Від шани до стигматизації: що не так із нашим ставленням до ветеранів?

У лютому 2024 року українські соцмережі сколихнуло відео з київського метро, де медики відмовили в невідкладній допомозі військовому, який знепритомнів на станції. Лікарі, прибувши на виклик, тримались осторонь, заявляючи, що бояться підходити до чоловіка у формі. Поліція пояснила, що військовий сам відмовився від госпіталізації, але це не зняло хвилі громадського обурення.

У лютому 2025 року стався інший випадок. У Києві водій маршрутки, роздратований тим, що військовослужбовиця скористалася для проїзду посвідченням УБД, розпочав рух, коли Ксенія Пономарьова ще йшла салоном, а потім різко загальмував. Вочевидь, так він помстився за своє роздратування. Жінка впала. «П’яне бидло», — прокоментував ситуацію водій. Пасажири промовчали. Ніхто не подав руку, не заступився. Лише мовчання та байдужість. Згодом під тиском громадськості перевізник відсторонив водія, а «Укртрансбезпека» пообіцяла розслідування.

Ще один скандальний випадок стався днями в Чернівцях. Перша заступниця голови Чернівецької ОДА Альона Атаманюк написала у внутрішньому чаті, що начальник обласного управління з питань ветеранської політики Валерій Вівчарюк «не її рівня» й не має права сидіти поруч із нею. Цей випадок набув розголосу в соцмережах, адже йдеться про учасника бойових дій, колишнього снайпера ССО, який захищав Україну на фронті.

Історії є показовими й підіймають на поверхню гостру проблему стигматизації ветеранів війни. Хоча цивільні дякують військовим за їхню службу, ця вдячність часто є лише формальністю. Для більшості громадян війна залишається чимось віддаленим — повідомленнями в новинах і соціальних мережах. Натомість для військових вона є реальністю, що змінює їх назавжди. Коли захисники повертаються додому, вони нерідко стикаються з нерозумінням і відчуженістю з боку суспільства.

Зазвичай, коли говорять про ветеранів, на поверхню виходять дві крайності. З одного боку — герої, які виборюють перемогу. З іншого — люди з невидимими травмами, які ніби приречені на постійні внутрішні битви. Обидва образи жахливо спрощують реальність.Такий дисбаланс у сприйнятті війни створює виклики для військових після повернення з фронту.

Кризова психологиня, психотерапевтка, правозахисниця та директорка ГО «Форпост» Олена Подолян пояснює: з огляду на нищівну державну політику щодо військових і ветеранів на тлі патріотичної риторики вищих посадових осіб іншого ставлення до ветеранів у суспільстві й бути не може.

«Якщо на одинадцятому році війни та четвертому — повномасштабного вторгнення є велика кількість проблем із забезпеченням, лікуванням, соціальними гарантіями, захистом від політично вмотивованих переслідувань військових та іншими питаннями, і все це часто прикрашається пишномовством та патетикою щодо ролі військових, то в результаті маємо звикання людей до такого стану справ. Тому не дивні байдужість або навіть агресія до військових у публічних місцях», — каже Олена Подолян.

Мобілізація та соціальна напруга

Станом на 2024 рік чисельність військовослужбовців у ЗСУ становила близько 800 тисяч осіб, а в резерві перебуває ще мільйон. Мільйони українців мають родичів або близьких, залучених до війни, й отримують інформацію про фронтове життя з перших уст. Проте попри масштабну присутність армії в суспільстві її роль у національній безпеці часто залишається для цивільних незрозумілою. Військовий психолог В’ячеслав Олійник наголошує на парадоксі: армія дедалі більше інтегрується в суспільне життя, але водночас залишається закритою структурою. Ця дистанція почасти зумовлена радянською спадщиною, коли армія була відокремленою від цивільного життя та сприймалася неоднозначно.

Ще одним чинником соціального напруження є мобілізація. Суспільство фактично поділилося на дві групи: тих, хто служить, і тих, хто залишається в тилу. Для одних служба в армії — це свідомий вибір і боротьба за незалежність, для інших — страх мобілізації та спроби уникнути військового обов’язку. Це нерідко стає причиною непорозумінь і конфліктів між різними групами населення.

