Пропаганда живе і часто перемагає, оскільки вона потрібна державі

Реально пропаганда потрібна всім державам, навіть найдемократичнішим, оскільки будь-які правителі потребують єдиної моделі дійсності в головах населення, бо це полегшує управління масовою свідомістю. Факти завжди однакові, але їм можна дати різну інтерпретацію. Керувати тими, хто думає однаково, легше, ніж тими, хто думає по-різному. Принаймні, точно дешевше…

Питання тільки в методах боротьби з тими, у кому держава бачить своїх ворогів, зазначає «Детектор медіа». Росія, наприклад, майже автоматично повторила досвід боротьби з «ворогами народу» 37 року, перейменувавши їх у наш час на «іноагентів». Тепер їм не можна викладати, їхні книжки не можуть продаватися, відповідно, друкуватися, оскільки видавці не друкуватимуть те, що не можна продати. І з останнього — тим, хто виїхав, не дають користуватися грошима, заробленими в Росії, вони можуть лише лежати на спеціальному рахунку. Тож квартиру, залишену в Москві, теж здавати й жити цим коштом не можна.

Уже є й анекдот, що відображає цю нову дійсність:

— Добридень, вас з органів турбують. Ми б хотіли, щоб ви повернулися в Росію.

— Ні.

— Але вас можуть позбавити звань.

— Не повернуся.

— У вас можуть відібрати нерухомість.

— Усе одно не повернуся.

— На вас заведуть кримінальну справу.

— Ні.

— Ми вас посадимо.

— Не повернуся.

— Але чому?!

Виїхали ті, хто говорив-виступав-писав не те, що подобається владі, тобто публічні комунікації тим самим очистилися від «крамоли». Але в людях-критиках у держав особливої потреби немає. Вони люблять людей тільки тоді, коли вони породжують «правильні» думки, причому зрозуміло які.

Держава не стільки цензурує, а допомагає тиражувати лише те, що їй не заважає, а допомагає, що цілком зрозуміло. Історично так було завжди і багато в чому зберігається і сьогодні. Людина насамперед завжди бачить і чує навколо те, що хоче держава, решті інформації пробитися до неї складніше.

Коли видимі інформаційні потоки контролюються, то «невидимі», де задіяний мінімум людей, як у випадку передачі політичного анекдоту, розквітають. Будь-який такий офіційний тиск викликає інтенсивне породження неофіційних мініжанрів. Усне середовище завжди «розквітає» в період посилення цензури. Згадаймо, як у СРСР тільки анекдоти могли жити без цензури, а пісні вже ні, оскільки пов’язані з публічним виконанням. І анекдоти, які тоді іменувалися «антирадянськими», були досить дотепними, слід це визнати.

Держава не любить  й тих, хто завдає їй неприємностей. Навіть відому радянську пісню «В землянці», наприклад, було свого часу заборонено, оскільки в словах «до тебя мне дойти нелегко, а до смерти — четыре шага» побачили песимізм, як ідеться у користувацькій статті «Нелепости советской цензуры: пять песен, запрещённых в советское время по странным причинам» на російському ресурсі «Дзен». Суворий, але справедливий був товариш цензор, справді — песимізм.

Радянський Союз, будучи начебто сильною державою, все ж таки надмірно боровся не лише з ідеологією, а й з усім тим, де могли розгледіти прояви «західності». Усі жили з великою осторогою навіть на слова, сказані в колі своїх, то що ж казати про публічні комунікації.

СРСР у своєму розквіті воював з усім. Боролися з джинсами, з не тією музикою і молодіжною піснею, в усьому вбачаючи політику, причому небезпечну — західну. У принципі заборонити можна все:

«Стиляг заарештовують на вулиці за зовнішнє наслідування буржуазного Заходу і всіляко переслідують за законом. Не допускається танцювати на дискотеках танці, що нагадують ті, що на той час популярні на Заході. Майже вся музика, що асоціюється із заходом, — рок-н-рол, джаз, бугі-вугі — теж потрапляє під неофіційну заборону (офіційне пояснення: вона компрометувала тих, хто її слухав). При цьому за продаж платівок із рук можна було потрапити до в’язниці. Відомий і цікавий спосіб розповсюдження заборонених виконавців, що хоч і недовго проіснував, але асоціюється саме зі стилягами, — записи на платівках із рентгенівських знімків», — пише автор Саша Шнайдер у статті на сервісі Teletype «Музыка за занавесом: история советского подполья».

