Хто стане новим лідером Європи?.

Загалом ця історія є відгомоном ширшої давно відомої проблеми: браку лідерства у Європі.

Олаф Шольц, який вже оголосив, що йде з політики після виборів, не має якостей для дій у ролі континентального лідера, особливо у часи змін та випробувань.

У Мюнхені в кулуарах конференції про це говорили дуже багато, і є серйозні сподівання на прихід Фрідріха Мерца на посаду канцлера після виборів у Німеччині, де його партія лідирує зі значним відривом.

Утім, у Німеччині є традиція тривалої коаліціади, яка може затягнутися – залежно від розкладу голосів на виборах, аж до другої половини весни.

Це – неприпустимо довго, зважаючи на динаміку американсько-російських переговорів, яку ми бачимо зараз.

В останні роки – за відсутності інших впливових лідерів у Європі – цю роль намагається перебрати на себе президент Франції Емманюель Макрон (зокрема, зараз саме він скликав саміт, не чекаючи на рішення неповороткої європейської бюрократії).

Однак одноосібно йому це не вдається.

А ініціативи господаря Єлисейського палацу дуже часто зустрічають опір – у тому числі через те, як саме він їх просуває.

Так сталося, зокрема, з його ідеєю про миротворців, яка рік тому була жахливо комунікована для інших європейських держав і на деякий час стала токсичною.

Зустріч у Парижі між тим показала, хто може стати таким лідером з європейського боку.

Йдеться про прем’єра Британії Кіра Стармера.

І не лише тому, що він показав свою сміливість останніми заявами.

Стармер, що обійняв посаду лише торік, не має такого негативного багажу, як Макрон, що перебуває при владі вже вісім років.

Крім того, британський прем’єр має значно міцніший мандат із твердою підтримкою більшості у парламенті, на відміну від "підваженого" Макрона.

Але найважливіше те, що британський прем’єр має чи не найкращі серед європейських лідерів контакти з Вашингтоном та особисто з Трампом (десь на такому ж рівні – лише Джорджа Мелоні, але з її лідерством, як йдеться вище, не все добре).

Тому скоро (напевно, наступного тижня) Британія має прийняти ще один саміт у такому форматі – після того як Стармер особисто відвідає Трампа у Білому домі.

Однією з тем переговорів лідерів Британії та США мають стати Україна та роль Європи у мирних перемовинах.

Втім, тут маємо реальну проблему стосовно паризького саміту.

Ще перед зустріччю лідерів Україна надсилала сигнал про своє ключове очікування від цієї зустрічі.

Європа зараз гучно обурюється тим, що її виключають з діалогу щодо миру з Росією – то вона має якнайшвидше визначитися, хто веде переговори від її імені; який мандат має ця людина; які переговорні позиції вона відстоює.

Тому зараз треба зробити хоча б перший крок – призначити представника для потенційних перемовин про завершення російсько-української війни.

"Це має бути швидке рішення… Сподіваюся, одразу ж після зустрічі у Парижі", – публічно звернувся до європейців дипрадник президента України Ігор Жовква.

Причому немає жодної потреби (а можливо, навіть було би шкідливо) переносити це рішення на рівень Євросоюзу – і через те, що європейська бюрократична процедура не дуже підходить для часів кризи, і через деструктивну роль тієї ж Угорщини, і через те, що формат ЄС не включає Британію.

Словом, нічого не заважало визначити такого представника вже на саміті у Парижі.

Але європейська "вісімка" цього не зробила.

700 млрд євро на протидію армії РФ.

Утім, є напрямок, за яким європейські лідери, схоже, мають успіх.

Заяви віцепрезидента США про можливий (і схоже, навіть неуникний) розрив між берегами Атлантики загострили розуміння того, що Європа невдовзі може лишитися наодинці з вирішенням проблем України.

Незалежно від того, чи війна триватиме далі, чи буде перемир’я.

І якщо це станеться, Євросоюз стикнеться з шаленим дефіцитом і фінансів, і озброєння для України та для переозброєння своїх армій, зважаючи на перспективу нового нападу РФ.

Причому брак зброї можна буде долати закупівлями у США – але це знову ж таки гроші.

Тому зараз у ЄС обговорюють план збільшення оборонних витрат та підтримки України, вартість якого не розголошується, але журналісти за побічними ознаками оцінюють його у приблизно 700 млрд євро.

Це – неймовірна сума для України, але не всі ці кошти підуть до нас.

"Подібно до єврокризи або коронакризи, зараз йдеться про фінансовий пакет для безпеки в Європі.

Це станеться в найближчому майбутньому", – пояснила цю ідею очільниця МЗС Німеччини Анналена Бербок.

По суті, йдеться про "друк грошей" європейським Центробанком для здійснення цільових витрат.

Саме таку ідею просуває, зокрема, європейський комісар з оборони Андрюс Кубілюс, але тривалий час вона викликала опір у Берліні.

Зараз, судячи з усього, згода є, у тому числі з боку Шольца.

Причому є сподівання, що до пошуку нової схеми допомоги Україні долучаться не лише держави ЄС та Британія.

Вище вже йшлося про Норвегію, роль якої зараз не відповідає очікуванням.

Як стверджує норвезький прем’єр Йонас Гар Стьоре, хоча він і не був присутній на зустрічі у Парижі, інтереси його країни представляла прем’єрка Данії Метте Фредеріксен.

А після завершення саміту Стьоре і Фредеріксен вже провели переговори – хоча норвезький лідер утримався від розголошення деталей.

Як і сама Метте Фредеріксен, яка лише наголосила, що питання оборонних витрат фінально доведеться вирішувати на рівні саміту ЄС, який відбудеться у березні.

До того часу Єврокомісія має представити формалізовані пропозиції нової ініціативи.

"Що стосується європейських оборонних витрат, я очікую, що коли ми зустрінемося в Європейській раді наступного разу, ми досягнемо згоди щодо фіскальних правил і подальших кроків для забезпечення того, щоб усі держави-члени могли реально збільшити свої витрати на оборону", – заявила вона.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".