Повернувшись із фронту, військові часто відчувають роздратування, спостерігаючи, як цивільні продовжують жити звичним життям. Водночас ті, хто залишається в тилу, сприймають мобілізацію як загрозу їхній стабільності. Додаткову напругу створюють випадки, коли військові з ТЦК вручають повістки в громадських місцях, що обурює цивільне населення.

«Ніхто не хоче помирати, й це нормально. Всі прагнуть жити, й жити якісно. Але як забезпечити якість життя та безпеку в умовах війни? Це має бути не лише відповідальністю окремих осіб, а й частиною державної політики», — зазначає директорка центру психосоціальної підтримки військовослужбовців, ветеранів та їхніх родин «Ярміз», психологиня Марина Сириця.

Психологиня пояснює: різність досвіду та сприйняття війни лише посилює відчуження між тими, хто воює, й тими, хто залишається в тилу. Вирішення цієї проблеми потребує комплексного підходу, що включає як підтримку ветеранів, так і підвищення рівня розуміння військової реальності серед цивільного населення.

Розрив у сприйнятті: герої на фронті, чужі в тилу

Дослідження «Роз’єднані: Поляризація в українському суспільстві», проведене ВГО «ОПОРА» 2024 року, показало: за результатами соцопитування, соціальна дистанція між військовими та цивільними є відносно невеликою. Водночас ветерани та їхні родини все ж таки почуваються відчуженими від суспільства. Цивільні нерідко уникають зближення з військовими, сприймаючи їх як потенційну загрозу. При цьому цивільні та військові зазначили, що не схильні виявляти жорстокість одне до одного.

Марина Сириця зауважує, що раніше, до війни, випадки насильства або інші негативні інциденти вважались індивідуальними проблемами. З 2014 року ситуації, в яких фігурують ветерани, часто сприймаються суспільством крізь призму ПТСР чи інших психічних порушень. Це формує упередження та відчуження.

В інформаційному полі військових часто зображають у крайніх полюсах: вони або «герої», або «проблемні особи». Історії про тих, хто успішно інтегрується в цивільне життя, залишаються поза увагою, адже вони не настільки драматичні чи емоційно заряджені.

«Середній, нормальний стандартний досвід життя у воєнний час рідко привертає увагу, хоча саме він є найбільш значущим для суспільства. Це призводить до викривленого сприйняття військових і ветеранів», — пояснює Марина Сириця.

Стереотип про зв’язок ПТСР із агресією поширюється через публічні заяви в ЗМІ. Так, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко повідомляв, що з початку 2024 року випадки домашнього насильства зросли на 14%, із них 60% — за участю військових. Однак психологи наголошують: ПТСР не завжди призводить до агресії. Він проявляється в різних формах, не завжди пов’язаних із насильством. Окрім того, діагноз ПТСР отримують і цивільні. За даними Національної служби здоров’я України, кількість випадків ПТСР зросла з 3167 2021 року до 12 494 2023-го.

Ідентичність і виклики ветеранів

Керівниця центру психічного здоров’я та травматерапії Forpost HELP психотерапевтка Юлія Гончар, яка працює з ветеранами з 2014 року, пояснює, що українські військові стикаються з унікальними психологічними викликами, які виходять за межі ПТСР. Один із найбільших — ідентичність.

В армії стираються соціальні та культурні кордони, й служба стає своєрідною «соціальною лабораторією», що об’єднує людей із різних регіонів, середовищ, із несхожими світоглядами. Це змушує переглядати стереотипи та переосмислювати власне місце в суспільстві. Це стосується не лише професійних аспектів, а й глибших питань, зокрема гендерної та сексуальної ідентичності.

Наприклад, Віктор Пилипенко, відомий під позивним «Француз», став одним із перших військових, хто здійснив камінг-аут. Це надихнуло інших представників ЛГБТ-спільноти бути відкритими. Втім, повернення до цивільного життя часто виявляється складним.

Журналіст і військовослужбовець Павло Казарін у своїх публікаціях наголошує, що для цивільних образ військового часто обмежується втомленою людиною у формі, що їде з вокзалу або збирає кошти на потреби підрозділу в соцмережах. Образ ветерана в тилу найчастіше асоціюється з інвалідністю чи нескінченною службою, що викликає жаль або побоювання. Натомість бракує позитивних рольових моделей, які б демонстрували приклади успішної інтеграції ветеранів у цивільне життя.

