“Мати всіх злочинів”. Що дасть новий гаазький трибунал щодо російської агресії

4 лютого стало відомо про те, що у вирішальну фазу вступив проєкт про заснування спеціального трибуналу про злочин агресії Росії проти України. Про принципове рішення групи держав, що підтримують ініціативу трибуналу (загалом т. зв. Core Group включає 41 державу), було оголошено керівниками Ради Європи і Європейського Союзу.

Генеральний секретар Ради Європи заявив, що “коаліція держав досягла згоди з ключових питань, і Рада Європи готова до наступних кроків – перемовин з текстом угоди про трибунал та проведення дипломатичної конференції щодо її ухвалення. Заяви, символічно зроблені напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення та одинадцятої річниці російської агресії, дають змогу розраховувати (вірніше, – сподіватися) на створення трибуналу вже цього року.

“Мати всіх злочинів”

Розв’язана Путіним агресивна війна призвела до загибелі величезної кількості людей, як військових, так і цивільних, руйнування українських міст, підприємств, транспортної та енергетичної інфраструктури, тяжких наслідків для довкілля та українського суспільства. Мільйони українців змушені були залишити свої домівки, ставши біженцями або внутрішніми переселенцями. Армією агресора та окупаційною владою скоєно численні воєнні злочини та злочини проти людяності. Злочинною є сама війна, і лише одне поняття повністю описує всі ці лиха – це злочин агресії. .

В вироку Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу, який уперше засудив нацистських лідерів за “злочини проти миру”, зазначалося: “Війна за “самою своєю суттю” – зло. Її наслідки не обмежені одними тільки країнами, що воюють, але зачіпають весь світ. Тому розв’язання агресивної війни є не просто злочином міжнародного характеру – воно є найтяжчим міжнародним злочином, який відрізняється від інших воєнних злочинів тільки тим, що він містить у собі в сконцентрованому вигляді зло, яке міститься в кожному з решти”.

Російська агресія проти України не лише є найбільш очевидним, “класичним” прикладом злочину агресії за міжнародним правом, але й яскравою ілюстрацією природи агресивної війни. У резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи, ухваленій у січні 2023 року, йдеться, що “без їхнього [російських і білоруських] рішення вести цю агресивну війну проти України не відбулося б злочинів, які з’явилися б у міжнародному праві, і не відбулося б злочинів, які з’явилися б у міжнародному праві”;б злочинів, які з цього випливають (воєнні злочини, злочини проти людяності та можливий геноцид), а також усіх руйнувань, смертей і шкоди внаслідок війни, зокрема в результаті законних військових дій”.

Переважна більшість інцидентів заподіяння шкоди людям, майну та навколишньому середовищу не можуть розглядатися як воєнні злочини та злочини проти людяності. Однак усі вони є прямим наслідком злочину агресії. Можна навести лише кілька прикладів наслідків злочину агресії, які не охоплюються складами інших міжнародних злочинів: це загибель українських військових унаслідок легітимних ударів (по воєнним цілям, до яких відносяться і самі комбатанти), загибель цивільних осіб, що можуть бути “побічною шкодою” унаслідок ударів по воєнних об’єктах, наслідки для довкілля.

Незважаючи на очевидність того, що злочин агресії має бути в центрі всіх зусиль щодо правосуддя, наразі відсутній механізм відповідальності лідерів Росії та Білорусі за злочин агресії.

Міжнародний кримінальний суд може здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії починаючи з 2018 року. Але ціною цього компромісу став особливий механізм, що вимагає участі держав у Римському статуті – як агресора, так і жертви. Єдиним винятком із цього правила є передача справи за рішенням Ради безпеки ООН, що по суті обмежує можливості МКС гіпотетичним сценарієм умовної агресії Ліхтенштейну проти Австрії. Однак є надія на зміну ситуації в майбутньому: поправки до Статуту обговорюватимуться 2025 року. Але в будь-якому разі це навряд чи торкнеться агресії Росії проти України.

