Пам’яті розвідника Дмитра Чіпака

Ще курсантом просив, аби його відправили на оборону Маріуполя

Дмитро народився у селі В’язівка Народицької громади на Житомирщині, а невдовзі сім’я переїхала в Народичі, де минули дитячі і юнацькі роки хлопця.

«Дата народження сина дуже символічна, адже він народився у День незалежності України – 24 серпня 2002 року. В дитинстві і підлітковому віці Дмитро був дуже активним. Мені взагалі важко пригадати, коли син сидів у квартирі. Він постійно був у русі – то в лісі, то на риболовлі, яка була його хобі. Син мав друзів, які поділяли ці захоплення», - ділиться мама воїна Олена.

Жінка пригадує, що Дмитро зростав на прикладі тата, який працював у міліції. У дитинстві найбільше любив бавитися іграшковою зброєю. Пізніше говорив, що, можливо, пов’яже своє життя з військовою службою. А остаточний вибір зробив у 15 років, коли разом із батьками поїхав у Київ на парад до Дня незалежності України, - після цього сказав, що точно стане військовим.

В одинадцятому класі Дмитро посилено готувався втілити свою мрію. Він вирішив вступати до Національної академії Національної гвардії України. Коли мама переконувала сина подати документи й у цивільні навчальні заклади, він просив обирати найдешевший варіант, бо вирішив: якщо одразу не стане курсантом академії, знову прийде туди вступати через рік.

«Син прагнув навчатися в академії Національної гвардії і дуже хвилювався. Коли дізнався, що пройшов на факультет права, був щасливим, що домігся свого. Під час навчання Діма ніколи не жалівся, що йому важко. Усі проблеми, які виникали, він вирішував самостійно», - говорить мама.

Коли розпочалася повномасштабна війна, хлопець був серед десяти курсантів академії, які звернулися до керівництва Національної гвардії з проханням залучити їх до оборони Маріуполя. Їм відмовили, і Дмитро через це дуже переживав, адже Маріуполь тоді захищав його друг дитинства Владислав Лавренчук. Хлопці ще не знали, що більше ніколи не зможуть побачитися, адже попереду на одного чекали випробування російського полону, а на іншого – загибель на фронті...

Дмитро закінчив академію в березні 2023 року й невдовзі отримав розподіл в артилерію Першої Президентської бригади оперативного призначення ім. гетьмана Петра Дорошенка Національної гвардії України «Буревій». Згодом він вирішив, що хоче перейти на службу в розвідку, і поїхати на передову.

«Якось син надіслав мені голосове повідомлення, що хоче стрибати від радості, бо нарешті перевівся в розвідку. Він так само служив у бригаді «Буревій» та був командиром взводу розвідки спеціального призначення. Діма говорив, що в житті керується словами тата, який вчив його ставити ціль, досягати її, а потім ставити іншу та йти далі. Дмитро дуже сердився, що їх довго не відправляють на Схід, потім написав мені: «Ура! Ми їдемо на Донбас. У мене від радості аж сльози з’явилися». Син був мудрим не за роками. Коли він на два тижні приїхав у відпустку, я побачила, наскільки дорослим він став. Я розуміла, що вже не можу його нічому навчити, бо у свої молоді роки він побачив значно більше за мене. Син злився, коли його називали дитиною. Він говорив, що довго нею хотів би ще побути, але вже не може», - ділиться Олена.

За її словами, Дмитро мав багато планів на майбутнє. Він мріяв перейти на службу в бригаду «Азов», далі – у спецпідрозділ «Kraken», а після війни продовжити свою справу у Французькому легіоні.

На Сході Дмитро виконував завдання у Серебрянському лісі. Коли мама під час розмов просила, аби син беріг себе, він відповідав, що для нього головне – зберегти своїх хлопців.

Олена пригадує, що на війні син часто наражався на небезпеку, але міцно тримався за життя. Були випадки, коли Дмитро наступав на міни, а вони не вибухали, осколок пробивав його бронежилет, куля пролітала поруч із головою, та хлопець дивом не постраждав. Він ділився, що якось за ним півтори години літав російський дрон. Дмитро від нього тікав, а коли упав знесиленим - той приземлився за півтора метра і не вибухнув.

Рідні востаннє бачилися з Дмитром під час його двотижневої відпустки. Тоді батьки переконували сина пройти курс лікування, адже він мав чотири контузії, і як наслідок – проблеми зі слухом та дуже сильні головні болі. Молодий розвідник сказав, що поки триває війна, в нього немає часу на лікування. Батьки знали, що він може витерпіти навіть дуже сильний біль: у школі хлопець тиждень приховував від них, що ходив на уроки зі зламаною ногою.

«Після відпустки Діма ще кілька тижнів виконував завдання у своїй частині в тилу. Коли виходила з ним на зв’язок, він говорив: «Мамуль, подивися на мене. Та мені не з паперами треба мати справу, а воювати!» Син тоді постійно казав, що вже хоче на Схід. Навіть коли йому випала нагода пройти навчання у США, він відмовився і знайшов собі заміну, бо рвався на війну», - каже Олена.

Старший лейтенант Дмитро Чіпак загинув у 21-річному віці в Серебрянському лісі, біля населеного пункту Діброва Луганської області 21 квітня 2024 року. Воїна поховали у селі В’язівка на Житомирщині.

Побратими Дмитра згадують, що у ньому поєднувалися доброта, справедливість, сила і почуття гумору. Він завжди говорив те, що думав, міг знаходити спільну мову з воїнами будь-якого віку, а ще без вагань ставав на захист тих, хто цього потребував. Воїни, які служили разом із Дмитром, кажуть, що він був безстрашним і завжди йшов першим на завдання. Єдиним його страхом на війні була втрата побратимів.

Дмитро Чіпак нагороджений медаллю «За оборону рідної держави», нагрудним знаком Національної гвардії «За доблесну службу», а також посмертно удостоєний відзнакою Президента України «Хрест бойових заслуг».