Психологічні травми, спогади про втрату побратимів і моральні дилеми стають невидимими бар’єрами між ветеранами та суспільством. Нерідко ветерани намагаються впоратися з пережитим за допомогою алкоголю чи ізоляції, що сприймається оточенням як агресія або емоційна нестабільність.

«Вони наче залишаються осторонь нового життя, що може спричинити відчуття ізольованості. Окрему роль відіграє почуття провини того, хто вижив, яке здатне замкнути людину в нескінченному колі самокартання», — пояснює Юлія Гончар.

Травма часто залишається неусвідомленою на початкових етапах, що призводить до підвищеної тривожності. У бою гіпервігілантність (підвищена пильність) є механізмом виживання, а в цивільному житті — залишає людину в стані постійного напруження. Пригнічені спогади можуть проявлятися у вигляді нічних жахів чи нав’язливих думок.

Іще один важливий аспект — скорбота. Ветерани втрачають не лише друзів, а й структуру та сенс життя, які давала військова служба. Це впливає й на сімейні стосунки: нерозв’язані травми можуть створювати напруження та емоційну дистанцію. Члени родини, які не були частиною цього досвіду, не завжди розуміють зміни в поведінці ветерана, що може призводити до розчарування та конфліктів.

Юлія Гончар звертає увагу на явище «трансгенераційної травми», коли досвід війни передається від покоління до покоління. Українські ветерани несуть на собі не лише власний тягар пережитого, а й біль своїх предків, які пройшли крізь війни, репресії та втрати. Ці глибинні травми можуть проявлятись у відчутті провини, страхах, моделях поведінки, що формуються ще в дитинстві, та впливати на адаптацію до мирного життя. Водночас саме цей зв’язок із минулим змушує багатьох звертатися до переосмислення історії України, шукаючи в ній відповіді на сучасні виклики.

Усвідомлення власної участі у боротьбі, яка триває поколіннями, посилює відчуття єдності з національною ідеєю та спільною долею. Це загострює розуміння національних рис характеру — стійкості, боротьби за свободу, взаємної підтримки — і водночас дає надію, що навіть через біль і випробування народ здатний знайти шлях до майбутнього.

Від стереотипів до реінтеграції

Кожен, хто повертається з фронту, має потребу будувати життя заново. Часто це процес, де емоційний стан може нагадувати маятник — від бажання діяти до періодів апатії.

«Ми нерідко бачимо, що самі ветерани спочатку не звертаються по психологічну підтримку, — пояснює Юлія Гончар. — Натомість першими приходять члени їхніх родин, які хочуть краще зрозуміти та підтримати своїх близьких. Через сімейні сесії ми можемо поступово створити середовище, яке заохочує ветерана брати участь у терапії».

Це одна з ключових ролей родини — стати містком між досвідом війни та реальністю цивільного життя. Але варто розуміти, що не всі ветерани мають або потребують такого сценарію. Більшість проходить шлях реінтеграції самостійно. Головне, що допомагає, — це відчуття мети та приналежності.

Олена Подолян додає: в питанні реінтеграції ветеранів українці протягом усіх років війни припускаються ключової помилки, адже розглядають це питання як проблему самих ветеранів, а не суспільства, в якому вони опиняються після повернення.

«В якому статусі та в яких умовах опиняються військові після повернення? На лаві підсудних? У соціальній ізоляції, бо оточення уникає їх із різних причин? І це більше говорить про нас, а не про ветеранів, адже зручніше фокусуватися на «травматичному досвіді ветеранів», звужуючи проблему до суто психологічної. Люди в тилу застигли в 2022 році, на етапі першого реагування на загрозу. За тих умов ми справді мали швидко реагувати, що, зокрема, передбачало необхідність на певний час відмовитися від механізмів громадської участі в ухваленні суспільних рішень і повністю делегувати відповідальність уряду. Сьогодні ми маємо змінити політику підтримки військових і ветеранів — фактичне має відповідати формально заявленому. Якщо людина з досвідом бойових дій опиняється в умовах, де є підтримка, де її потреби задоволені, а внесок визнаний на всіх рівнях і неповага карається, — кількість ветеранів, які потребуватимуть спеціалізованої психосоціальної реабілітації, істотно зменшиться. Це ж начебто очевидно. Як і те, що демократія не працює «згори», вона можлива лише за активної участі громадян», — зазначає Олена Подолян.

Відновлення після війни — це не лише питання терапії. