«Війна навчила: я можу пожертвувати матеріалом, якщо він зламає чиєсь життя». Як 11 років війни змінили журналістику

Минулого тижня у просторі Kyiv Hall відбулася дискусія «11 років висвітлення війни, що ведеться проти твоєї країни», організована N-OST у рамках проєкту Europe-Ukraine Desk. Участь у заході взяли журналісти та журналістки Анастасія Власова, Інна Варениця, Стас Козлюк, Оксана Йоханнессон і Михайло Штекель. Модерувала зустріч журналістка, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу Ангеліна Карякіна.

Зустріч була присвячена одинадцятій річниці війни в України. Учасники дискусії обговорили, як змінилася робота журналістів на війні в порівнянні з 2014 та 2022 роками, чому іноземні медіа все менше пишуть про війну та яких історій не вистачає аудиторії.

Ангеліна Карякіна розпочала зустріч із роздумів про те, як змінився рівень і якість воєнної журналістики в Україні з 2014 року — як вітчизняної, так і серед іноземних медіа.

Інна Варениця розповіла, що деякі з іноземних журналістів вважали, що з 2014 року в Україні відбувається громадянська війна, тому українцям доводилося багато роз’яснювати іноземним колегам. «Через повномасштабне вторгнення у 2022 році у нас було набагато більше медіа, але потім до кінця 2022 року журналістів ставало все менше. Це відбувається під час кожної війни. Я також працювала в Іраку і можу порівняти, що на початку операції в Мосулі було більше журналістів, а потім їхня кількість скоротилася. Лише ті, хто міг робити набагато глибші історії, продовжували працювати в країні.

І те саме ми бачимо в Україні — лише ті, хто може зробити якийсь аналіз, залишаються і працюють тут. У 2014 році у нас було здебільшого висвітлення подій без пояснень, а зараз багато колег намагаються пояснити, як зміни на полі бою чи на політичному полі вплинуть на наше суспільство», — розповіла журналістка.

  Ангеліна Карякіна

Про зниження попиту на висвітлення війни каже і Михайло Штекель. За його словами, зменшення інтересу вже відбувалося у 2015 році, коли з часом усе менше медіа говорили про Донбас.

«Загалом якість висвітлення війни залежить від попиту медіа, як в Україні, так і у світі. Ті, хто робив це з 2014 року, вже став експертами. І для мене було великою несподіванкою, коли у 2022 році почали приїжджати іноземні журналісти, і деякі мої колеги відкривали для себе цих загартованих ветеранів журналістики. Але вони вчилися у моїх колег як поводитися, як щось висвітлювати, що деякі речі означають, що важливо, а що ні. І цей процес все ще триває», — каже журналіст.

Своїм досвідом співпраці з іноземцями поділився і Стас Козлюк: «Я побачив, що багато колег розуміють, як робити сюжети про війну, про солдатів, про мирних жителів і головне, що журналістика — це не те, що ти бачив і розповідаєш, а контекст, у якому ти маєш пояснити, що відбувається. Деякі іноземні колеги цього не розуміли. Вони вірили, наприклад, на початку повномасштабного вторгнення, що якщо Росія вб’є Зеленського, війна закінчиться. Але це неправда, тому що ми боремося не за Зеленського, ми боремося за нашу свободу, за наших рідних і за нашу землю».

Також для іноземних журналістів було новим, що якщо військові забороняють працювати безпосередньо на передовій, в окопах, то це не цензура, а безпекові заходи, адже є постійні ризики атаки безпілотників.

Ангеліна Карякіна погодилася, що умови роботи на війні змінилися, і сказала, що на відміну від повномасштабного вторгнення, з 2014 року українські та міжнародні медіа ще мали доступ до тимчасово окупованих територій і могли дізнатися, що там відбувається. З 2022 року це стало абсолютно неможливим.

Анастасія Власова розповіла, що повномасштабна війна змінила сприйняття об’єктивності та нейтральності. Вона нагадала про затримання у Росії американського журналіста Wall Street JournalЕвана Гершковича за спробу висловитися про них критично. Або ж випадок, коли російська служба ВВС опублікувала фільм«Українська війна: Інша сторона», який висвітлив війну зі погляду російських окупаційних військ.

«Тепер ті, хто говорить, що вони нейтральні, зазвичай, підтримують “іншу сторону”. Якщо ви не підтримуєте їхню сторону та якщо не демонструєте підтримку відкрито, вони не дадуть вам доступу і можуть стратити вас, якщо ви український журналіст», — каже журналістка.

Ангеліна Карякіна також розповіла, що до 2022 року на окупованих територіях існували міжнародні моніторингові місії, зокрема від ОБСЄ або ООН, тож був принаймні хтось, із ким можна було перевірити реальність. Коли ці організації залишили ці території, вони не лише дали росіянам можливість робити все, що вони хочуть — зник навіть невеликий шанс на те, що журналіста буде супроводжувати хтось із міжнародних організацій або він матиме імунітет чи дипломатичну недоторканність. Тобто ці території перетворилися на темну зону з фільтраційними таборами та іншими жахливими речами.

Серед інших труднощів, із якими доводиться мати справу медіа — висока вартість спорядження та самої подорожі до передової. Медіа мають знайти фінансування на транспорт, бензин, засоби зв’язку тощо. Фотографка Оксана Йоханнессон, яка побувала у зонах конфлікту різних країн, зокрема в Африці, розповіла, що вкладає багато своїх особистих ресурсів, щоб їздити на передову та висвітлювати ті аспекти й історії, які вона хоче висвітлювати відразу, не чекаючи завдання.

