«Берегиня. Жінки Києва». Як живе лайфстайл-медіа під час війни

Прем’єрний показ фільму «Берегиня. Жінки Києва» відбувся у рамках першого дня Ukrainian Fashion Week 14 лютого, а вже наступної доби стрічка стала доступною для перегляду на сайті Megogo, де її можна подивитися безплатно з українською озвучкою. Журналісти Віто Роббіані й Андреа Орені під час 9-денної поїздки до України зафільмували роботу редакції, волонтерство й особисті переживання редакторок Elle. Стрічка розповідає не лише про співробітниць видання, а й про героїв їхніх матеріалів.

Відкривала показ одна з героїнь стрічки — головна редакторка українського Elle Соня Забуга. Вона розповіла, що Андреа Орені та Віто Роббіані — швейцарсько-італійські документалісти, що представляють компанії MediaTree та Wild Production.

«Вони написали запит, аби приїхати в Україну та відзняти процес роботи лайфстайл-медіа. Власне, це була їхня головна мета, тому що для людей, які живуть не в Україні, було незвичним, що лайфстайл-медіа продовжують свою роботу в Україні. Це була проста мета фільму, проте все сталося дещо не так. Кожного разу, коли йдеться про комунікацію з іноземними медіа, я ніколи не відмовляю, бо розумію, що мій обов’язок як журналіста — доносити до людей меседжі, які важливі для нас, українців. І цей фільм насправді стався саме таким. Він не зовсім про редакцію, він не стільки про редакцію, скільки про те, як виглядають нові реалії, в яких ми з вами сьогодні опинилися», — сказала Соня Забуга.

 Соня Забуга

Соня Забуга розповіла «Детектору медіа», що журнал Elle Ukraine і раніше співпрацював із компанією Wild Productions, і ця співпраця триває досі. Коли почалася повномасштабна війна, редакція звернулася до компанії з запитом, щоб отримати пільгові умови співпраці на період війни. Це прохання здивувало іноземців, адже вони взагалі не очікували, що під час війни медіа можуть продовжувати працювати у сфері лайфстайлу та моди. Але вони відповіли позитивно й надали Elle можливість безплатної співпраці, зокрема дозволивши користуватися платформою для комунікацій.

Згодом Wild Productions запропонувала створити документальний фільм про видання. Витрати на виробництво фільму покривала компанія, а документалісти самі організували поїздки до Києва та витрати на подорожі та зйомки.

Фільм розповідає про людей, яким наразі присвячує свої матеріали видання Elle. Серед героїнь одного з випусків у 2023 році була парамедикиня Ірина Цибух на позивний «Чека». Коли влітку 2024-го знімався фільм, стало відомо про загибель військової.

«Для редакції, яка знала Ірину особисто, ця втрата стала особливо болючою. Історія, яку ми хотіли розповісти в журналі як історію дівчини-військової, стала зовсім іншою після того, коли ми дізналися цю жахливу новину. Наша редакція разом зі знімальною групою, як і багато тих, хто знав Ірину особисто, була на церемонії похорону. Історія Ірини дуже вразила журналістів, які знімали фільм, і вони присвятили один із важливих сюжетів цього фільму Ірині», — розповіла головна редакторка Elle.

За її словами, того дня знімальна група мала їхати до села Ягідного на Чернігівщині, але їхній графік змінився, і вони залишились у Києві. Соня Забуга розповіла журналістам історію Ірини, тому їм було цікаво задокументувати всю церемонію, яка тривала декілька годин, спочатку у Михайлівському соборі, а потім на Майдані. Історія Ірини Цибух справила на журналістів особливе враження, тому вона була включена у фільм.

Мама Ірини Оксана Цибух також була присутня на презентації фільму.

 Оксана Цибух

«Звучання України у світі є дуже важливим, а особливо звучання голосом персоналізованої війни, — сказала Оксана Цибух. — Персоналізована війна — це моя Іринка, це герої фільму, це конкретні люди, які мають своїх мам, свої сім’ї, своїх дітей. Для мене дуже важливо, щоб глядач цього фільму побачив нас не як жертву, а як націю, яка боронить своє, навіть ціною власного життя».

Вона прокоментувала епізод у фільмі, присвячений прощанню з її донькою: «Іра вказала нам, як це зробити. І відверто кажучи, я не маю такої чорноти спогадів із прощання, тому що були люди у вишиванках і люди в пікселях. Це був такий об’єднавчий момент України, військових і цивільних».

 Соня Забуга й Оксана Цибух

У руках вона тримала число Elle зі світлинами Ірини, підписаний командою видання. За словами Оксани, її донька сумнівалася, чи йти на зйомки, бо була не впевнена у своїй зовнішності та фізичній формі. Але після була дуже задоволена результатом: «Я вам дякую, що влітку 2023 року ви дали їй частинку своєї любові. Що мені хотілося б зараз найбільше — бачити в залі свою дитину, але цього не станеться вже ніколи. Я закінчу свій виступ словами з її старого допису, який вона написала два роки тому, в такий самий час, як зараз, у лютому: “Любов. Ось чому ми й досі маємо силу боротися. Любіть, воюйте, стійте твердо, чиніть спротив. Убивайте підле зло і цінуйте своїх. Бо одного дня ваші дні разом залишаться спалахом миті у спогадах”».

