Акторка Вікторія Білан-Ращук: Колеги казали, ну ніхто ж не змушував твого чоловіка йти на війну

10 березня на ICTV2 стартує четвертий сезон детективного серіалу «Розтин покаже», де з’явиться нова героїня Анжела, яку грає Вікторія Білан-Ращук.

А 12 березня акторка разом з чоловіком, актором та військовослужбовцем Володимиром Ращуком, гратимуть у виставі «Дружини».

В інтерв’ю Коротко про Вікторія Білан-Ращук розповіла, чому взялася поставити виставу про дружин військовослужбовців, що переживають жінки, чиї чоловіки на фронті, з яким хейтом вона сама стикалася, про стосунки з чоловіком, його службу, боротьбу за українську мову та мрію добудувати будиночок. 

Нас, дружин військовослужбовців, багато, і ми - серед вас

- Вікторіє, вистава «Дружини» – це дуже особиста для вас історія, правда? І не лише тому, що ви тут і акторка, і режисерка. Наскільки я зрозуміла, авторка Катерина Вишнева писала п’єсу, зокрема, й з ваших розмов, ваших історій?

- Якось мені написала Катя Вишнева, запропонувала зустрітися, поговорити про дружин військовослужбовців. Сказала, що пише п'єсу. Я їй порозповідала – і на цьому все.

А потім побачила оголошення про «Фестиваль перших п'єс», де приймались заявки від режисерів на постановки вистав. Я залишила заявку, але не знала, що там є ця п'єса. Коли вже отримала доступ до всіх п'єс, побачила, що є «Дружини».

Але не була впевнена, що буду її робити. Думала: «Нащо тобі, ти все це пережила, тепер треба пережити знову». П'єса написана з розповідей п'ятьох жінок, це їхні реальні історії, переживання, в тому числі і мої.

Але Катя майже щодня писала: «Будеш ставити? Я вже двом режисерам відмовила. Чекаю, поки ти скажеш своє бачення». І я залишила заявку саме на цю постановку. Подумала, може, це буде моя терапія – проговорити ще раз, прожити і таким чином відпустити. І мене затвердили режисером саме цієї п'єси.

Я  насправді планувала, щоб грала інша акторка. Але Катя сказала, що її умова – щоб я і ставила, і грала. І я погодилася. Хоча важко і ставити, і грати, бо ти не бачиш себе з боку, займаєшся всім, тільки не собою, не своєю роллю. Тому це була задача із зірочкою.

Ми з Володею граємо пару – Марину і Макса. Слава Богу, фінал у нас в житті інший, аніж у моєї Марини. Але більшість написано з мене. Чоловіка, до речі, я запросила на роль Макса ще до того, як мені сказали, що я маю грати Маринку. Коли почала читати йому сцену, він дуже розчулився, адже в кінці його герой Макс іде від Марини.

- Так, у Марини і Макса руйнується родина. Як вам це було грати з Володимиром?

- Я просто ставлю себе в запропоновані обставини, не дай боже такі, і все - в мене все моє життя зупиняється. Тому грати нічого й не треба. А чоловік слухав, слухав, і в кінці навіть заплакав. Підійшов до мене, обійняв і каже: «Я так ніколи не вчиню».

- Ця вистава для вас надважлива ще й тому, що вона про те, що більшість не помічає або навмисне не бажає бачити - дружин військовослужбовців. Ви розповідали, що стикалися з булінгом, осудом, насмішками. Що стало приводом для цього?

- Власне, завдяки цьому і народилось моє режисерське рішення, що, окрім шести головних героїв, на сцені є ще 10 акторів. Ці 10 акторів – це соціум, відображення того, як на жінок військовослужбовців реагують люди: або насміхаються, або закривають очі... Або, як наші колеги, з якими борешся через російську мову на знімальному майданчику, а вони починають тикати в тебе пальцем і казати: вона травмована війною, в неї чоловік на війні, не беріть її більше. Я з цим стикалася.

На початку війни взагалі було важко. Це зараз навчилася з цим жити. А раніше хотілося плакати, кричати, щось людям доводити, пояснювати. Мені було дуже боляче, коли просила не розмовляти на майданчику російською, пояснювала, що в мене чоловік воює за те, щоб не було в нас «руського міра».

