Звірства російських окупантів. Як рашисти розстріляли автоколону з цивільними на Київщині у 2022 році

Варшавський Центр документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна, який діє при Інституті Пілецького, представив черговий звіт. Розслідування має назву «Не атакуємо цивільних…» і розповідає про злочин, який стався 12 березня 2022 року у селі Липівка на Київщині.

Тоді 14 автомобілів, у яких було пів сотні цивільних – переважно родини з Макарова, з дозволу російських окупаційних військ виїжджали зі своїх домівок. Неподалік українського блокпосту військові РФ розстріляли колону. Загинуло шестеро людей серед них одна дитина.

За словами очевидців, вони були вбиті або згоріли живцем. Також російські солдати розстріляли з десяток домашніх тварин – собак та котів. Семеро людей, з них двоє дітей отримали поранення. Свідки розстріляної цивільної колони розповіли Радіо Свобода про жахи окупації та «дорогу смерті», яку їм довелося пройти.

Рафал Лемкін – польсько-американський юрист, який є автором терміну «геноцид». Центр імені Рафала Лемкіна почав працювати у березні 2022 року у відповідь на російську масштабну агресію проти України. Відтоді співробітники Центру Лемкіна зібрали 1600 свідчень про злочини, скоєні російськими солдатами в Україні.

«Хто вам дозволив так гарно жити?»

Наталія Гулак з чоловіком у Макарові мали велику ферму з птицею і свинями. Повномасштабна війна забрала у родини не тільки сімейний бізнес та дім, а й рідних.

«Ми мирні люди, які гарно жили і мали ферму. 27 лютого 2022 року ми почули сильний гуркіт, він наближався, ми побачили багато російської техніки. Російські військові вибили наші ворота, зайшли у двір. Були сильні обстріли, ми майже не виходили з підвалу. Нам не дозволяли, погрожували, що вб’ють. Снайпер був на сусідньому будинку і коли нам треба було вийти, а можна було лише в туалет, то ми виходили, піднімали руки вверх і питали дозволу, чи можна. Вночі взагалі не можна було виходити», – згадує перші дні окупації Київщини Наталія Гулак.

Жінка розповідає, що два тижні вони пробули в окупації. Тим часом, чоловік прокрадався на ферму, щоб годувати свиней. Одного дня йому заборонили туди йти, сказали – інакше застрелять.

«Коли перший раз до нас зайшли російські солдати вони запитали: «Хто вам дозволив так гарно жити? Такий будинок, все є. Хто дозволив?». Чоловік сказав, що ми просто тяжко працюємо, для себе, для своєї родини. Для них це було дуже велике здивування, що люди так живуть. Коли вони повністю знищила нашу ферму – три тисячі перепілок, свиноматки – все це було розстріляно, ми зрозуміли, що наступною буде наша родина. Нас довго не хотіли випускати, ми були їхнім щитом», – розповідає жінка.

У тому ж селі жило двоє синів Наталії, невістка, а також мама жінки. 10 березня уся родина з собаками та кішкою вперше спробувала виїхати з окупації, але марно – дорога була замінована і перекрита зрізаними деревами.

«Коли ми повернулися в будинок, вони вже виносили з будинку все, що могли, вони вже були одягнені в наш одяг, виносили алкоголь, все, що їм подобалося. Ми пішли в погреб і залишилися там до ранку, бо був сильний бій, ми не могли нікуди їхати. Ввечері до нас привели наших сусідів – Тетяну Сичевську з родиною. Ми переночували і наступного дня, 11 березня нам дозволили виїхати», – розповідає Гулак. Через сильні обстріли сусідам довелося заночувати в одному з погребів Липівки. На ранок, 12 березня чотирма машинами знову вирушили в дорогу. Їхати казали повільно.

«Вони сказали, щоб руки були на кермі, щоб ми не дивилися їм в обличчя, боялися, що ми їх запам’ятаємо. На кожному блокпості мені треба було зупинитися і сказати, що ми їдемо родинами, що нам дозволили. Тоді ми не розуміли, що їдемо на зустріч своїй смерті», – зауважує Наталія Гулак.

Кулі летіли як «вогняні» хрущі

Близько 17:00, розповідає Наталія, колону почали безжально обстрілювати російські війська.

«Почали летіти кулі, вони якось летіли повільно і були такі вогняні, так здавалося. Вони летіли як хрущі, били автівки і у дзеркалі я бачила, що горять машини. Позаду була машина з моїми дітьми і я не знала, що з ними. Це було дуже страшно, але чоловік не злякався, він не зупинився. Якби він зупинився нас би добили всіх. І так як він не зупинився ми – п’ять машин – виїхали.

