Надзвичайна демографічна ситуація. Чому Україна втрачатиме мільйони людей найближчими роками

В Україні давно склалася, умовно кажучи, "надзвичайна демографічна ситуація". Причому, ще до війни.

Я формулюю це так: якщо війна — національна трагедія, то наша демографія — національна катастрофа.

Але ще страшніше ставлення суспільства до цієї проблеми.

Одні міркують у стилі: "менше народу — більше кисню". Інші згадують приклад малонаселеної Австралії. Треті говорять про те, що "в усьому світі так".

Це, по суті, свідчить про глибоку внутрішню суїцидальність частини нашого суспільства.

Суспільна суїцидальність — це невміння реагувати на екзистенційні ризики існування нації як цілісного живого, ройового організму.

У нас дійсно є одне спільне явище з країнами ЄС — коефіцієнт фертильності нижчий за 2.

Для простого відтворення популяції потрібно 2,2. У Європі цей показник, як і в нас, нижчий за критичну двійку (в Україні він нижчий за одиницю — 0,7).

Але це лише частина демографічного рівняння, так не можна порівнювати.

Європа вирішує проблему з демографією за рахунок трудової міграції з інших країн.

Франція — за рахунок народжуваності в середовищі мігрантів із Франсафрики (що, щоправда, створює інші проблеми, вже соціального, а не демографічного характеру).

У Китаї коефіцієнт фертильності — теж нижче 2. Але там є 1,4 млрд населення. Тобто, головна проблема Китаю — це старіння населення, а не його чисельність.

У Японії низька народжуваність, але за показника населення в 125 млн економічно активне населення на історичному піку — понад 60 млн осіб.

За рахунок чого?

Залучення до трудових ресурсів людей, старших за 65 років (понад 20% трудових ресурсів).

Але це досягається за рахунок унікального зростання тривалості життя в Японії: чоловіки живуть у середньому понад 80 років, а жінки — і того більше.

Тобто, якщо не брати такі країни, як Індія, Пакистан, Йорданія, Афганістан, Саудівська Аравія, Узбекистан, деякі африканські держави, то майже в усіх є проблеми з народжуваністю, що є закономірним за умов суспільства споживання 21 століття і жіночої емансипації.

Але у більшості країн є свої амортизатори цієї проблеми.

Їх три:

1. Від початку велика чисельність населення для даної території. Виникає проблема старіння, а не числа.
2. Динамічний потік трудових мігрантів, магнітом для яких слугують високі стандарти життя і розвитку економіки.
3. Залучення до складу трудових ресурсів жителів, старших за 65 років, завдяки зростанню тривалості життя і доброго здоров'я (медицина, профілактика, харчування тощо).

У нас немає жодного із зазначених вище факторів:

1. Спочатку велике населення в 53 млн розгублено.
2. До нас ніхто не їде і не поїде в майбутньому.
3. Середня тривалість життя чоловіків в Україні скоротилася з 64 до 57 років, а жінок — з 75 до 70 років.

Тобто старше 65 років житиме лише незначна частина жіночого населення, стан здоров'я якого не дасть змоги працювати. А більшість чоловіків до 65 років взагалі не доживуть.

І все це катастрофічно посилює постійний потік мігрантів із країни.

Найближчими роками Україна втрачатиме 300 тис. жителів як негативний приріст населення і 500 тис. тих, хто виїхав із країни (сальдо).

Сумарно — від 800 тис до 1 млн жителів на рік.

Тобто ці процеси, якщо їх не зупинити, загрожують існуванню нації як такої.

Причому навіть у разі припинення війни.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Не завозити мігрантів, а повертати своїх. Що врятує Україну від демографічної катастрофи