СРСР був ідеологічно орієнтований, тому все те, що могло здатися повтором західного, відразу сприймалося ідеологами як загроза. Щоправда, Маркса — Енгельса це не зачепило, хоч вони були й західними вченими… Цензура, причому попередня, була дуже важливим інститутом, що зберігав у ідеологічній чистоті всі інформаційні та віртуальні потоки. На щастя, ні таблиця множення, ні фізика-хімія у своїй базі не ідеологічні, оскільки літаки й супутники літали по обидва боки ідеологічної завіси.

А ось сфера дозвілля весь час намагалася піти на поводу у Заходу, точніше навіть так: вона намагалася повторити прийоми впливу на масову свідомість, які до цього вже випробувані на Заході. Популярність часто будується на цілком зрозумілих прийомах. Але часто це творчі прийоми, що може викликати побоювання навіть політичного порядку.

З цієї причини нове завжди лякає всіх начальників, про що говорить відома фраза «як би чого не вийшло». Через специфіку професії творча людина діє навпаки — якраз і шукає нове. А нове без попередньої цензури може виявитися небезпечним. Їхня професія постійно виводить їх за межі дозволеного. Творчість — це завжди робота з новим. Навіть нові пісні, що прославляють Сталіна, повинні були мати новизну, інакше їх не прийме масова свідомість.

З цієї причини люди, які створюють нове, завжди потребують державного нагляду. А держава має два інструментарії такого типу: або нагороджувати, або саджати. Масово нагороджувати не можна, а ось притиснути можна:

«період правління країною Сталіним — це період масових репресій проти людей творчих. З усіх музичних стилів особливо гнаним був джаз, але це спостерігалося не завжди. Доказом нейтрального ставлення до цього стилю став хіт тридцятих років “Веселі хлопці” з Орловою та Утьосовим у головних ролях. Усе змінилося після закінчення війни, коли ясно стало, що з’явився сильний суперник у Радянського Союзу — це Сполучені Штати Америки. Відтоді всі віяння західної культури сприймалися як ворожі», — пише ще один автор російського ресурсу «Дзен» у статті «Осторожно, цензура: какую музыку запрещали вожди в СССР».

Заборони — найголовніший інструментарій у руках у влади. Керувати культурою дуже складно. З одного боку, необхідне нове, з іншого, воно має спиратися на старе. Так владі й доводиться викручуватися. Заборона в принципі безпечніша дія для цензора, ніж дозвіл.

Ось один із таких прикладів: «концерт, імовірно, заборонили тому, що Шнуров зі сцени лається матом, — за чутками, мер Москви Юрій Лужков тільки за день до концерту послухав пісні “Ленінграда”. А сам Шнуров чи то скаржився, чи то хвалився друзям: “Я увійшов в історію. Мене у 2002 році скасували з цензурних міркувань”», — пише авторка Катя Ареніна в статті «От Летова до Noize MC: краткая история цензуры в российской музыке» на російському ресурсі «Афіша daily».

У інтерв’ю 2007 року Шнуров повторював про цензуру: «Я просто знаю, що заборона, як і раніше, існує. Якби її не було, якісь організатори на кшталт “Мельниці” давно зробили б нам пропозицію про концерт у палаці спорту або на стадіоні. Так виглядає не тільки ситуація з “Ленінградом”, така вся політика в країні. Формально заборон не існує, про все можна говорити, але всі знають, що насправді заборони є», — ідеться у тій же статті.

