Пам’яті старшого солдата Івана Захарука

Іван мав багато друзів, вони цінували його за неймовірно добре серце та почуття гумору. Чоловік був чуйним до проблем близьких і ніколи не поступався своєму життєвому принципу – не залишав людей на самоті з власними бідами. За спогадами дружини Катерини, він радів кожному дню, не міг сидіти на одному місці: «У нього кожен день були якісь плани, якісь задачі, сам собі їх вигадував. І завжди з позитивом, завжди з посмішкою. Щоб у нього був день без посмішки – я навіть такого не пам’ятаю».

Іван народився 20 вересня 1991 року в селі Чернеччина на Сумщині. У 13 років став сиротою, опікунство взяв на себе рідний дядько – Анатолій Кошлатий. Після школи хлопець вступив до Сумського центру профтехосвіти харчових технологій, торгівлі та ресторанного сервісу, де здобув одразу кілька професій. Працював електрозварювальником в Сумах, у вільний час грав у футбол, волейбол, настільний теніс, обожнював риболовлю.

Вже під час повномасштабної війни Іван вступив до Сумського держуніверситету за спеціальністю «Історія та археологія». На кафедрі згадують, що студент любив історичну науку щиро, мріяв стати істориком з великої літери.

Ще зі шкільних років він проявляв особливий інтерес до спорту – займався легкою атлетикою, футболом, але найбільше цікавився бойовими мистецтвами. В студентські роки Іван зосередився на давньогрецькому бойовому мистецтві – панкратіоні – з 2010 року почав виступати на обласних змаганнях, став майстром саме з цього виду спорту.

Від лютого 2022 року Іван разом із друзями чинили опір ворогу в рідному селі. «Він мені постійно говорив: "Я не зможу сидіти вдома, коли інші воюють". Хлопці намагалися робити все, що було в їхніх силах – допомагали місцевій ТрО, знімали дорожні знаки, перекривали в’їзди та виїзди в село», - пригадує Катерина.

Влітку 2022 року Іван пішов до війська. Він був розвідником у 58-й окремій мотопіхотній бригаді ім. гетьмана Івана Виговського, служив у Чернігівській, Харківській областях, воював на Бахмутському напрямку на Донеччині, був нагороджений медаллю «За службу у розвідці». Ніколи ні на що не скаржився, хоча обставини були нелегкі.

«Він оптимістом був, кожен раз приїжджав – і кожен раз: "Скоро перемога, скоро ми повернемося, скоро все буде добре". Він завжди бачив якісь плюси у всьому», - ділиться дружина.

14 лютого 2024 року противник завдав удару керованими авіабомбами по позиції на Вугледарському напрямку, де стояли два Іванові побратими. Рятувальний екіпаж оперативно вирушив на пошуки бійців. Одного військового вдалося відшукати, урятувати йому життя, а другого не знайшли. Пошуки припинили через активні наступальні дії ворога. Коли Іван дізнався, що рятувальний екіпаж не зміг забрати тіло загиблого побратима, він вирішив сам його знайти.

17 лютого 2024 року 32-річний старший солдат вийшов на своє останнє завдання під селом Пречистівка Донецької області. Того дня Іван зателефонував дружині і сказав, що буде на завданні, але наступного дня повернеться. Вона згадує, що коханий як раз планував прийти у відпустку, поїхати на збори з панкратіону, готував подарунок для неї: «Він мені проговорився буквально за тижні два до загибелі, що в Буковель готував поїздку».

Пошукова операція тривала кілька годин, полеглого побратима знайшли під 6-метровими завалами. Попри безперервні штурми росіян, розуміючи, що посадку от-от захоплять вороги, а загиблий буде вважатися безвісти зниклим і родина не зможе з ним попрощатися, Іван вирішив відтягнути тіло до найближчого бліндажа й чекали сутінок для евакуації. Однак пряме влучання артилерійського снаряда обірвало життя Героя…

«Вони близько чотирьох годин шукали тіло Ернеста під завалами. Забрали, відтягнули до найближчого бліндажа. Це 100-200 метрів, там були теж наші хлопці. І в результаті прямого влучання снаряда загинули всі. Я досі не можу в це повірити і змиритися з цим…», – каже Катерина.

Поховали воїна на Алеї слави Ново-Центрального Баранівського кладовища в Сумах.

Посмертно Івану Захаруку присвоїли звання почесного громадянина міста Суми і Краснопільської громади. Його нагороди, відзнаки, спортивні медалі – в особистому архіві дружини. Біля озера Чеха в Сумах жінка встановила лаву в пам’ять про чоловіка. На меморіальній табличці поряд з нею напис: «Тут мої ноги торкалися землі».

«Він дуже любив це місце. Ми тут спортом займалися, разом бігали. Коли він приїжджав, ми просто ходили тут, пили каву, часто з пледами тут сиділи», – каже Катерина.

Вічна пам’ять Герою!

Фото з особистого архіву Катерини Захарук, Фейсбук-сторінка Sergey Cherednichenko