«Все, що було до 2022 – втратило сенс». Історія «Рейва», екс-геймдизайнера Assassin’s Creed, розвідника ЗСУ і фандрейзера «Азову»

Азовцю «Рейву» 29 років. До лютого 2022 року він працював геймдизайнером в Ubisoft і брав участь у розробці однієї з улюблених ігор – Assassin’s Creed. З початком повномасштабного вторгнення «Рейв» долучився до ЗСУ, понад рік був розвідником на Авдіївському напрямку і тепер служить у фандрейзинговому відділі Azov One. Редакція ITC розповідає, історію успішного айтішника з Ubisoft, який опинився на війні і тепер займається фандрейзингом легендарної бригади «Азов».

З 80 студентів потоку тільки 6-7 були хлопцями

Взагалі я з Чернівців, але у вісім років переїхав до Києва – батько отримав роботу. Родина назбирала грошей, купили квартиру і переїхали всі разом. Коли настав час обирати майбутню спеціальність майже одразу вирішив піти на рекламу і піар. Я завжди вважав себе досить креативним, а у 2013 році цей напрямок був досить популярним. Тоді в Україні почалась ера діджитал-реклами, траплялись дуже цікаві кейси.

Родина мене підтримала – тим паче, що моя мама дизайнер інтер’єру, сама досить креативна людина. Так я став студентом факультету Реклами та PR університету ім. Шевченка. З 80 людей на потоці було всього 6-7 хлопців.

Таксував просто, щоб заробити грошей

Попри те, що Шевченка вважається класним університетом, освіта для піарників та рекламістів там була дуже архаїчна. Всі почали активно працювати з таргетингом, діджитал підходами, стратегічній грі на інсайдах, а ми продовжували вчити шрифти в газетах. Я засмутився, бо з усіх предметів лише десь 20% були реально класними.

Попри це сама сфера лишилась для мене дуже цікавою – я бачив, як мої друзі та одногрупники з другого курсу починають працювати, розвиватись. Деякі з них швидко потрапили в міжнародні великі агенції або потужні локальні, по типу Banda.

А ж вирішив все ж довчитись до кінця, а на життя собі заробляв у таксі. Якось поїхав у США по Work and travel і побачив, що там всі таксисти їздять з жуйками, водичками, льодяниками.

У мене була машина, тож як тільки повернувся, я почав таксувати. Зареєструвався в Uber, купив за 200 грн жуйок, питав в кожного клієнта чи йому окей температура і яку музику він хотів би слухати. Ще й знав англійську, часто брав іноземців.

Зараз це більш-менш звично, але в ті роки це був успіх – мені лишали купу позитивних відгуків і величезний чай, могли і 1000 гривень лишити.

Але я сприймав таксі лише як підробіток – продовжував вчитись і з захватом дивитись на своїх одногрупників. А після закінчення університету почав шукати роботу і одразу пішов в українську філію Leo Burnett. Всього за декілька тижнів я там вивчив дуже багато зі світу реклами, чого не почув за чотири роки навчання.

Якщо у вас є бажання та мотивація, але немає досвіду, в Азові навчать всьому необхідному для подальшої служби. Заповнюй анкету за посиланням.

З маркетингу в IT

У нас у родині рано з’явився комп’ютер, я з трьох років граю у відеоігри і дуже їх люблю. Завжди мріяв бути частиною цього, але не розумів, як це можна зробити. Тому працював у рекламі, періодично продивляючись вакансії у компаніях мрії типу Ubisoft. Бачив, що по жодній не проходжу. Там потрібна велика експертиза – якщо ти художник – то суперхудожник, куди мені зі знанням газетних шрифтів?

Але потім я побачив у них академію інтерн-програмістів, після якої можна потрапити в саму компанію. Я почав вчити програмування сам, через курси, YouTube, друг допомагав. Але нічого не виходило, було нецікаво.

Тоді я знайшов фізичну школу програмування, Dan IT: подумав, що фізичне навчання для мене буде дуже класним додатковим стимулом. Навчання там коштувало 90 тис. грн, я почав на нього збирати гроші. План був розтягнутий на два роки – збирати кошти, потім вивчитись у школі, потім піти на інтернатуру в Ubisoft.

Тільки почав по ньому рухатись і тут з’явилась вакансія junior-тестувальника. Я побачив, що в теорії проходжу – треба було дуже добре знати індустрію, англійську на гарному рівні та знати базову теорію тестування та мати трохи технічних навичок. Я купив дві книжки з тестування, за два дні їх вивчив і пішов на співбесіду. І мене взяли. Так я потрапив у Ubisoft.