«Облік і контроль» було головною радянською максимою… Без неї виробництво здавалося неможливим. Держава завжди намагалася знати все і про громадян теж. Їх теж треба тримати в полі зору. У 1990 році Путін став помічником ректора ЛДУ Собчака після повернення з НДР, будучи чинним співробітником КДБ. Усе і завжди під контролем. Як було помічено, під час путчу Єльцин перебував у Москві й поруч із ним стояв Коржаков, а поруч із Собчаком у Ленінграді стояв Путін… Тож «путчистів» охороняли ті самі люди, проти яких вони виступали.

Будь-які контрольовані державою інформаційні, віртуальні, фізичні потоки одночасно несуть певне ідеологічне навантаження, яке вимагає від них держава. Ці вимоги можуть бути прямими й опосередкованими, наприклад, надання приміщення за радянських часів, ефіру, друк і продаж книжки. Держава в цьому плані виступає в ролі певного «монстра», який має все і готовий поділитися цим за певні дії, потрібні йому. Держава проявляє доброту тільки до тих, хто її оспівує: від Сергія Міхалкова до Микити Міхалкова, які завжди перебувають у фаворі. І це цілком природна реакція…

Причому можливі навіть такі вимоги, про які писала Катя Ареніна у вищезгаданій статті

: «У березні 2005 року організатори рок-кіноконцерту “Пітерський Майдан”, на якому мали виступити російські й українські гурти, були змушені скасувати захід після того, як на афішах концерту з’явилися написи “Бий помаранчевих!”. Концерт був запланований на 3 квітня — за кілька днів до цього від участі відмовився головний спонсор, організаторам дзвонили з погрозами: активісти якихось рухів обіцяли виставити “заградотряд помаранчевій чумі” та влаштувати провокації на концерті. “У сьогоднішньому контексті, коли Слово, а тим паче Пісня не можуть бути аполітичними, наше завдання — надати трибуну для вільного висловлення думки й почуття, — пояснила продюсерка фестивалю Ольга Конська. — Цікаво, як у такій ситуації повної свободи поводитимуться музиканти та глядачі. А позиція «ніякої політики» для нас неприйнятна”». Це нераціональний удар по «помаранчевих», але в цьому і є його сила. Раціональне має бути в підручниках, а на вулицях — емоційне.

Цензура дуже чутлива сфера, і тут завжди, як казали, краще перебдіти, ніж недобдіти. Ось такий приклад:

«Одного разу стався такий казус. Газета “Правда” 31 грудня (рік, здається, 1982-й) опублікувала фотографії ансамблю “Верасы”, Софії Ротару та Олега Попова з анонсом: сьогодні на “Блакитному вогнику” виступлять провідні артисти радянської та зарубіжної естради, зокрема Софія Ротару, Олег Попов і ВІА “Верасы”. Дивимося ввечері концерт, радіємо: потрапити в новорічний “Вогник” на Центральному телебаченні означає отримати найвищу оцінку своєї творчості. А нас у програмі немає. Телефоную в музичну редакцію, обурююся: “Як же так, у «Правді», головній газеті країни, було оголошено про наш виступ, а його не показали”. Виявилося, під час останнього перегляду концертного матеріалу голова Держтелерадіо побачив, як у нас за спиною промайнула шестикутна зірка — і “Вераси” виключили з програми “Блакитного вогника”. Звичайно, це була всього лише традиційна різдвяна прикраса, а зовсім не символ держави Ізраїль. Але щоб уникнути непорозуміння, щодо нас “вжили заходів”», — йшлося у статті Олени Морозової «В СССР была цензура сердца и души. Воспоминания солистов легендарной вокальной группы “Верасы”» на сайті, що прикметно, Комуністичної партії Росії у 2011 році.

Масова комунікація завжди в центрі уваги і влади, і населення. З одного боку, вона єдина головна, з іншого — найпоширеніша, що має безліч глядачів-читачів просто автоматично. З цієї причини це не просто картинка дійсності, а зразкова картинка. Це модель поведінки, що просувається, де потрібне заохочується, а непотрібне засуджується.

Цензура стає настільки ж важливою, як і самі ЗМІ. Причому цензуру завжди в СРСР очолювали представники КДБ, оскільки вони краще за всіх інших знали, що можна дивитися-читати, а що ні. Будь-яке масове дійство, включно з інформаційним, завжди підпадає під інтерес цензури.