Національні процеси щодо злочину агресії, зокрема в судах держави-жертви агресії, хоча в принципі й можливі, але пов’язані з істотними правовими та практичними складнощами. Крім того, їх у будь-якому разі не сприйматимуть як неупереджене правосуддя. Навряд чи повноцінний процес щодо злочину агресії буде можливий як в Україні та Росії, так і в третій державі. Реальний шлях до правосуддя – міжнародний трибунал.

Спеціальний трибунал

Ініціатива трибуналу народилася вже в перші дні після початку повномасштабної агресії. Група відомих юристів і політиків висунула ініціативу, яку підтримали багато країн, включно з самою Україною. Так до цього часу і не створений трибунал широко обговорювався як між дипломатами, так і в наукових колах. Досить швидко виявилося два підходи до створення такого органу.

Перша група, у лавах якої була сама Україна та її європейські союзники (насамперед держави Східної Європи та Балтії), наполягає на “міжнародному” форматі трибуналу. Найбільш “правильний”, з точки зору міжнародного права, спосіб заснування трибуналу – резолюцією Ради Безпеки ООН – заблокований через російське право вето. Прихильники “міжнародної” моделі пропонували використати схему, за якою свого часу було засновано Спеціальний суд щодо Сьєрра-Леоне, – договір між ООН і Україною за підтримки Генеральної Асамблеї. Ця ідея не отримала підтримки через побоювання, що держави “Глобального Півдня” можуть виступити проти такої резолюції. До будь-якого обговорення на майданчику ООН ініціатива так і не дійшла.

Другу групу склали прихильники “гібридного” або “інтернаціоналізованого” трибуналу. Ця ідея виходила насамперед від США та інших держав “Великої сімки”. Вони бачать цей суд частиною української судової системи за (доволі неясно сформульованої) “міжнародної підтримки”. По суті, за формальної підтримки ідеї суду прихильники “гібридної моделі” виступали за збереження статус-кво, підтверджуючи фактичну неможливість запуску міжнародного суду щодо злочину агресії.

Ідея “гібридного трибуналу” була відкинута самою Україною, як з формальних, так і зі змістовних підстав. Підсумковим компромісом стало рішення про організацію трибуналу в рамках Ради Європи шляхом укладення договору між організацією та Україною з можливістю приєднання інших держав. Принципове рішення про консультації щодо цього формату було ухвалено у квітні 2024 року Комітетом міністрів Ради Європи. І тільки зараз, через три роки після початку повномасштабної війни, ініціатива трибуналу починає набувати реальних обрисів.

Пункт розбрату – імунітет

Проєкт угоди про майбутній трибунал (його статуту) поки що не є публічним і остаточним. На даний момент відомі лише деякі деталі.

По-перше, є деяка ясність щодо локації трибуналу. Уряд Нідерландів запропонував розташувати його в Гаазі, неофіційній столиці міжнародного правосуддя. Тут розташовується Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд, Спеціальний суд щодо Косова, Агентство ЄС з кримінального правосуддя (Євроюст) і багато інших міжнародних установ. Важливо, що саме в Гаазі працює створений у рамках ЄС у 2023 році Центр із переслідування злочину агресії, а також заснований Радою Європи реєстр шкоди, завданої російською агресією.

По-друге, трибунал буде “настільки міжнародним, наскільки це можливо”. В основі його створення лежатиме міжнародний договір, що базується на міжнародному праві. Зокрема, він виходитиме з закріпленого в Римському статуті визначення злочину агресії, яке обмежує коло відповідальних “особами, що в змозі фактично здійснювати керівництво або контроль за політичними або військовими діями держави”.

Основним пунктом розбіжностей є питання про імунітет чинних вищих посадових осіб. Глава держави, очільник уряду, міністр закордонних справ (так звана “трійка”) і, за певних умов, інші особи мають персональний імунітет перед юрисдикцією інших держав. Вони ж – потенційні обвинувачені у злочині агресії (який у міжнародному праві є “злочином керівництва”). У міжнародному праві та практиці виробилася позиція про незастосовність імунітетів у міжнародних судах, які не є органами держав, а діють в інтересах міжнародного співтовариства.

