Хто із військових йшов у велику політику: від гетьмана Скоропадського до генерала Ейзенхауера

Вибори в Україні неминуче відбудуться. Будь то за рекомендацією країн-партнерів або за будь-якого іншого історичного розвитку подій. Так само неминуче в них широко будуть представлені військові, які заслужили на фронті довіру. І це торкнеться як місцевих, так і парламентських, а можливо, і президентських виборів.

Світовий досвід показує, що присутність військових (нехай навіть екс-) при владі найчастіше йде на користь країні. Коротко про - про найвідоміших кадрових військових, які змінили службу в армії на політичну кар'єру.

Павло Скоропадський: гетьман-реформатор із німецькою історією

Українська держава (так називалося це державне утворення) Павла Скоропадського проіснувала неповний рік - з квітня по грудень 1918 року. І очолив її генерал-лейтенант російської армії та представник шанованого в Україні дворянського роду загалом випадково. Німцям, які контролювали територію України під час світової війни, потрібно було оформити тут підконтрольний уряд. Невиразна Центральна Рада на цю роль ніяк не годилася. Ось і знайшли серед тих, хто втік від більшовизму, підходящу кандидатуру - Скоропадського.
Цікаво, але він не став грати роль «весільного» генерала, а почав будувати цілком цивілізовану європейську державу. Проводив реформи, відкривав університети та школи, запускав економіку, навіть метро у Києві збирався будувати. Сучасні експерти впевнені – якби Скоропадський формував уряд сьогодні, то він, напевно, був би технократичним. Робив це настільки швидко та впевнено, що у світі почали шанобливо до нього придивлятися і навіть потроху визнавати нову країну (зробило це майже 30 держав).

Здавалося, Скоропадський появився вчасно і своєму місці. Але – не доля. Німці, які програли війну, залишили Київ, що стало крахом і для генерала, і для його уряду. До речі, з німцями у Скоропадського було пов'язане все життя. У Німеччині він народився та жив до п'яти років. Потім воював проти німців на початку Першої світової війни, потім під їх заступництвом будував країну, потім жив за їх рахунок у Німеччині до Другої світової війни. А загинув, потрапивши під обстріл американсько-британської авіації, наприкінці квітня 1945 року.

Карл Густав Маннергейм: уся Фінляндія вмовляла його стати президентом

"Лінія Маннергейма" - перша асоціація, що виникає при згадці імені цієї людини. У ході « Зимової війни » Фінляндії та СРСР 1939-1940 рр. завдяки укріпленням, зведеним за наказом фельдмаршала, маленька країна змогла ефективно протистояти агресії кровожерної імперії. Так прийнято вважати. Сам Маннергейм називав це «нісенітницею» і стверджував: вистояти тоді змогли лише завдяки героїзму народу. Але своєї ролі у зведенні фортифікацій не заперечував.

Легендарною цю людину можна назвати і без урахування значущості цих ліній. Бравий військовий. У його скарбничці 123 медалі та ордени (навіть більше, ніж у любителя нагород Леоніда Брежнєва з його 118). Воював де тільки можна і майже все життя. З 1942 року день народження Маннергейма вважається у Фінляндії днем ​​фінської армії.

А от політики довго намагався уникати. Втім, у 20-30-х роках у Фінляндії, де панували ліберально-демократичні настрої, консерватора та монархіста Маннергейма просто туди не пустили б.

Ситуація, коли без авторитету фельдмаршала обійтися було неможливо, виникла під час закінчення Другої світової війни. Стояло завдання - вийти із союзу з Німеччиною, що програвала, і укласти сепаратний мир з СРСР. Вирішити питання міг лише Маннергейм. Опирався він, як міг, поки його почала благати чи не вся країна. І у серпні 1944 року (у віці 77 років) він став президентом. Зміг виконати те, що мав - зберіг незалежність країни (хоча договір із Кремлем став вкрай болючим для Фінляндії), перевів її на «мирні рейки» і 1946 року, напередодні 79-річчя, пішов у відставку.