Сьогодні ми голосно тавруємо цензуру, але водночас вона є певним узгодженням інтересів. На Заході в набагато м’якшій формі влади й бізнесу, в СРСР — влади та ЗМІ. Сьогодні ми легко можемо говорити: «Історія радянської цензури чітко свідчить лише про одне: заборони вільної творчості та спроби підлаштувати її під кон’юнктурні стандарти — явна ознака того, що хвороба диктатури пустила коріння і дала метастази в глибокі шари серця країни, її культурне життя. І все ж у таких умовах не можна не творити.

Хоча б говорячи про події навколо. Тож за ніччю завжди настає світанок, а бульбашка заборон і цензури обов’язково лусне, коли не зможе стримувати натиск свободи — невіддільної частини творчості та культури. У 1980 році “Акваріум” був майже заборонений, а у 2023 році Бориса Гребенщикова визнано іноземним агентом. Як то кажуть “колесо Сансари зробило оберт”, але на те воно й колесо, щоб крутитися в обидва боки!», — пише у згаданій вище російській статті Саша Шнайдер. Однак явище цензурування під різними іменами існує скрізь.

Імовірно, це все виникло з посиленням сили медіа. Винайдення друкарського верстата, з одного боку, і поява друкованих «глашатаїв» з іншого. Ніхто не хоче непередбачуваних наслідків, жодна влада намагається не допускати цього.

Авторська (бардівська) пісня — це ще один напрям, який радянська влада не задавила — не захотіла або не змогла спочатку. Щоправда, потім вона швидко розібралася. Що менш контрольовані інформаційні або віртуальні потоки, то більшу небезпеку бачить у них держава.

Влада може дозволяти або забороняти. Цього одного вже достатньо для ефективного управління. Будь-яке відхилення відразу фіксується: «Бачачи силу впливу такої авторської пісні, влада перейшла до її переслідування. Перед поетами-співаками наглухо зачинилися двері концертних організацій (1981 року після XXV Московського зльоту КСП за лінією ВЦРПС було розіслано в регіони лист, що забороняв надання будь-яких майданчиків для сценічних виступів Юлію Кіму, Олександру Мірзаяну й Олександру Ткачову), видавництв, радіо- і телестудій. Їх виганяли з творчих спілок, виштовхували в еміграцію (як Олександра Галича), всіляко паплюжили у пресі тощо. Водночас завдяки “магнітвидаву” авторську пісню знали, співали й слухали, переписували одне в одного», — ідеться у тематичній статті на «Вікіпедії».

А ось про привабливість цих пісень: «Ці пісні мали якусь неймовірну магію — простенькі мелодії на три акорди, нехитрі тексти, але дуже незвичні для тих часів, адже в них звучало не “ми”, а “я”. І в цьому “я” кожен упізнавав себе і свої тривоги, почуття, метання… Юрій Візбор згадував: “…віршами Лялі Розанової ми рятували самогубців. І себе, чого гріха таїти…”», — ідеться у «Списку видатних бардівських пісень» на сайті шанувальників різноманітних жанрів Fandom.

Тобто перед нами ще один варіант нібито безавторської творчості, але її збіг із настроями індивідуальної душі сприяє масовому поширенню. Ми часто любимо одне й те саме. У цьому певний феномен людської душі. Розум може відкидати це, а душа, навпаки, прагне до нього.

Явище авторської пісні, не потрапивши під ковпак держави повною мірою, стало розвиватися. Ось як про це пише анонімний автор статті «Песни времен СССР: барды и бардовская песня» на російському сайті «Дзен»:

«На початку авторська пісня не викликала у держави особливого інтересу. Але ось барди стали випускатися з інститутів та університетів, а бажання зустрічатися, творити й ділитися своїми піснями у них залишилося. І вони почали об’єднуватися в КСП — клуби самодіяльної пісні. Спочатку в Москві, а потім і в інших містах Союзу».