Ті авто, які зупинялися через обстріли, з них випадали люди, і ті, які вижили, повзли до українського блокпоста. Коли ми вже доїхали до наших військових, які контролювали Королівку, аж тоді ми побачили, що невістка вся в крові, син був весь блідий, вся машина була в шкірі, в м’ясі, в крові. БМП 30-го калібру залетів їм в машину, невістку посікло осколками, а сину вирвало плече. Він залишився інвалідом на все життя», – не стримуючи сліз розповідає Наталія Гулак.

Жінка каже, син і невістка дивом вижили: «Щоб не втратити свідомість вони рахували до десяти, співали пісеньки. На іншому блокпості вже була швидка, бо військові попередили про обстіляну колону і нам вже там надали допомогу».

Крім поранених сина та невістки, Наталія лікувала і маму, в якої виник тромбоз через тривале сидіння у погребі. А чоловік, після усього пережитого, захворів на онкологію і через 10 місяців помер. Нині вдова хоче одного – покарання для злочинців, які позбавили її усього. Будинок, де жили діти Наталії повністю зруйнований через приліт ворожої ракети. Її дім сильно постраждав, досі відбудовують.

«Я залишаюся жити, щоб всі зрозуміли, що цей злочин повинен бути покараний. Мій чоловік, який врятував родину, помер… Мій молодший син дуже важко переживає психологічно. Я хочу, щоб ви всі зрозуміли – ми мирна родина, яка займалася сільським господарством, і Росія зламала наше життя, майже знищила нашу родину. Завжди залишається одне питання: «За що?», – зазначає Наталія Гулак.

«Гарантії 50 на 50»

Тетяна Сичевська з чоловіком жили у центрі Макарова, але коли почалось повномасштабне вторгнення, вирішили поїхати до дітей – на околицю села.

«З кожним днем життя все більш ставало пеклом. 27 березня біжить невістка з онуком і каже : «Там танки». Все, ми опинилися в центрі того пекла. Російські військові почали погрожувати: «Чого ви не виїжджаєте?». Ми кажемо: «Так випустіть нас». А вони: «Ну гарантія 50 на 50», – пригадує жінка.

Коли її родина опинилася у Липівській колоні – була надія на порятунок – каже вона, але дуже швидко стало зрозуміло, що надія геть примарна.

«Липівська колона була приречена росіянами на смерть. Коли ми прибули на їхній останній блокпост, я зрозуміла, що ми їдемо на зустріч смерті. Перед лісосмугою бачила, що між деревами стоять танки та озброєні російські солдати. Почався сильний обстріл. Били по машинах, далі я мало що бачила. Лише коли змогла обернутися, побачила чоловіка, у якого не було пів голови. Я думала нам кінець. Я не вірила, що хтось з нас вибереться. Невістка щось говорила і раптом затихла… Я повернулася і побачила, що вона мертва… Їй пробило осколком легені. Вона змогла врятувати свою дитину, закривши її своїм тілом. В онука було поранене плече. Далі були довгі поневіряння по госпіталях в чужих країнах, поховання і сльози, які не висохнуть ніколи з моїх очей», – каже Тетяна Сичевська.

Майже рік жінка з родиною жила в Німеччині, працювали та лікували онука, але в травні 2023 року повернулася до Макарова.

«Це було тяжко, це все перед очима, скільки їх (російських військових – ред.) там ходило, вони в будинках жили, вони все брали, розкидали, крали, але це нічого не варто. Ліпше хай би будинків не було, а були живі рідні. Ми мали чудову родину, росіяни назавжди знищили її. Я хочу, щоб вони відповіли за цей злочин, перед нами і всіма, хто втратив своє життя», – втираючи сльози розповідає жінка.

Люди – живий щит

На розстріляну колону, одразу після деокупації Київщини, натрапила українська волонтерка Ірина Довгань зі своїм чоловіком. Жителька Донбасу, у 2014 року допомагала українським військовим, за що зазнала катувань. Бойовики російських гібридних сил викрали жінку, ув’язнили в окупованому Донецьку, били та знущалися.

Обгорнутою в український прапор, Ірину Довгань прив’язали до стовпа, лупцювали та принижували. Звільнити Ірину вдалося завдяки втручанню іноземних журналістів.

Майже рік Ірина Довгань зі ще кількома співробітниками центру Лемкіна збирали свідчення вцілілих у Липівській колоні. Вдалося записали 22 свідків.