А натомість чула: «А хто його змушував? Та він же сам пішов, добровільно! Ніхто його туди не посилав, міг би і не йти». Це було вкрай нестерпно.

Після цього я навіть внесла додатково у свій договір пункт про те, що мова спілкування на майданчику – українська, і я залишаю за собою право відмовитися співпрацювати з людиною, яка вперто зі мною буде говорити російською.

Нещодавно мій чоловік був у відпустці, знімався в одному проєкті, і був приголомшений, як багато звучить російської мови. Довго терпів, йшов геть з майданчика, не залишався в акторському вагончику, не сидів довго у гримвагоні, щоб не чути. Врешті йому все настільки остогидло, що він зірвався і розказав усім, що він про них думає. Це був монолог на пів години і про хлопців, які загинули, і про те, за що боремося, і про чекання «руського міра», і про нагадування, в якій країні живемо…

Нам це болить. У цю відпустку Володя проходив лікування у психотерапевта, бо його просто з'їдало відчуття провини - чому він вижив, а його хлопці в землі. Це було так важко і страшно, що ми звернулись за допомогою до спеціалістів.

Навіть гіпнотичну терапію проходили, де до нього в цьому стані приходили загиблі побратими, з якими він це обговорював і таким чином відпускав їх. Важко навіть уявити, що людина переживає і як їй з цим жити. А тут приходиш на знімальний майданчик - і наче інший світ.

Тому, повертаючись до вистави, мені хотілося зробити важливий проєкт, і для мене він важливий. Для мене було надважливо сказати нашому суспільству, що нас, дружин військовослужбовців, багато, і ми - серед вас.

Після вистави дружини дякували, що нарешті хтось звернув увагу на їхнє життя. А військовослужбовці зізнавалися, що навіть не думали, через що проходять їхні жінки, де вони  знаходять необхідні речі, за які кошти їх купують… Для мене дуже цінні такі відгуки.

Мені хотілося, щоб люди після вистави подумали: у мене сусідка чекає чоловіка з війни, може, зайти і підтримати, а у знайомої колеги загинув чоловік чи безвісти зниклий, може, хоча б запитати, як справи. Чомусь всі вважають, що нам не потрібна підтримка, що ми замкнені чи закриті. От як на мене кажуть – «травмована війною».

А мені приємно, коли запитують, як Володя, я дякую людям.

Люди не відчувають відповідальності, бо й не несуть жодної відповідальності

- Це справді цінно, коли люди показують, що їм не байдуже.

- Так. Чесно скажу, стільки байдужості, скільки зараз бачу на вулиці, раніше не було. Тому й накриває відчай, коли бачиш, що більшості все одно. Я, слава Богу, оточила себе людьми свідомими.

До речі, чому мені ще ця тема дуже болить. Бо більшості байдуже, як ми живемо. Володя, коли захищав Київщину, був добровольцем і ніяких коштів не отримував. Я теж не працювала, бо пішла добровольцем в батальйон «Свобода», була в штабі, допомагала з документами, на кухні, а добровольці нічого не отримують. Коли вже Володя мобілізувався і поїхав на Луганщину, ми почали якісь кошти отримувати. Але потім на нього була заведена кримінальна справа, і близько року ніяких грошей не було.

- Кримінальна справа за що?

- Через те, що в журнал його записали як поранений, евакуйований і госпіталізований. Але командира його роти вбили, не було кому керувати, і він з пораненням, контузіями не виїхав, а залишився керувати ротою.

Коли ми пішли в частину за направленням в шпиталь, бо рана не загоювалася, у Володі  важкі контузії були, його й питають: «А де ви були два тижні?» Він каже: «У Сєвєродонецьку на позиціях». На що йому: «Ну, не знаємо, в журналі записано, що ви госпіталізований і поранений». І - в СЗЧ, і - кримінальна справа.

