Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Чому Україна не має права на поразку

Колись я був впевнений, що моєму поколінню випало жити в постісторії.

Здавалося, що всі події вже відбулися, а правила встановлені. Імперії розпалися, незалежності здобуті, війни завершені. Легко вірилося, що історія стала на рейки й кожен може передбачити їхню траєкторію.

Країна сприймалася як щось вистраждане іншими. Її вибороли люди з банкнот і меморіальних дощок. Здавалося, що завдання мого покоління — лише стирати пил із пам’ятників та п’єдесталів.

Я помилявся.

Виявилося, що моєму поколінню випало жити в найбільш суб’єктний період історії країни. Що від наших рішень або бездіяльності залежить її майбутнє. Що незалежність — це теорема, яку потрібно доводити щодня.

За останні три роки деякі мої друзі стали вулицями. Інші — пам’ятниками. Моїм онукам у школі задаватимуть біографії тих, із ким ми сьогодні листуємось у месенджерах. Портрети наших сучасників споглядатимуть з українських банкнот, і єдине, що може цьому завадити, — це відсутність українських банкнот.

Якщо раніше кожен із нас був хранителем історії, то тепер нам судилося стати її співавторами. На тлі нинішніх викликів довоєнні проблеми ризикують здаватися "теплими" й "ламповими". Єдина складність у тому, що наша турбулентність збіглася з глобальною — і тепер старі правила та орієнтири перестають працювати.

Дорослих у кімнаті дедалі меншає.

Раніше ми сприймали Сполучені Штати як охоронця демократії та світового порядку. А тепер американські виборці обрали президентом людину, яка погрожує союзникам і укладає угоди з диктаторами. Країна, що десятиліттями інвестувала у "soft-power", тепер розмінює дублони авторитету й репутації на мідяки дріб’язкової популярності.

Важливо Три роки війни: чому Росії не вдалось здійснити план "Київ за три дні", — Буданов (відео)

Росія довгий час сприймала себе як антитезу демократії. Запевняла, що цінностей не існує — на відміну від цінників. Що світ побудований на цинізмі та інтересах. Перемога Дональда Трампа має переконувати мешканців Кремля у їхній правоті. У новій реальності Віктор Орбан і Роберт Фіцо вже не виглядають рудиментами минулої епохи, а радше пророками нової.

Додайте до цього зростання популярності правих у Європі. Радикалізацію порядку денного у старих демократіях. Електоральні несподіванки, народжені соцмережами, як-от у Румунії. Центробіжні гасла в країнах ЄС. І отримаємо те саме тло, на якому Україна відбивається від імперії.

Стара лінія протистояння у світі докорінно змінилася.

Після Другої світової вона пролягала між ринковими демократіями та плановими диктатурами. Вважалося, що ринок і добробут самі собою ведуть до свободи. Що варто лише включити державу у світову торгівлю — і вона неминуче стане частиною демократичного світу. Це було помилкою.

Нова лінія протистояння тепер проходить між ринковими демократіями та ринковими диктатурами. Останні позбавлені родових хвороб своїх попередників. Вони вміють конкурувати, торгувати, бути ефективними, а водночас — учитися на помилках. А ще вони здатні пропонувати населенню не лише перемогу марксизму, а й цілком відчутний добробут.

Лінія розлому між демократіями та диктатурами стала тоншою. Колись вона мала рельєф, бо спиралася на економічну модель. А тепер перехід до несвободи став непомітнішим, бо супроводжується не бідністю та дефіцитом, а демонтажем інституцій та руйнуванням механізмів стримувань і противаг.

Нам випало воювати за умов відсутності правил.

Раніше було простіше. Ми жили на повоєнній спадщині — і будь-яку подію можна було співвіднести з аналогами в підручниках історії. Тепер старі правила втрачають силу, а редакція нових залежатиме від результату нашої війни. Успіх Росії надихне інші імперії. Наша поразка налякає континент і породить запит на політиків, які шукатимуть мир в очах Путіна.

Якщо ми зазнаємо поразки, наслідком стануть не лише мільйони біженців у ЄС. Не лише десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Результатом стане страх перед силою і готовність схилятися перед нею. За таких умов 30-ті XXI століття будуть разюче схожі на 30-ті XX-го.

Проблема у тому, що гранди старої Європи довгий час жили в ситуації профіциту безпеки. Їхню недоторканність гарантували США, і вони звикли не озиратися на воєнні загрози. Тепер їм доводиться заново вчитися цього, озброюватись та привчати своїх громадян до думки, що ті мають не лише права.

Ми могли б багато чого їх навчити.

У новій реальності ми несподівано стали фронтменом. Ми єдині вміємо топити ракетні крейсери й збивати стратегічні бомбардувальники. Палити танки десятками й нищити загоризонтні РЛС. Вести повітряні бої проти сучасних винищувачів та перехоплювати гіперзвукові ракети.

Лише наша армія вміє воювати з ядерною державою. Це ми знищили танковий кулак, створений для кидка до Ла-Маншу. Кожен наш піхотинець під Покровськом за місяць бачив більше війни, ніж американський морпіх за весь час служби.

Війна навчила нас, що культура — це колективна пам’ять нації. Що злопам’ятність — це її ж колективний імунітет. Ми часто картаємо себе за те, що погано справляємось із викликами вторгнення. Але вся критика розбивається об той факт, що нам нема з ким себе порівнювати. За останні 70 років ніхто, окрім нас, з таким не зіштовхувався.

Дорослих навколо більше немає. Дорослі відтепер — це ми.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Війна у 2025 році: чи варто Україні сподіватися на близький мир від Трампа