Після вшанування пам’яті Ірини й усіх загиблих у війні почався показ стрічки.

  Хвилина мовчання

Оповідачами у стрічці виступили чотири редакторки української команди Elle — головна редакторка Соня Забуга, редакторка соціальної рубрики Мирослава Макаревич, редакторка сайту Світлана Кравченко та б’юті-редакторка Маріанна Партевян. Це жінки, які живуть у Києві, створюють журнал про моду, мистецтво та стиль і водночас волонтерять, ходять на мітинги за звільнення військовополонених, допомагають у відбудові селищ на деокупованих територіях.

 Головні героїні стрічки: Мирослава Макаревич, Світлана Кравченко, Маріанна Партевян із дочкою, Соня Забуга та видавчиня журналу Elle в Україні Наталія Дунайська.

Починається стрічка з роздумів, яку роль відіграють жінки під час війни. Закадровий голос каже: «Берегиня — це жінка, яка стає захисницею для всього народу», а у титрах вказується, що з 24 лютого 2022 року існує дві України: одна — на фронті, а іншою керують переважно жінки. Ймовірно, автори мали на увазі не саме керування країною, а значну відповідальність і обсяги роботи, яку доводиться робити в тилу переважно жінкам, поки воюють здебільшого чоловіки. Ключова теза фільму: «Якщо не на фронті, то для фронту».

Соня Забуга розповідає, що попри російське вторгнення, видання не припиняло своєї роботи. З перших днів великої війни редакція змінила формат матеріалів і редакційну політику, приділяючи більше уваги героям і героїням «нової реальності» та важливим аспектам життя українців. Цю реальність у межах української столиці намагалися показати й автори фільму, адже зйомки відбувались у період частих відімкнень світла та щоденних ракетних і дронових атак. Неодноразово в кадрі з’являються київські багатоповерхівки, які постраждали від російських обстрілів.

 Наслідки російських обстрілів. Кадр із фільму

Героїні стрічки у супроводі журналістів відвідують різні місця. Соня Забуга йде до благодійного проєкту «Птахи», який очолює волонтерка та рестораторка Тата Кеплер, також буває в центрі «Незламна», що надає допомогу жінкам, які постраждали від війни. Інша редакторка Мирослава Макаревич прямує до студії модного дизайнера Федора Возянова, де бере у нього інтерв’ю про колекцію «Національний мінімалізм», яка була створена під час великої війни та натхненна картинами Казимира Малевича й Олександри Екстер. У іншій частині фільму вона знайомить авторів із волонтерським хабом, де плетуть маскувальні сітки. Головна редакторка сайту Світлана Кравченко приміряє капелюшки Руслана Багінського, який створив особливу колекцію з «українського золота» — обпаленої соломи, що символізує намір росіян знищити Україну. Або ж вона спілкується про вплив війни на творчість з іншим дизайнером — Іваном Фроловим.

«У авторів була концепція фільму, й вони попросили нас запропонувати кілька редакторів різного віку, з різними інтересами та стилем роботи, — розповіла «Детектору медіа» Соня Забуга. — Вони попросили показати, чим живе редакція в цей момент, які теми нас цікавлять, кого ми знімаємо та про що пишемо. Ми, своєю чергою, хотіли продемонструвати широкий спектр наших тем. Як видання, пов’язане з лайфстайлом і фешном, ми, звісно, хотіли показати індустрію українського дизайну, тому відвели їх до ательє дизайнерів.

Ми також прагнули показати нашу культуру, тому з’явилася ідея з театром опери, де вони потрапили на репетицію дитячих спектаклів. У цей момент вони мали змогу поспілкуватися з примою-балериною Настею Шевченко.

Крім того, ми хотіли звернути увагу на жіночі фонди, тому ми відвели їх до Маші Єфросиніної, яка займається проблемами ментального здоров’я за допомогою свого фонду. Ми хотіли показати через ці історії сучасні проблеми та виклики, з якими стикається Україна.

Формально вони знімали “день редактора”, але під час монтажу фільму цей процес переріс у щось більше, ніж просто підбір тем і матеріалів. У результаті ми презентували дуже змістовну програму, яка відображає реалії сучасної України».

 Пакування аптечок благодійним проєктом «Птахи». Кадр із фільму

Усі переміщення героїнь і їхні зустрічі з різними людьми супроводжуються роздумами про своєчасність мистецтва, важливість висвітлення культури й особистих історій українців за кордоном. Вони міркують, які тези іноземній аудиторії може донести українська мода та яку персональну роль у наближенні миру можуть зіграти саме вони.

«На початку великої війни я запитала себе, чи моя робота буде корисною для суспільства, для українців. І якщо чесно, я не знала, — каже Світлана Кравченко. — Цікаво, що перший журнал Elle був виданий у Франції після Другої світової війни. І, звісно, перші статті були про повоєнну дійсність. Ми мали продовжувати працювати й писати, поки могли це робити».