Майже рік ми не отримували кошти, я не мала роботи, фінансово було дуже важко. І мені треба було здати аналізи. Приходжу в лабораторію, там великими літерами написано: «Для ЗСУ знижки, аналізи безкоштовно». Питаю, чи можу здати аналізи, причому у мене є офіційне посвідчення добровольця, і чоловік в мене воює. На що мені сказали - ні.

У мене такий був відчай, що я просто на вулиці розплакалася, бо ніхто не може мені допомогти. Як мені тоді було важко! Я не розуміла, чому мій чоловік там, а тут купа мужиків ходить по ресторанах і спортзалах. Чому він там, а я не можу отримати якусь допомогу, здати ті ж необхідні аналізи безкоштовно. Хотілось про це кричати, розповідати, що так не можна. Треба на державному рівні звертати на це увагу. Але поки все так, як є.

- От ви підняли цю тему у виставі, але таких ініціатив мало. Де ми прорахувалися? До прикладу, нещодавня історія зі сценкою у школі, де б’ють представника ТЦК. Чому людям треба пояснювати очевидні речі і яку дурість вони роблять?

- Бо у нас на державному рівні не робиться важливих кроків на подолання цього. У нас чомусь всі вважають, що треба потихеньку, лояльно, толерантно. А якби покарали раз, другий, третій за подібні речі… Розумію, що не хочеться якоїсь радикальності в прийнятті рішень, але, на жаль, інакше ми це не подолаємо.

Нам потрібні нові закони. Якщо якісь неприпустимі речі караються штрафом у 80 чи 100 гривень, це нічого не змінить. Покарання має бути болючим, особливо під час війни. Воно має бути або по кишені болючим, або по репутації болючим, зі звільненням з роботи, конфіскацією майна, перекриттям фінансових рахунків. Щоб людина спершу задумалася, а чи варто робити таку херню, вибачте на слові.

От вам приклад. Хотіла купити каву в кав'ярні. Звернулася до продавчині, а вона відповідає мені російською. Я спокійно тримаю себе в руках і запитую: «Ви мене будете російською обслуговувати?». А вона: «а что такое?». Кажу, що тоді просто не буду купувати, розвертаюся і йду, не влаштовую скандалу, не сперечаюся, не ображаю, просто відмовляюся від цих послуг. На що ця жінка мені кричить: «Пошла, і далі матом, в свой Львов».

Я розвертаюся і перепитую: «Це ви до мене говорите?». Ви б чули, які пішли в мій бік образи! Вона вискакує з-за прилавку і починає мене гамселити. Я почала знімати на телефон вже фактично фінал, коли отямилася від того, що відбувається. Найприкріше, що її підтримали якісь її знайомі, ще й російською мовою.

Я б викликала поліцію, але не було часу, бо їхала на зйомки.  Думала викликати пізніше, в мене є відео, у неї в магазині теж камера висить. Сіла в машину, мені саме подзвонив Володя, я плачу і йому розказую, що треба викликати поліцію, бо так не має бути. На що він мені каже: «Віко, це все безглуздо, її не покарають. Покарання – це піти й спалити той кіоск. Але тоді покарають нас». От в чому біда. У нас немає покарання за порушення законів, бо в кожному законі є дірка, через яку можна себе виправдати.

Чому не карають водіїв, які не беруть військового чи інваліда по УБД до себе в маршрутку? Люди не відчувають відповідальності, бо й не несуть жодної відповідальності.

Або, наприклад, як можна знімати під час війни гроші з військових, а додавати зарплати депутатам? Мій чоловік, офіцер 3-го батальйону «Свобода» у складі 4-ї бригади наступу «Рубіж» Національної гвардії України, за січень отримав просто копійки. Як і його хлопці. Їм сказали, що кудись було якесь перерахування, щось відмінусували, щось додали – от у вас і вийшла така сума. І такого дуже багато.

Чоловік приїхав і офігів від того, скільки в Києві дорогезних нових машин їздить. Звідки вони? От як військовим повертатися? Вони теж вміють читати і бачать, що відбувається.

У мого чоловіка багато орденів, медалей, я їх всі зберігаю. Він мені каже: «Та кому вони треба, заховай!». Кажу: «Вово, можливо, вони тобі й не треба, але вони потрібні твоїм дітям, твоїй мамі».