Шарль де Голль: генерал, який вигнав НАТО з Парижа

Ще дитиною Шарль не сумнівався, ким стати в майбутньому. Тільки військовим і обов'язково служити в піхоті, щоб бути в епіцентрі бойових дій. Так і сталося, причому перші 55 років свого життя він лише цим і займався – воював.

Вперше 24-річного лейтенанта було поранено на третій день участі в боях Першої світової, потім було друге, третє поранення. Посмертне (його вважали загиблим) нагородження орденом Почесного легіону, 32 місяці полону. І французький Опір, очолюваний де Голлем аж до закінчення Другої світової.

У політику він по-справжньому прийшов лише 1944-го, очоливши Тимчасовий уряд Франції. Пробув на посаді до 45-го року і був змушений піти. Спочатку просто у тінь - «у вигнання, як Наполеон» (улюблене порівняння самого де Голля), а потім в опозицію.

Остаточно став "першою людиною у Франції" у 1959 році (у віці 69 років). Керувати країною, що перебуває в глибокій кризі, почав жорстко, витребувавши собі на перші пів року право не затверджувати президентські укази в парламенті. Тобто робив, що хотів. Де Голль з демократією вважав за краще не церемонитись, списуючи свої непопулярні рішення на вимоги часу.

Яскравим штрихом його президентства стало відкрите протистояння зі США і НАТО. Генерал вважав, що у своїй країні він правитиме на власний розсуд, без настійних рекомендацій з-за кордону.

По-перше, він відмовився від використання долара в міжнародних розрахунках і перейшов на єдиний «золотий стандарт».

По-друге, 1966 року він виводить Францію з Північноатлантичного альянсу. Штаб-квартиру НАТО терміново перевели з Парижа до Брюсселя (повністю Франція повернеться до НАТО лише у 2009 році). Мало того - з території країни було виведено 33 тисячі солдатів Альянсу і закрито 29 баз. У Штатах сприйняли конфронтацію украй болісно, ​​списавши дії де Голля на його вік – президентові вже було 76 років. Де Голлю таки довелося піти з посади 1969 року. Час політики твердої руки закінчився.

Дуайт Ейзенхауер: командувач висадкою в Нормандії, який став миротворцем

Американці довіряють та поважають військових. За океаном є навіть своєрідний культ генералів, адже в історії країни президентами були 10 військовослужбовців найвищого рівня. Останній з них – Дуайт Ейзенхауер, який хазяйнував у Білому домі із 1953 по 1961 роки.

Військова кар'єра Дуайта починалася швидше випадково, ніж закономірно. Багатодітна сім'я протестантів Ейзенхауерів належала до пацифістів, і від армії її представники трималися подалі. Дуайт опинився у військовій академії лише тому, що навчання там було безкоштовним, а грошей для іншого вишу у батьків не було.

Курсант і випускник із хлопця вийшов взірцевий. До генеральських погонів він рухався, перестрибуючи щабелі. Вершиною кар'єри стало командування американськими військами у війні проти Гітлера та їх висадка у Нормандії.

Вже набагато пізніше, у відеохроніці 1964 року, перебуваючи на військовому нормандському цвинтарі (а при висадці 6 червня 1944 року загинуло і зникло безвісти понад 50 тисяч солдатів), він скаже: «Моя найзаповітніша надія, щоб ми більше ніколи не побачили ось цього видовища, цих хрестів. Я молюся за те, щоб людство навчилося розуміти більше, ніж воно розуміло у цей час».

Миротворчі нотки звучали з вуст Ейзенхауера весь час його перебування у великій політиці. Навіть свою перемогу на перших виборах у 1953 році він здобув багато в чому завдяки обіцянці припинити Корейську війну. Що, до речі, і зробив. Залишав Білий дім президент з гордістю за те, що у світі не почалися повномасштабні війни. І американці це оцінили і включили, за різними опитуваннями, Ейзенхауера в десятку найвидатніших президентів в їх історії.