Чи можливо знайти спільну мову з Трампом

В епоху ревізіонізму, коли вже каменя на камені не залишилося від старого доброго ліберального світового порядку, а нестабільність і небезпека стають новою нормальністю, емоції — найгірший порадник. Ще більш контрпродуктивними є коментарі на кшталт «я ж казав — подивіться мою статтю / пост рік або два тому, що все так і буде». Це нагадує 2008–2009 рoки, коли жоден зі світочів світової економічної науки не передбачив падіння Lehman Brothers і жахливої економічної кризи, що сталася по тому, але Нобелівську премію з економіки все ж таки присудили. І тема була актуальною: за «розвиток теорії управління економічними інститутами». Це коли ВВП США впав на 4,3%, а безробіття сягнуло 10%. Обидва лауреати були американцями.

Один з відомих японських колишніх дипломатів у нещодавній статті в Japan Times навів цитату Шарля де Голля, якою лідер Франції оцінював дії союзників: «Ви можете бути впевнені, що американці зроблять усі можливі дурниці, які тільки спадуть їм на думку, плюс іще деякі поза межами навіть їхніх фантазій». Французькому лідеру приписують також інше спостереження про те, що США є найжорстокішою країною, коли робить перехід від мрій до реальності. Для чого ці цитати? Для того, щоби зрозуміти: успішна взаємодія зі США можлива, якщо ви добре розумієте предмет — як приховані механізми ухвалення рішень, так і важелі впливу на ключових гравців. Сполучені Штати є вкрай складним організмом, який заслуговує на послідовний та професійний аналіз. Це тільки в побуті можна обійтися враженням, що США — країна юристів і дантистів, а також багатіти думкою про значний відсоток середньостатистичних американців, які мають зайву вагу.

Аксіомою є те, що американці люблять сильних і успішних. Ті, хто ухвалює рішення, зайвої ваги не мають. Варто забути про демонстрацію глибоких знань, логічні аргументи та побудову довгих речень, коли маєте справу з пересічними громадянами (а саме вони і є тими виборцями, які голосували за Трампа). Водночас на вершині піраміди перебувають випускники найкращих університетів світу, які пройшли жорстку школу виживання в бурхливому політичному середовищі, сконцентрованому в Конгресі та в офісах у радіусі п’яти-шести кварталів від центру Всесвіту на Пенсильванія авеню, 1600. Їхнє співчуття до ближнього здебільшого ґрунтується на розумінні взаємної вигоди як основи для початку розмови, а бачення справедливості розмите професійними навичками доводити, що біле — це солодке, а довге круглим не буває. Подивіться для прикладу багатосерійний судовий серіал про O.Джей Сімпсона в справі про вбивство колишньої дружини 1995 року. Попри наявність величезної кількості доказів його виправдали. Цікавим є не тільки результат, а й сам процес.

Нещодавно в японській пресі детально аналізували, як премʼєр-міністру Японії вдалося досить успішно здійснити візит до Вашингтона, адже він не має значного досвіду таких контактів. З’ясувалося, й про це писали газети, що перед поїздкою він проходив спеціальний тренінг стосовно того, як вести дискусію з непересічним 47-м президентом США і як реагувати (чи ні) на його витівки. Крім того, було використано рекомендації людей, які позитивно контактували з Трампом під час його першої каденції і до яких він ставився з симпатією. Все разом дало змогу пройти сухим між краплинами дощу, хоча, звісно, важко говорити про досягнення всіх бажаних результатів. Хай там як, неспростовним фактом є те, що ця адміністрація та цей президент радикально відрізняються від попередників, тому й методи взаємодії, формат зустрічей, меседжі та навіть обличчя мають бути іншими. Недарма Трамп постійно, ледь не в кожному випадку наголошує, що якби він був 46-м президентом, то й війна б не почалася, й космонавти на орбіті б не застрягли, й ковід відступив би без щеплень і карантинів. Це не бравада, а спосіб мислення. За нього й навколо нього все має бути іншим.

Трампологія — дуже складна наука. Займатися нею варто лише тоді, коли є чітке уявлення хоча б про два-три наступні кроки й присутня стратегічна глибина для маневру. Варто лише згадати, скільки впливових і розумних людей працювали з ним під час попередньої каденції й були звільнені. Навіть його колишній віцепрезидент сьогодні критикує Трампа. Тому що дипломи найкращих університетів тут не допоможуть — тільки досвід, чітке усвідомлення кордонів можливого та шляхів їх досягнення можуть стати в пригоді. Будь-яка ситуація, доведена до абсурду, перетворюється на свою протилежність. Це закон природи, ніхто не може його скасувати. Питання в тому, як із мінімальними втратами пройти точку біфуркації. Якщо він б’є й ухилитися не вдалося, варто вчасно зробити крок назад, аби пом’якшити удар. Найкращий сценарій — покинути ринг без нокауту.