Зрозуміло, що ці медалі нічого не дають у матеріальному плані, але це хоч якась відзнака. Володя, коли був командиром роти, постійно подавав своїх хлопців на відзнаки, нагородження. Він і сам казав: «Це їхнє життя сильно не змінить, але про моїх пацанів, які бачили смерть, хоча б згадають».

Ми повінчалися 16 квітня 2022 року

- Я знаю, що для них це важливо. Як ви вірно кажете – про них хоча б згадають.

- От приїхав він після Сєвєродонецька, зняв форму, а він був поранений, на ній дірки від куль, і каже - викинь, вона рвана, там кров вже не відмивається. Але я зберігаю. Колись дістану і будемо згадувати цей час. Колись внукам покажу, буду розказувати, що дідусь воював, захищав нашу країну.

Ці пам'ятки надзвичайно потрібні. Бо вже зараз для когось війни немає. А пройде якихось рік-два після закінчення війни, взагалі не згадають.

Тому зараз треба боротися, хай і радикальними методами. Нас не люблять за наші радикальні погляди. Але вважаю, що інакше ми просто не вигребемо, знову зіштовхнемося з комплексом меншовартості, що десь краще. А чому не краще у тебе? Якщо тебе щось не влаштовує, зроби у себе ще краще!

- А ви повінчалися? Ви давно хотіли, але почалася війна.

- Ми повінчалися в 2022 році. Тоді Володя був на Київщині, я його чекала з Ірпеня, це було найважче тоді чекання. Здається, близько дев’яти днів він не виходив на зв'язок взагалі, їм не можна було вмикати телефони. Коли дізналися, що після мобілізації вони поїдуть на Луганщину, а тоді найгарячіша точка - це було Рубіжне, ми вирішили більше не чекати.

Тоді ще був піст, в піст вінчатися не можна, але ми приїхали до храму, і наш священник отримав на це дозвіл.

Повінчалися 16 квітня. Біля церкви його вже чекали хлопці. Володя вийшов з храму і поїхав на полігон, а я пішла додому. Приїхав 24-го, ми посвятили паски, і в ніч на 25-те вони вже виїхали на Луганщину.

- Чому це було для вас важливо?

- Мені чомусь здавалося, що таким чином він матиме більший захист від мене. У мене стоять вінчальні ікони, і коли Володя на фронті, молюся перед цими іконами. Дуже вірю, що я його таким чином рятую.

Коли він отримав поранення, я тоді їхала зі штабу, і мені дуже захотілось читати молитву, а я на пам'ять знаю тільки «Отче наш». І хвилин 40, поки їхала в машині, безперервно читала «Отче наш». А коли приїхала додому і мені подзвонив коханий, виявилося, що в них в цей момент був дуже важкий бій з кадирівцями. В тому бою загинув його побратим. Був один і той же снайпер. Але побратиму поцілив в голову, а Володі - в руку і в бік. Тому мені хочеться вірити, що це я його врятувала.

Я завжди відчувала, коли у нього були важкі бої. Навіть серед ночі прокидалася від того, що мені пекло в грудях. І я одразу починала молитися.

Ми хотіли повінчатись давно, для нас це важливо. Можна не розписуватися в РАЦСі, а от перед всесвітом, перед якоюсь іншою силою пообіцяти одне одному вірність, кохання - щось в цьому є.

Я почала робити свою справу - відкрила акторську студію

- Для Володі зйомки в кіно, гра в театрі – це найкраща реабілітація після пекла, яке він бачить. І так мені говорять всі актори-військові, з якими спілкувалася. Добре, що є можливість, що відпускають. До речі, режисер «Прикордонників» Олексій Єсаков дуже дякував йому за роботу і пишається, що він знімався у цьому проєкті.

- Слава Богу, у Володі є проєкти. По-перше, таких типажів, як Володя, – одиниці. Щодо зйомок у «Прикордонниках», там Володя дійсно був стержнем проєкту. Приїжджав зранку, навіть якщо в нього зйомки в цей час не було, всіх шикував, вони читали «Молитву українського націоналіста». Так він налаштовував всіх акторів, які грали курсантів. Він з ними провів велику роботу. Був там і як консультант, і як актор. Завжди дуже радію за Володю.