Радянська влада виявила, що в бардів є громадянська позиція, яку вони хочуть демонструвати. На КСП почалися гоніння. Через пів року в країні закрили всі бардівські клуби. Незабаром після цього Галич був змушений емігрувати. А Юлію Кіму та багатьом іншим бардам було заборонено виступати. Держава не могла дозволити музикантам відкрито співати про “під’їзди для начальників”, “кабінети з холуями й секретарками”, “топтунів” під вікнами, про дачі й “Чайки”, “пайки цековські” й “мотоциклетки марочні”».

Держава любить керовані процеси й не любить «некеровані», вбачаючи в них, і справедливо, елемент небезпеки для себе. Анекдоти чи бардівська пісня виникають ніби нізвідки, чим лякають владу. А оскільки владі негоже боятися, їй легше заборонити все й одразу. Але в цих двох явищах був інтерес масової свідомості, тому його важко було стримувати.

Анекдот (і особливо політичний) поширювався поза допомогою держави. Ба більше, за нього навіть давали тюремні вироки. Але зупинити його поширення було неможливо, оскільки, крім гумору, він дуже тонко акцентував недоліки держави. Мабуть, є й такий феномен: коли про це не можна говорити, на допомогу приходить анекдот, який несе ту саму інформацію в максимально уїдливій формі. Анекдот, по суті, був віддушиною для радянського інтелігента, оскільки критика була м’якою та смішною.

Російська філологиня Олександра Архипова, яка раніше писала про політичні анекдоти радянського часу, тепер перейшла на пострадянські. Вона задає цікавий базис своєї роботи, її сенс:

«Мене та мій рід занять називають по-різному. Фольклористи — у радянській і російській науці це ті, хто вивчає анонімні тексти, що виникають усередині спільнот і представляють їхню точку зору: анекдоти й казки з цього погляду потрапляють у поле зору фольклористів. Навіщо їх вивчати? Бо таким чином можна зрозуміти, як люди думають і що для них є цінним. Це особливо важливо в ситуації, коли письмової пам’яті в культурі немає (у неписемних суспільствах) або коли людина не може нічого сказати прямо (у тоталітарних суспільствах). Вивчаючи анонімні тексти, можна зрозуміти, як люди думають і що для них є цінним. Соціальні антропологи вивчають розвиток людських суспільств, зокрема й усілякі соціальні практики. Відтворення текстів, зокрема анекдотів чи казок, теж є соціальною практикою, тому ці дві дисципліни суміжні. За радянських часів був жорсткий розподіл, що фольклористи займаються текстами, а етнографи — тільки матеріальною культурою (тобто які там у селах були горщики та які обряди з цими горщиками проводили). Це застарілий і безглуздий підхід. Насправді всі вчені в цих галузях — фольклористиці, соціальній антропології, етнографії — займаються “розумінням розуміння”, тобто того, як люди сприймають і як віддають світ навколо себе».

Наш світ будується не тільки державою, хоча вона вдає, що це вона, щоб особливо не заохочувати інших «будівельників». СРСР часто підіймав населення в масових масштабах, то на цілину, то на війну. І в цих умовах були потрібні екстраординарні заходи, що забезпечують масовість. З одного боку, режим часто був жорстким (приклад — 1937 рік), але часто потрібно було створити добровільне волевиявлення та згоду. Як співалося в радянській пісні, «как невесту Родину мы любим, бережем как ласковую мать…».

У принципі всі види слів і дій (або більша їхня частина) імплантуються в масову свідомість через різні типи комунікацій, під джерела яких також підпадають не тільки медіа, а й школа, й театр, і кіно… Цензура створює однорідний потік слів і дій, не даючи доступу до інших варіантів осмислення дійсності. Згадаймо, як у СРСР боролися з західними радіопередачами, бо вони повідомляли інші факти й інші думки. Це була витратна річ, тому «глушилки» стояли тільки біля великих міст, а не в селі, оскільки саме там проживала основна маса потенційних незадоволених. І звідти могла прийти масова демонстрація невдоволення. Революції не відбуваються в селах, їхнє місце завжди в місті.