Римський статут МКС не передбачає застосування імунітетів (до числа розшукуваних судом осіб входять Володимир Путін і Біньямін Нетаньяху). Однак статус і параметри цього правила викликають суперечки. Низка держав (і передусім США) просто не хочуть створювати прецедент, коли держави, навіть зібравшись у великій кількості, можуть “скасувати” імунітети третіх держав.

Один з можливих варіантів розв’язання цієї проблеми, який було запропоновано в доповіді, підготовленій у Парламентській Асамблеї, – передати питання про застосування імунітетів суддям трибуналу в разі, якщо обвинувачений опиниться перед ними. Цей варіант дає змогу оцінити і питання про легітимність самих Путіна і Лукашенка, які узурпують владу в Росії та Білорусі вже понад чверть століття. Парламентська Асамблея Ради Європи раніше прийшла до висновку про те, що обидва диктатори не можуть розглядатися як легітимні глави держав.

Іншим – менш переважним – варіантом є дотримання принципу, що суд над колишніми керівниками можливий тільки після залишення ними посади, коли питання про імунітет зніметься саме по собі (саме так відбувалося в усіх випадках суду над лідерами держав: Мілошевичем, Камбандою, Тейлором, Гбагбо та іншими). Та й німецькі та японські “головні воєнні злочинці” вже не обіймали жодних посад, коли їх судили в Нюрнберзі та Токіо. Попри певну раціональність такого рішення, не можна не помітити, що воно фактично заохочує диктаторів утримувати владу довічно і, ба більше, легітимізує їхню безкарність, у тому числі перед міжнародним правосуддям.

Інше спірне питання, яке належить вирішити: чи зможе трибунал розглядати справи in absentia, тобто заочно. Недоступність для правосуддя російських лідерів – один із важливих аргументів критиків ідеї трибуналу як такого. З моменту суду над Мартіном Борманом у Нюрнберзі (де фактично до повішення був засуджений мрець) заочні процеси щодо міжнародних злочинів викликають стримані почуття. За загальною думкою, провалом обернувся процес над обвинуваченими в тероризмі у Спеціальному трибуналі щодо Лівану. Також змішані оцінки викликав і процес у Нідерландах над Гіркіним та іншими відповідальними за атаку на MH17. У МКС заочний судовий процес неможливий.

Водночас усі заходи з розслідуванням та затвердженням обвинувачень можуть бути проведені заочно. Це дасть можливість оцінити наявні докази та досягти публічного ефекту. Цього року вперше в історії МКС процедура затвердження обвинувачень у справі лідера угандійського угруповання “Армії опору Господа” Джозефа Коні буде заочною. Важливим буде і те, що у підсудних також буде можливість пред’явити свої аргументи. Інше питання, що вони нею навряд чи скористаються. Але в будь-якому разі присутність захисту відіграватиме важливу роль.

“Трибунал для Путіна”?

У медіа широко використовується термін “трибунал для Путіна”. Верховний представник ЄС із зовнішньої політики Кая Каллас також заявила, що “немає сумнівів у тому, що Путін скоїв злочин агресії, тобто напад на іншу країну”. Такі заяви, тим більше в устах офіційних осіб, м’яко кажучи, невдалі.

Безумовно, Путін є (що випливає з його власних численних заяв і дій) головним фігурантом будь-якого процесу щодо агресії, але в аспекті кримінального правосуддя цей термін виглядає некоректно і навіть дискредитує ще не створений трибунал. Його мета – не призначення покарання вже призначеним винним (саме так, до речі, уявляли правосуддя радянські представники в Нюрнберзі), а встановлення істини та визначення відповідальності.

Відповідно до міжнародного права відповідальність за злочин агресії несе порівняно невелике коло осіб (за Римським статутом це “особи, які керують або здійснюють контроль за політичними або військовими діями держави”), проте воно не зводиться до глави держави і навіть “трійки”. Крім того, можлива відповідальність і за співучасть в агресії, багато що тут залежатиме від того, які формулювання оберуть у підсумку держави.

Спеціальний трибунал і Росія

Переваги створення Спеціального трибуналу очевидні як для України, так і для всієї міжнародної спільноти очевидні. Цей кричущий акт російської агресії має отримати юридичну реакцію. Важливо, щоб майбутні агресори, незалежно від їхнього ядерного статусу або наявності права вето в Раді Безпеки ООН, усвідомлювали правові наслідки своїх дій.