Насправді, Володя тоді був на фронті, і кастинг-директорка писала мені, чи зможе він записати для них проби. Вони, здається, його місяців два чекали з фронту, щоб зняти. Незважаючи на те, що «горіли» терміни, але вони його чекали.

- А вам роботи вистачає? Бо хтось стрибає з проєкту в проєкт, а в когось - тиша.

- Мені дуже не вистачає роботи на знімальному майданчику. На жаль, у нас ліплять якісь кліше, не даючи актору спробувати щось інше. Та й для жінок мого віку не так багато ролей.

Але і є продакшени, які завжди знімають одних і тих самих, наприклад.

- Є таке. Я теж часто запитую себе, чи цікаво глядачеві дивитися на одних і тих самих акторів? Що не перемкнеш канал – а там одне й те ж обличчя.

- Так, інколи навіть плутаєшся, що це за кіно. Бо, по-перше, одні і ті ж актори чи акторки. По-друге, нічого в них зовні не змінилося, і ти не розумієш, кого вони грають, що це за персонажі.

У нас не дозволяють акторові творити. Простіше взяти актора, як вже готовий матеріал, і не ризикувати, не експериментувати.

Я можу похвалитися яскравими образами. У мене, наприклад, є абсолютно різнопланові ролі. Бо є створений характер, є персонаж, там не Віка в кадрі. Наприклад, Анжела в серіалі «Розтин покаже» або Катерина Жук в «Голові» - вони геть різні. У березні вийдуть «Відступники», де я граю мафіозі.

До того ж, у нас кастинг-директори поставали агентами акторів. А це, вибачте, вже конфлікт інтересів. Звісно, кастинг-директор у свій проєкт буде тягнути своїх акторів, бо отримує за це кошти.

Це просто якісь договорняки між собою, і це погано. Не можуть кастинг-директори бути агентами, і навпаки. Хтось навіть платить відсоток кастинг-директорові зі свого гонорару, якщо його затвердили на роль.

А я не маю агентів, і у Володі немає агентів, ми працюємо самі. Інколи думаю, може, не ту професію обрала. Зараз в мене немає не те що зйомок, навіть запрошень на проби.

Але якось Володя мені сказав: «Не страждай, що немає роботи, займись чимось іншим». Тому коли на початку війни на мене почали тицяти пальцем, що я травмована війною і мене не треба знімати, я почала робити свою справу - відкрила акторську студію. Перший рік в мене було 75 студентів, на сьогодні - 90. Я запросила викладачів, створила підприємницьку діяльність, плачу податки, ділюся з дітками і дорослими своїм досвідом.

- Вам це подобається?

- Дуже подобається, бо я бачу результати. Мені дуже хочеться, щоб нашу професію почали поважати. А її почнуть поважати тоді, коли самі актори будуть поважати.

У моїй студії є закон - два рази на рік ми обов'язково робимо покази, показуємо батькам, друзям, чого ми навчилися, що ми вміємо.

Хочеться, щоб наступні акторські покоління були дуже професійними, щоб вони до тексту ставилися з повагою, шукали в ньому щось цікаве, розшифровували, що вкладав автор, і що б вони самі хотіли цим текстом сказати.

Дуже боляче розчаровуватися, коли зачаровуєшся

- 10 березня вийде четвертий сезон серіалу «Розтин покаже». І Артемій Єгоров, і Ольга Гришина розповідали мені, що команда серіалу стала їм, як сім’я. Як вам у цьому проєкті?

- Вони як родина, бо вони з перших сезонів разом. Я потрапила у проєкт вже в четвертому, але мене взяли в команду, і це приємно. Тому теж, мабуть, можу сказати, що це як родина. На цю роль мене запросив один із режисерів - Сергій Толкушкін. Я дуже багато з ним працювала, він мене як акторку дуже любить і поважає. І я його теж дуже люблю і як людину, і як режисера.