Світ геймдеву та Assassin’s Creed

Я одразу потрапив на проєкт мрії – Assassin’s Creed. Казав про те, як люблю цю гру на співбесіді і це врахували. У тестувальників Ubisoft досить великий доступ до документації відеоігор, тож я працював і паралельно постійно щось роздивлявся, вивчав.

Через якийсь час у компанії з’явилась нова можливість – поступити у школу геймдизайну для тестувальників. Це було зовсім не схоже на програмування – я з щирим інтересом сидів за навчанням по вихідним і вечорами.

Три місяці підготовки, шість етапів відбору, інтерв’ю з самими геймдизайнерами. Для мене це був космос – в українському офісі Ubisoft з 700 людей було десь тільки 8 гейм дизайнерів і на них я завжди дивився з великим захватом

Я пройшов Академію, потрапив в інтернатуру, а потім – на випробувальний термін. По факту це був рік постійного навчання і дуже класного досвіду. Я приходив на заняття як на роботу, весь цей час компанія продовжувала платити зарплату. Геймдизайнери компанії читали нам лекції, ми самі робили власні проєкти, навіть робили мод для фізичної настільної гри.

На 2022 рік я вже чотири роки працював гейм дизайнером. Дуже любив свою роботу і своє життя. В мене була величезна кількість друзів, міг протягом однієї суботи потусуватись з 3 різними компаніями друзів, постійно займався верховою їздою.

Пам’ятаю тоді був такий бум на терапію і всі займались з психологом, а у мене навіть не було такої потреби. Мені так подобалось моє життя, я був абсолютно щасливим.

24 лютого я ох**л на**й

Взимку 2022 всі були дуже напруженими. Я був налаштований скептично, думав буде просто ескалація у зоні ООС, але про всяк поговорив з братом, щоб він з донькою виїхав з Києва.

А 24-го ох**л на**й. Я пам’ятаю, що прокинувся не від вибухів, а від дзвінків друзів. Пішов у ванну чистити зуби, а мене трясло – тіло не слухалось. Казав собі: «Зберись, чувак».

Ми зустрілись з друзями, сіли в машину і я повіз їх у Чернівці, бо лише в мене були права та житло на місці. Дорога зайняла годин 16 і десь там, стоячи на заправці, я і зрозумів, що піду воювати.

На наступний день, 26-го лютого, ми з братом пішли до військкомату. Декілька днів нас то збирали, то відпускали і ввечері 28 лютого ми нарешті поїхали в один з навчальних центрів вчитись на розвідників.

Нас заселили у намети, почалось навчання – вставали о п’ятій ранку, стрільба, лекції, розбирання зброї, орієнтування по зірках і моху на деревах. Буквально за тиждень нас перенаправили у ще один навчальний центр і, врешті решт, ми потрапили до роти розвідки 110-ї бригади.

Якщо ти прийняв рішення приєднатись до «Азову» — ти отримаєш повноцінний супровід: від анкети до початку служби.

Це була дуже різка зміна звичного способу життя, але я навіть якось не сильно стресанув. Мабуть, не встиг: все це життя в наметах, компанія, було навіть прикольно. Чимось нагадувало дитячий табір – треба було всіх підіймати, збирати у столовку на обід.

Коли формувалась рота в Черкаській області, мене поставили командиром відділення роти радіоелектронної розвідки, тому що я айтішник. Я сидів за компом, заповнював базу даних про всіх, там була така величезна анкета. Так пройшло ще кілька днів і ми, нарешті, поїхали у Донецьку область. В Авдіївку.

Спочатку нас з братом, як «айтішників», кинули в радіоелектронну розвідку. Фактично – сидіти постійно слухати перехоплення п***рів. Ловити хвилі, шукати їх, виводити, підслуховувати, виводити координати, передавати дані. Це така монотонна, однакова робота, з екшену – хіба регулярні обстріли з всього чого можливо. Тоді падали на землю і виповзали чи вибігали в коридор, іноді уламки залітали.

Не хотів сидіти за компом, бо не для цього мобілізовувався

Я підійшов до командира, і сказав, що не для цього мобілізувався, що хочу ходити з пацанами. Через деякий час вмовив його і мене дійсно перевели, там вже й зробили командиром відділення у взводі.

І почались класичні бойові задачі. Найскладнішим для мене виявилось – переживати за інших. Одного дня мій брат, разом з декількома розвідниками та новоприбулими піхотинцями заїхав на одну з позицій. Вона була добре пристріляною ворогом, там постійно відбувались контакти середньої дальності.

Тоді був особливо жорсткий штурм, на короткій дистанції, буквально 30 метрів. Чимало хлопців загинуло, троє наших розвідників отримали важкі кульові та осколкові пораненняя. І мій брат у тому числі.