 Глядацька зала під час перегляду фільму

Особлива і більш особиста сюжетна лінія — у б’юті-редакторки Маріанни Партевян, яка на момент зйомок чекала на появу дитини. Попри доволі великий термін вагітності, вона відвідувала демонстрації на підтримку полонених воїнів «Азова» та їхніх родин, а також їздила з журналістами в деокуповані села Чернігівщини, щоб показати, як відбувається відбудова зруйнованих росіянами будинків. Саме під час її участі у такій волонтерській ініціативі вона познайомилася зі своїм обранцем і майбутнім батьком дитини.

«У волонтерський табір я приїхала частково через почуття провини та частково через потребу долучитися до волонтерства, щоб щось віддати. Якщо ви не думаєте про те, щоб дарувати свій час, якщо ви просто живете своїм життям у Києві, поки можливо жити цим “нормальним” життям, — довго так робити у вас не вийде, тому що ви все одно повинні пам’ятати, що триває війна і ви маєте взяти участь в обороні, ви маєте робити те, що можете», — пояснила Маріанна Партевян.

Її родина має вірменське коріння, батьки перевезли її до Києва, коли починалася війна з Азербайджаном: «Колись я вже була біженкою, хоча тоді не усвідомлювала цього. Але зараз я розумію, що це відбувається знову, то який сенс постійно тікати?».

Через півтора місяця після зйомок Маріанна Партевян народила дочку Єву, якій Віто Роббіані й Андреа Орені й присвятили цей документальний фільм.

 Присвята авторів фільму доньці Маріанни Партевян

Хоч автори планували задокументувати життя медіа під час війни, в самій редакції проходить лише незначна частина дійства. Їм вдалося показати, у яких контрастах доводиться жити українцям за межами київських офісів. Зруйновані будинки чергуються з ресторанами, дизайнерський одяг — із плетінням маскувальної «Кікімори», а прощання з військовою — з очікуванням на появу дитини.

Стрічка здається універсальною, бо має ключові повідомлення як для українського, так і іноземного глядача. Українцям, яких не здивуєш QR-кодами на військові збори у кав’ярнях чи постійним виттям сирени на вулиці, фільм може слугувати нагадуванням про підтримку Збройних Сил і цінностей, які вони захищають.

Для іноземців, які не звикли до жорсткого контенту, це ознайомлення з буденністю воєнного часу без бруду і кровопролиття. Всі герої говорять англійською, також задіяні всесвітньо відомі дизайнери, одяг яких носять зірки рівня Бейонсе і Дженніфер Лопес, власне і сам журнал Elle є міжнародним — усе вказує на те, що Україна є частиною світової культури. Через гучні імена глядач за кордоном значно легше сприйматиме українське, як щось близьке і знайоме.

Так само обережно проговорюється і тема окупації та російських воєнних злочинів. Разом із Маріанною Партевян автори стрічки побували у селі Ягідному на Чернігівщині, де побачили підвал, у якому росіяни утримували понад 300 людей, із яких десятеро загинули через задуху. Цей підвал став одночасно і музеєм, і меморіалом тих страшних подій.

Тож коли аудиторія втомлюється від сюжетів із фронту або від чергових заяв політиків, про війну можуть говорити цивільні жінки — не менш дієво.

Після показу Соня Забуга розповіла «Детектору медіа», що самих авторів запрошували на захід, але через поточні проєкти вони не змогли приїхати до Києва.

За її словами, журналісти ретельно працювали над фільмом, монтаж тривав усе літо: «Вони уважно переглядали матеріал, оскільки загальна кількість знятих годин досягала близько сорока. Все, що ми пропонували, вони одразу підтримали, адже ми як люди, які живуть в Україні, добре розуміємо, які теми та герої є важливими для нашої аудиторії. Вони погодилися з нашими пропозиціями та повністю підтримали наш підхід.

Важливо зазначити, що вони не коригували нашу роботу і не втручалися в процес. Вони не казали: “Це надто болісно, не будемо знімати”, “Це занадто соціально”, “Це недостатньо гламурно”. Ні, вони були з нами на кожному етапі. Якщо потрібно було йти до волонтерського хабу, вони йшли. Якщо треба було спускатися в підвал, щоб знімати Ягідне та інтерв’ю з людьми, які пережили російську окупацію, вони робили це без вагань. Понад те, ці історії цікавили їх, імовірно, більше, ніж гламурні зйомки чи покази дизайнерських колекцій».

Стрічка не залишилася без уваги за кордоном: у жовтні 2024 року її показали на Фестивалі прав людини в Лугано, а у січні 2025-го — на кінофестивалі Швейцарії — Journées de Soleure. Фільм транслювався на італійському телеканалі Швейцарії та німецькому каналі SRF1. Окрім того, розробниками фільму була підписана угода з міжнародним дистриб’ютором документального кіно Andana Films, що дозволить поширювати стрічку і на інших фестивалях.

Фото: Elle та Megogo