«Я несу в собі пам’ять кожної людини, яка вижила в цій колоні і розповіла мені про пережите. Я не хочу брехати і казати, що це було легко – збирати ці свідчення. В якийсь момент я здалася і свідчення пані Тетяни брав мій чоловік, тому що це було якесь концентроване жахіття. Після десятка опитаних людей стало зрозуміло, що росіяни спланували це все, що це не було випадковим або якимось спонтанним рішенням обстріляти, знищити цю колону. Ні. Вони збирали тих 14 автівок, як Ной збирав на свій ковчег. І потім, як вже назбиралося достатньо, як вони подумали, вони дали їм дозвіл їхати», – каже Ірина.

Усі свідки, за словами Довгань, у своїх свідченнях розповідали, що російський офіцер заглядаючи в кожну автівку попереджав, що водій мусить їхати не більше від 20 кілометрів на годину, що зустрічна смуга замінована, тому не можна ні обганяти, ні розвертатися і що якщо почнеться обстріл всі машини мусять зупинитися.

«Нащо він це їм говорив? Тому, що все це було сплановано і очікувано. Обстріл почався, коли колона наблизилася до українського блокпоста, вони точно хотіли зробити картинку, що це українська армія знищила своїх мирних людей. Для мене все це не було новиною. Я в 2014 році стикнулася з росіянами на Донбасі. Липівська колона, повномасштабне вторгнення – для мене було очікувано. Не очікуваним для мене є інше – сподівання всіх інших людей, що все є не так погано, що можливо з Росією можна домовитися, що можливо не всі там такі погані. Це велика ілюзія і я, як людина, яка зібрала декілька сотень свідчень про російські злочини, хочу вам чесно сказати – не можна очікувати нічого доброго, не можна домовитися, вони готові знищити весь світ, який дивиться іншими очима, ніж вони».

Першим свідком Липівської розстріляної колони був водій мікроавтобуса. Він віз жінок, дітей та домашніх тварин. Згодом, у Макарові та навколишніх селах, Ірина з командою знайшла інших свідків цього злочину. «Це було не просто, бо люди роз’їхалися по всій Україні, по всьому світі. Вони були поранені, вони лікувалися, тільки через декілька місяців почали повертатися і ми поступово людей опитували», – додає Ірина Довгань.

Чого варті російські гарантії?

Польська волонтерка, військова кореспондентка і координаторка звіту про Липівську колону Моніка Андрушевська задокументувала сотні воєнних злочинів – фізичного, сексуального та психологічного насилля.

У березні 2022 року вона сама, ризикуючи життям, врятувала з Ірпеня 30 цивільних українців, які потрапили під обстріл. Моніка каже, те що сталося у Липівці – лише малий епізод страшної новітньої історії України.

«Це бучанський район. Вздовж дороги одним за одним стояли спалені авто, довкола лежало кілька мертвих псів, на автомобілях були сліди від обстрілів. Коли ми підійшли ближче, то побачили особисті речі пасажирів – розкидані дитячі речі та їжа. Ми зрозуміли, що це авта, якими їхали цивільні, звичайні люди, цілі родини. Підходячи до наступних машин, ми мали велику надію, що не побачимо там людських останків, що може тим людям вдалося втекти. Але в одному з автомобілів ми побачили обгорілі людські кістки і тоді вирішили, що мусимо дізнатися, що ж сталося», – пригадує Моніка Андрушевська.

Крок за кроком Моніка та інші працівники центру Лемкіна склали усю картину російського злочину.

«Ми довідалися, що ті обгорілі кістки, які ми бачили – це все, що залишилося після дідуся, мами і хлопчика. З кожним наступним свідченням, ми дедалі більше розуміли, що маємо справу з доказами, у який цинічний спосіб Росія веде війну, – зазначає Моніка Адрушевська. – Що це війна не тільки з українським військом, але й з українськими цивільними людьми. У цьому випадку люди, які хотіли виїхати з окупації і тим самим врятувати собі життя, а російське військо гарантувало безпеку, обіцяло «зелений коридор», але за мить після цих обіцянок почали обстрілювати і з шокуючою рішучістю робити все, щоб цих людей вбити. На мою думку, у світлі останніх подій у світі, цей звіт дуже добре показує, чого варті російські «гарантії безпеки» і російські обіцянки. Дуже добре показує з яким злом ми маємо справу».

На думку польської волонтерки, жодні переговори про Україну не повинні відбуватися без України і лише українці мають моральне право вирішувати що для них означатиме мир і на який умовах його укладати.

Авторка: Наталка Волосацька

Джерело: Радіо Свобода