Рецензія на фільм «Мавпа» / The Monkey

20 лютого в кінотеатрах стартували покази комедійного фільму жахів «Мавпа», сюжет якого заснований на однойменному оповіданні Стівена Кінга 1980 року. Перед прем’єрою усе вказувало на те, що це гідне кіно: режисерувати стрічку взявся Осґуд Перкінс, торішній «Довгоніг» якого наробив чимало галасу, а англомовні оглядачі були щедрі на компліментарні епітети. Та чи справді «Мавпа» настільки файний фільм — читайте в огляді нижче.

«Мавпа» / The Monkey

Жанр комедійний фільм жахів
Режисер Осґуд Перкінс
У ролях Тео Джеймс, Крістіан Конвері, Тетяна Маслані, Елайджа Вуд, Роан Кемпбелл, Адам Скотт, Сара Леві, Лора Меннелл, Осґуд Перкінс
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

25 років тому ще зовсім юні близнюки Гел і Білл Шелбурни знайшли серед речей свого зниклого батька стару іграшкову мавпу з заводним ключем на спині, активація якого припускала гру на барабані. Та згодом хлопці розуміють, що проста мелодія, яку видає зловісно усміхнена іграшка, призводить до загибелі когось із навколишніх. Після того, як від пекельної гри помирає і їхня мати, Гел і Білл відправляються жити в штат Мен до своєї тітки Іди та дядька Чіпа.

Оскільки мавпу неможливо знищити, у чому Гел пересвідчився особисто, парубки роблять спробу позбутися бісової іграшки, тож запаковують ту в коробку і кидають у глибокий колодязь. Здавалося, що на цьому неконтрольовані смерті нарешті закінчаться, однак сьогодні, через чверть століття після тих подій, мавпа повертається у життя братів. А разом з нею і трагічні нещасні випадки, які трапляються з кожним стрічним.

Мабуть, режисер і сценарист Осґуд Перкінс дійшов висновку, що сьогодні іграшковою мавпочкою вже нікого не налякаєш, тому позбувся вбивчої серйозності оригінального оповідання Стівена Кінга і наситив стрічку легковажною кривавою м’ясорубкою на потіху невибагливої публіки. Тільки от пан Перкінс явно переоцінив свої можливості і на хвилі успіху попередньої роботи напевно уявив себе куди більш дотепним, ніж це є насправді.

Його дітище не стільки моторошно-кумедне, скільки цинічно-порожнє, мізантропічне, навмисно позбавлене будь-яких шансів стосовно глядацької емпатійності та прихильності до того, що відбувається на екрані. Когось у кадрі буквально розірвало на дрібні шматочки — давайте щосили реготати, це ж так весело! Хтось перетворився на криваву кашицю, акуратно запаковану у спальний мішок — черговий гарний привід посміятися, чом би й ні.

Тільки там, де припускався простір для нехитрих веселощів, нехай навіть позамежно кривавих, чомусь виникає почуття зніяковілості. А там, де Перкінс намагається повправлятися у жанрі «невідворотна, але ефектна смерть», передайте хтось чоловіку, що на цю тему куди винахідливіше висловились у «Пункті призначення», особливо у ранніх фільмах франшизи. До речі, для усіх шанувальників цієї серії жахастиків родом з 2000-х є гарна новина: шоста частина з підзаголовком «Кровні узи» планується до виходу вже у травні.  

Вочевидь, комусь запропоноване на екрані псевдовеселе криваве місиво все ж здасться кумедним, таким, до чого варто ставитися максимально легковажно. Цьому сприяють і дурнуваті, до жахливого карикатурні смерті у дусі гіперболізованих каліцтв з «Один вдома». Тільки от хоч убийте, та ці «веселощі» чомусь не сприймаються в тому ключі, в якому задумував сценарист. Тому не важко зробити висновок, що такого штибу розвага — сильно на любителя.

З позиції змісту сказати особливо нічого; на нього тут ставка зовсім не робиться, і це цілком усвідомлений хід. Історія хитнулася далеченько у бік від першоджерела, а усі без виключення стосунки місцевих персонажів існують суто для проформи. Тож і грати Тео Джеймсу та іншим у цій примітивній драматургії, яка, чесно кажучи, добряче заважає розгорнутися на повну екранному божевіллю, особливо нічого.

Адже усе, на що тут можна розраховувати, це беззмістовне карикатурне кровопролиття і небайдужа до музики оскаженіла мавпа в центрі уваги, котра поводить себе настільки погано, що може здатися, ніби це байопік про Роббі Вільямса на важких наркотиках. Але ні, тут в нас знову екранізують Кінга, і після торішнього «Салимова лігва» досі безмежно невигадливо. Тож як реагувати на показане — реготати, кричати чи може плакати — вирішуйте на власний розсуд, що тут ближче особисто вам. Де ж там мій носовичок?