Усе це, як виявилося, вельми важливо й актуально сьогодні, оскільки Росія занурена в серйозний цензурний контроль, який, до того ж, різко посилився через війну. За системою покарань за не ті слова вона наблизилася до радянських меж або навіть їх перейшла. Сьогодні з приходом соцмереж треба було б суттєво розширити простір контролю. Але це складно. Держава завжди намагається знати про нас усе. Тому й пильнує вдень і вночі.

Пропаганда — це пряма й прихована розмова безпосередньо з масовою свідомістю. Індивідам тут не місце. З’явилося кіно і ТБ, їх одразу забрала собі держава.

Пропаганда як інститут уперше народилася теж у рамках певним чином організованого простору — католицької релігії. Саме пропагандою почали називати ефективні методи навернення невірних у вірян. Звідси можна зробити перший урок-висновок. Пропаганда завжди існує в організованому просторі, й сама вона теж не випадковий, а системний інформаційний продукт. Радянська пропаганда взагалі функціонувала в суперорганізованому просторі, коли порушники піддавалися тюремному ув’язненню. Однотипно карали й тих, хто переказував антирадянські анекдоти. І це зрозуміло, влада черпає свою силу в комунікаціях, що відображають її монолог або створюють штучний діалог.

Анекдоти створювали свободу, тому вони були небезпечні. Навіть із погляду просто психології вони створювали нові зв’язки в голові, неприємні для влади. Тому з ними стали боротися. Та ж Архипова пише:

«Анекдотниками стали наповнюватися табори — так багато, що 1937 року було видано спеціальну інструкцію, яка наказувала розділяти тих, хто дійсно розповідав крамолу проти Сталіна, і тих, хто просто пожартував і заспівав пісню. Людей продовжували заарештовувати за анекдоти аж до хрущовського часу, і в хрущовський час такі випадки ще існували. Дослідження того, про що я розповіла, насправді не таке просте, як здається. Архіви ФСБ закриті. Вони були відкриті в 90-ті роки — хто встиг, той молодець. Зараз доводиться користуватися тим, що опубліковано. Звісно, якщо ви знаєте якісь внутрішні ходи, то вас туди пустять, але от із вулиці не пускають. Особисто мені архів ФСБ відмовив, сказавши, що у них немає таких матеріалів, що це чиста брехня».

Пропаганда — це організація правильної комунікації з точки зору держави. Інша держава бачить іншу правду, які іноді можуть збігатися. До речі, Архипова в інтерв’ю сайту «Сисблок» констатує: «Текст ЗМІ — це завжди “текст влади”», пояснюючи це тим, що газети офіційно цензуруються. Вона зробила цікаве дослідження, знайшовши серійну донощицю, яка виникла зараз у процесі пошуку, виявившись чоловіком. Два роки вона збирала ці доноси. Автором виявився І. Абатуров із Єкатеринбурга, як ідеться у її статті «Анекдоты о Путине и о выборах 10 лет спустя, или есть ли фольклор “Снежной революции”?». Тепер Архипова навіть читає лекції зі своїм співавтором на тему як знаходити донощиків за допомогою науки.

До кінця 2024 року в Архипової було 74 тексти, підписані «Коробковою». Вона писала доноси на вчителів, академіків, викладачів вишів, правозахисників, лікарів та адвокатів. Ось що означає справжня наука, навіть якщо вона «іноагентська». У телеграм-каналі Архипової є такий текст:

Дедушка раньше работал в ЧК.

Очень любил своего он внучка.

Дедушка умер, а мальчик подрос —

Пишет уже семисотый донос.

Усі комунікації є контрольованими: публічні — більше, приватні — менше. Лише розмова з самим собою може не піддаватися цензурі, а будь-який зовнішній слухач уже є цензурою, яка трансформує текст із голови. Завдяки соцмережам ми знову потрапили в новий світ, який контролювати складніше. Але до публічних комунікацій у держави завжди буде увага. Саме звідти завжди приходять проблеми…

Автор: Георгій Почепцов

Джерело: «Детектор медіа»