Спеціальний трибунал, якщо його буде створено, зможе дати голос потерпілим. Крім того, трибунал, як міжнародний суд, компетентний, зокрема, в питанні встановлення факту агресії, буде важливою ланкою в процесі, який дасть змогу розв’язати питання з репараціями та загалом відповідальністю Росії за розв’язану війну. Крім того, спеціальний трибунал – єдина реальна можливість дати юридичну оцінку діям Білорусі як співучасника агресії та визначити відповідальність її керівництва.

Для Росії та російського суспільства Спеціальний трибунал матиме не менше значення, ніж для України та міжнародної спільноти загалом. Це саме той механізм, який дасть змогу в рамках судового процесу вивчити особливості ухвалення рішення про агресію, допоможе визначити суть російського диктаторського режиму та роль окремих осіб у його становленні. Крім того, процес у “справі про агресію” матиме вирішальне значення і для багатьох інших судових розглядів у міжнародних і національних судах, пов’язаних із війною в Україні.

Встановлення індивідуальної провини в умовах справедливого суду дасть змогу закріпити чесну і вивірену історію конфлікту. Це принципово важливо для процесу примирення з Україною. Правосуддя і індивідуальна відповідальність дають змогу відійти від наративів “колективної провини”, які неминуче набули поширення в умовах повномасштабного вторгнення.

Для Росії надзвичайно важливо зламати “ланцюг безкарності” влади за злочини як проти інших країн і народів, так і проти росіян. Як вважають автори Брюссельської декларації російських юристів і правозахисників, які підтримали створення Спеціального трибуналу, “ця війна стала можливою тому, що тяжкі злочини, скоєні в минулому керівництвом і військовими Росії на власній землі та за кордоном, залишилися безкарними”.

Спеціальний трибунал сам по собі не здатний повернути Росію до демократії та мирного життя. Проте відповідальність ініціаторів війни і тих, хто вчинив військові злочини і злочини проти людяності, дасть змогу захистити потенційну російську демократію від небезпеки рецидиву авторитаризму, сприятиме подоланню проявів імперіалізму і мілітаризму в російському суспільстві.

Трибунал – перешкода на шляху до миру?

Вітаючи просування шляхом створення Спеціального трибуналу, не можна не сказати про суттєву затримку в цьому питанні. Трибунал розпочне роботу в зовсім інших умовах: консенсусу весни 2022 року вже не спостерігається. Головний фактор сьогодні (“слон у кімнаті”) – це нова американська адміністрація, яка не розглядає міжнародне кримінальне правосуддя як щось гідне підтримки. А з питання МКС адміністрація Трампа фактично виступає одним фронтом не тільки з Ізраїлем, а й з путінською Росією.

Генеральний секретар Ради Європи, колишній президент Швейцарії Ален Берсе сказав, що вкрай складно прогнозувати, як складеться доля ініціативи в аспекті відносин із новою американською адміністрацією, “ми маємо рухатися якомога швидше у вкрай невизначеному контексті”. “Усім ясно, що без підтримки “Великої сімки” трибунал не полетить”, додав Берсе.

Можна сперечатися, наскільки Дональд Трамп і його адміністрація щиро прагнуть миру в Україні, але правосуддя і відповідальність за порушення міжнародного права явно не входять до пакета мирних пропозицій. Ба більше, небезпека “угоди” полягає, зокрема, і в політичній легітимації агресії та нормалізації територіальних захоплень – головного “смертного гріха” чинного міжнародного права.

Зусилля, пов’язані з правосуддям, справді нерідко розглядають як перешкоду на шляху мирного врегулювання конфліктів або фактор, що ускладнює мирні переговори. Але досягнення стійкого миру без правосуддя і справедливості неможливе. Будь-яка пауза у військових діях буде лише перепочинком перед новою агресією.

Автор: Гліб Богуш, дослідник Інституту права міжнародного миру та безпеки Кельнського університету, запрошений професор Люксембурзького університету

Джерело:  ridl.io