Моя роль не настільки велика, як у головних героїв. Але в нас склався прекрасний тандем з Ігорем Портянком. Ми цікаво вибудували свої сцени і діалоги, і, зрештою, нас почали більше прописувати, бо ми дуже сподобалася. Мені вже писав продюсер, чи готова я зніматися в новому сезоні.

Мені дуже цінні такі відгуки, значить, працювала недаремно. А працювати було комфортно, бо я приходила і робила свою роботу. Трішечки, знову ж таки, тригерила російська мова на майданчику, але я робила зауваження, і це припинялося.

- Буває, що в соцмережах актори, наприклад, пишуть українською, але десь на заходах, приватних тусовках спокійно спілкуються російською, слухають російські пісні.

- Розумію, про кого ви говорите. Я після цього випадку цю людину фактично викреслила зі свого життя.

- Якщо мова про Тараса Цимбалюка, то не лише він, на жаль.

- Не лише він. Але Тарас Цимбалюк став яскравим прикладом. Я його сприймала, особливо після фільму «Чорний ворон», патріотом, він говорив українською, а для мене це було дуже важливо. І мій чоловік знімався у «Чорному вороні», грав отамана Холодного Яру Ларіона Завгороднього. І я б ніколи не подумала, що в житті все інакше.

Про інших акторів я теж знаю, але нічого від них і не очікую. Дуже боляче розчаровуватися, коли зачаровуєшся, а потім тебе б’ють у болючу точку.

Часто думала про те, як навчитися бути байдужим, сидіти однією дупою на двох стільцях, але ніколи цьому не навчусь, бо я з цим не народилася. Все рівно буду себе ламати, з'їдати, і все рівно повернусь до себе.

Завжди скажу те, що думаю. Навіть якщо це комусь неприємно чути. Мені легше сказати, аніж накопичувати в собі. Людина має знати, як я до неї ставлюся.

Мріємо побачити світ

- Ви не без стресу відпустили доньку у самостійне доросле життя. Хотілося ще потримати її біля себе?

- Я настільки люблю її ще з животика, що передати словами неможливо. У нас був дуже складний підлітковий період. Якби не Володя, не знаю, як би все пережила, бо лише він міг знаходити з нею спільну мову.

Тоді вона мені казала: «Мамо, в тобі настільки багато любові, прошу, відчепись від мене, візьми собі тваринок, дітей з дитбудинку, народи собі». А зараз вже каже: «Мамо, я така щаслива, що ти мене так любиш, що тато мене так любить, що ви в мене є. Раніше не цінувала цього».

Я переживала, чи справиться вона. Але на мене дуже вплинули слова Володі: «Ти маєш їй довіряти. Вона розумна дівчинка, ми її правильно виховали, вона добра, щира, вона все зможе. Якщо ти її не відпускаєш, значить, не довіряєш. Відпусти, хай вона будує своє життя». І я відпустила.

У неї квартира недалеко від моєї студії, і я інколи заїжджаю до неї: в неї і чистенько, і їжа є, і попрано все, і гарно. Вона щаслива, сама собі хазяйнує.

- Про що ви з Володею мрієте? Знаю, що одну мрію ви потроху здійснюєте – будуєте свій будиночок.

- Ми будуємося. Дуже би хотіла, щоб ми мали змогу його добудувати, бо все впирається в фінанси. Тому, дай Бог, добудуємося, переїдемо і будемо в нашому гніздечку насолоджуватися краєвидами.

Ми з Володею дуже мріємо побачити світ. Раніше ми багато подорожували, були в Малайзії, бачили Індійський океан. Але, до речі, не були в Європі, я тільки в Польщі була. Тому хочеться мати можливість налагодити так свої справи, щоб і робота була, і подорожі можна було спланувати.

Але найбільша мрія - щоб закінчилась війна. Бо тоді повернеться мій чоловік, бо тоді я не буду чекати днями і ночами повідомлень, не буду з цим життям сам на сам. Я люблю, коли він поруч.

Ми з Володею створили «Мій театр». Тому хотілося б мати своє приміщення, не орендоване, побудувати там невелику сцену, де ми будемо робити класні вистави, де у нас буде свій глядач. Ми, власне, так його і назвали - «Мій театр».