 Інна Варениця, Оксана Йоханнессон, Анастасія Власова

Але найбільш важливим є фізична та психологічна підготовка, а також знання тактичної медицини: «Я навіть закінчила повний курс і стала фельдшеркою, тому що це дуже важливо. Я багато працюю в окопах на передовій і в мене були випадки, коли мені безпосередньо потрібно було надати першу допомогу».

Анастасія Власова додала, що дуже важливо, аби вся команда, з якою працює журналіст, враховуючи водія, пройшли базові курси з фізичної безпеки та надання першої домедичної допомоги.

«Це недешево, і, на жаль, я не знаю жодного українського медіа, яке могло б забезпечити такий рівень безпеки. Але коли ми кудись їдемо, ми не хочемо створювати більше проблем своєю присутністю для солдатів. Правила мають значення. Я ціную, коли бачу, що мої колеги знають правила і сприймають їх серйозно. Фаталізм не працює в цьому випадку, я не люблю покладатися лише на свою удачу», — каже журналістка.

Інна Варениця розповіла про важливість дотримання журналістських стандартів під час висвітлення війни, але сказала, що для неї людський фактор є не менш важливим: «Головне — бути просто людиною, і це набагато вище стандартів. У якийсь момент я зрозуміла, що мені не потрібні поради, а деякі редактори не мали такого досвіду, як я, і вибір був тільки за мною. Війна нас як журналістів навчила: я можу пожертвувати своїм матеріалом, якщо він зламає чиєсь життя».

Анастасія Власова, аби не нашкодити герою матеріалу в разі суперечливої теми, робить декілька варіантів світлин людини — де видно і не видно обличчя. Наприклад, для The Guardian вона фотографувала чоловіка, який самовільно залишив службу. Він погодився показати своє обличчя, але редактори The Guardian вирішили, що вони все ж приховають особу.

Стас Козлюк, своєю чергою, радить журналістам завжди снідати: «Це головне. Ми висвітлювали історію про Авдіївку в 2015 році, і ми снідали з моїм колегою десь о восьмій вечора. Це було жахливо. По-друге, всі рішення, які ви приймаєте, — це лише ваша відповідальність. Якщо вам некомфортно, ви звільняєтеся».

Також він радить завжди мати людей на місцях, які б могли повідомити про актуальну ситуацію. Якщо журналіст був умовно в Краматорську пів року тому, то там багато чого могло змінитися за цей час.

«Я бачив хлопців, які завжди обирали величезні транспортні засоби, наприклад, броньовані машини. Це ціль. І ніколи не зупиняйтесь у готелях зараз, тому що готелі також є цілями для російської армії. Завжди потрібно знайти якийсь маленький будиночок чи квартирку на околиці міста, далеко від лінії фронту. Іноді це рятує життя, чесно кажучи», — каже Стас Козлюк.

  Стас Козлюк

Учасники дискусії також обговорили, які теми, пов’язані з війною, варто висвітлювати більше. Стас Козлюк говорить, що не вистачає довготривалих історій про російську окупацію як систему: «Ми зробили багато історій про те, що росіяни робили на окупованих територіях, або історій про людей, які втекли з російської окупації. Але, чесно кажучи, я не бачив багато історій, які б пояснювали систему: як люди, затримані на неокупованих територіях, потім переїжджали до Білорусі або Росії, після чого їх могли судити або не судити. Як ці люди переїжджали, скільки людей переїхало з окупованих територій на російські території. І розумію, чому — бо це зайняло б багато часу, грошей і людей. У міжнародних медіа все це є, але вони хочуть робити швидкі історії, тому що це простіше».

Інна Варениця запропонувала розглянути вплив війни на довкілля: «Спробуємо порахувати витрати на війну в реальних грошах. Наприклад, ліси. Скільки коштувало Україні виростити ліс? І чи можна зараз заробити на спаленому лісі? І це могла б бути гарна бізнес-історія. І я ще не бачила такої історії».

За її словами, аудиторії потрібні прості історії, тому що суспільство втомилося від емоційно побудованих матеріалів про воєнні злочини, де сконцентрований біль.

Оксана Йоханнессон називає найбільш недооціненою темою історії людей, які живуть із пораненими на війні солдатами: «Останні два роки я ділю свій час між фронтом і шпиталями, і висвітлення цих історій у різних секторах дає найкраще розуміння нас як суспільства, адже це реальність, із якою ми будемо стикатися протягом наступних десятиліть.

Я досі не знаю жодної історії про солдата, який перебуває на паліативному лікуванні, і як сім’я з цим справляється. У мене є така історія, але вона ще не опублікована. Але це повністю змінює життя сім’ї, дружини, яка стає медсестрою.

Люди з ампутаціями отримали більше висвітлення завдяки тому, що центр Superhumans доклав багато для цього, але за останні 10 років війни ці теми повністю ігнорували, система не працювала. Зараз я щомісяця ходжу по госпіталях. Я була у всіх ключових госпіталях, у всіх найкращих реабілітаційних центрах. Ці історії є найкращим відображенням суспільства».

 Михайло Штекель

Михайло Штекель каже, що іноземним медіа, зокрема європейським, було б цікаво більше розповідати про українських солдатів, які до повномасштабного вторгнення жили цивільним життям: «Я думаю, для європейської аудиторії було б цікаво побачити, як людині, яка працювала менеджером у магазині, перукарем або баристою, довелося стати солдатом і опанувати ці нові навички. Як змінилося її життя. Якщо ми говоримо, що російсько-українська війна насправді є частиною війни між Росією та Європою, це означає, що, можливо, цивільне населення в Європі може стати наступною мішенню для російського режиму, і це може бути гарною картинкою, щоб показати, що це звичайні люди, які намагаються зупинити російське вторгнення».