Сучасна геополітика є наслідком відсутності волі політичних лідерів сьогодення вирішувати цілком очевидні проблеми, що накопичувалися десятиліттями. І це однаково стосується США та Європи. Міграційна криза, що спричинила значну напругу як усередині окремих країн, так і у відносинах між ними; політична та звичайна корупція, яка просто має різні назви на різних щаблях влади, але її сутність та сама: отримання потрібних рішень за гроші або через політичний вплив; відсутність стратегічного мислення, підміна справжньої політики відвертим популізмом — ось лише деякі проблеми сучасності. Входження в стратегічні відносини з особливо видатними лідерами та країнами містить таку саму небезпеку, як і невходження. В обох випадках відбувається очікуване обмеження суверенітету, різниця лише в деталях. Навіть у шлюбі, який є наслідком шаленого кохання, кожна зі сторін змушена обмежувати власний суверенітет, інакше тривале співіснування неможливе.

Якщо допустити (а про це пише й говорить значна частина визнаних аналітиків, зокрема і в Японії), що для 47-го президента США пріоритетом є «приборкання Китаю», а його нинішня політика з «нормалізації» відносин із Росією — спроба реалізувати сценарій «Кіссінджер-2», варто подумати над контраргументами. Наприклад, що цього разу не США зможуть використати РФ, аби послабити політичний вплив Китаю, а, навпаки, Китай використає Росію, щоб розколоти й послабити Захід. І що суверенітет РФ насправді обмежений, він є похідною від волі Китаю. Самостійність Путіна значною мірою є фікцією, як і вся РФ. Щоправда, водночас варто також усвідомлювати, що з погляду Вашингтона розвалена й тотально недієздатна Росія може стати легкою здобиччю для КНР, що значно посилить позиції Піднебесної, і США не зможуть цьому завадити.

З багатьох країн так званого Глобального Півдня надходять сигнали, що припинення фінансування USAID мало наслідком різке збільшення активності Китаю, що пропонує «замістити» допомогу, яку надавали США. Добре, якщо це стосуватиметься виключно гуманітарних і благодійних програм, але уявімо на хвилинку, що Китай також запропонує замістити США у сфері безпеки для тих країн, які будуть позбавлені милості Вашингтона. Може бути навіть пом’якшено риторику стосовно Тайваню, а неучасть США у «двадцятці» точно означатиме дезорієнтацію цього важливого формату координації економічної політики країн — лідерів рейтингу ВВП. Згодом Сполучені Штати не зможуть усе це ігнорувати, як і наслідки війни тарифів. Коригування курсу нової команди Білого дому відбуватиметься, в цьому немає сумнівів, хоча прагнення досягнути швидких результатів, найімовірніше, не зникне.

Переговори з агресором варто вести з позиції сили — це цілком слушна теза. Але виходить так, що позиція сили має значення й для наших симпатиків. Апеляція до Будапештського меморандуму вже навряд чи спрацює — нам нагадають, що викручування рук Україні здійснював демократ Білл Клінтон, а перезавантаження з Лавровим було й раніше — зокрема, в меню держсекретаря Гіларі Клінтон за президентства демократа Барака Обами, який виступав за поліпшення відносин із Росією й навіть Москву із Санкт-Петербургом відвідував. Події 2009 року та коментарі світового політикуму щодо налагодження відносин між США і РФ (і це після війни РФ проти Грузії) дуже нагадують сучасну риторику, включно з «глибокою стурбованістю» в Європі. Але ж були й інші часи, коли Україна надіслала четвертий за кількістю військовий контингент — 1600 воїнів — до Іраку, підтримуючи політику республіканця Джорджа Буша. В ті часи українська громада в США значною мірою була зорієнтована на республіканців, і нині навряд чи щось сильно змінилося.

Американський ізоляціонізм не є новим явищем, саме така політика передувала Другій світовій війні. Навіть після її початку всі рішення щодо участі у війні проти фашизму ухвалювалися дуже повільно й важко, аж до відкриття другого фронту лише 1944 року. Після десятиліть тотальної глобалізації, яка в багатьох аспектах була прогресивним явищем, але дійшла до абсурду, нині спостерігається повернення до «локальної Америки», й цей процес навряд чи можна зупинити. Дональд Трамп вірить у «прекрасні океани», які оберігають США, й не вірить у багатосторонні механізми безпеки, які спираються на міць США. Той факт, що самі Сполучені Штати цього ж і хотіли, не справляє на нього жодного враження.

Нестійка ситуація — залежати від волі однієї людини.