За ними мала поїхати техніка, щоб евакуювати, але через бої довго не виходило. Я просто дивилився трансляцію з дронів, як наші побратими, включаючи мого рідного брата, лежать під обстрілами і нічого не міг з цим вдіяти, мене це вбивало зсередини.

Я, разом з друзями, почав благати командира відправити нас на евакуацію, він відмовляв: занадто ризиковано.

Хочемо ефективно воювати, а не рекламувати службу. Дій.

Врешті ми все ж вийшли по них. По нас одразу прямим наведенням почали працювати два СПГ і танк. Коли по тобі так працюють ти майже не чуєш свисту. Ми ох**вші, залітаємо у якийсь бліндаж, навколо падають дерева, все сиплеться. Мій брат в 400 метрах, важко поранений, але я не можу навіть голови підняти з укриття.

Дуже важко, але вдалось їх витягнути. Схожих ситуацій за час бойових виходів було декілька – коли на мене лягає відповідальність за життя інших. Я навіть працював потім з військовим психологом та зрозумів, що не хочу більше бути головним в групі і відповідати за життя інших через свої команди під час бойових завдань

Страху за себе не було. Думаю, що це не від сміливості, а від втоми. У нас багато місяців не було відпусток, ротацій, ми працювали як основна бригада на напрямку.

Я так задовбався, що в якісь моменти вже перестав зважати на свист куль, обстріли чи небезпеку.

Відкрилась можливість перевестися в «Азов»

В березні 2023 мені нарешті дали першу відпустку. Я дізнався, що в «Азові» відкрився фандрейзинг-відділ і туди шукають маркетолога.

Я приїхав в Київ і одразу пішов на співбесіду, яку вдало пройшов. Мені дуже пощастило, бо на той момент переводи з ЗСУ в НГУ проводились наказом головнокомандувача Збройних сил України – тобто мене не могли не відпустити (а взагалі з переводами була дуже складна ситуація, навіть в ССО моїх побратимів з нашої тодішньої бригади не могли перевести). І я швидко перевівся в «Азов».

«Азов» – не ТЦК. В бригаду приймають лише вмотивованих добровольців. Заповнюй анкету за посиланням та доєднуйся до підрозділу.

Я почав працювати у «АЗОВ.ONE». Це частина «Азову», що відповідає за збір коштів, фандрейзинг та інші питання підтримки бригади.

Тут мені дуже допомогла освіта. В першу чергу навіть не знаннями, а соціальним капіталом – мої одногрупники та друзі з часу навчання вже давно працювали в багатьох українських компаніях. Я почав з усіма зустрічатись, пропонувати зробити щось разом. Виходило класно – багато з друзів знали про мій бойовий бекграунд і хотіли допомогти військовим. Все зійшлось.

Звісно, я не працював маркетологом чи фандрайзером останні роки. Але все ж таки мав певний досвід, освіту і багатьох друзів, які допомагали. Коли мені треба була якась стратегія, я не робив її сам, тому що в мене немає експертизи. Я підключав людей, був тією частиною, яка поєднує усі ці процеси.

Ми зробили багато передових проєктів у сфері зборів. Наприклад, колаборації з провідними українськими брендами, дроп лімітованого мерчу, фізичні фестивалі та благодійні забіги тощо.

Також нам вдавалось бути трендсетерами в деяких моментах фандрейзингу: волонтери, що зародили Тиловиків Азову (проєкт, який в принципі дав початок командним зборам), скін для monobank «Котики Азову», який «Кльопа» з пресслужби Азову зробив з нами (тоді ще ніхто такого не робив, результат – 15 млн за день), тепер ми запустили донатну підписку на бригаду під брендом «Струм». Зараз ми бачимо подібні реалізації і в інших, і це чудово. Головне, щоб Збройні сили постійно отримували кошти, бо від цього залежить наше існування.

Моя робота зараз – це креатив у світі фандрейзингу, де ти постійно мусиш генерувати нові ідеї по заробітку коштів, реалізовувати проєкти і партнерства з брендами, десь бути трендсетером, десь підглядати класні ідеї інших та адаптовувати їх.

Коли тільки повернувся до Києва, особливо сильно відчував «інстинкт вцілілого». Чимало з тих, з ким я воював понад роік пліч-о-пліч, загинули або отримали важке поранення просто тому, що так трапилось. Бо снаряд впав ближче до них, а не до мене.

Частково це досі відчувається, але я заспокоюю себе тим, що роблю реально корисну роботу у великих масштабах.

Все, що було до 2022 – втратило сенс. Мені більше не подобається кататись на конях, сильно звузилось коло оточення. Щасливим себе відчуваю, коли виходить відключитись від реальності, якась хороша музика або фільм. А ще – звук свисту турбіни автівки.

Важливі дії, а не слогани.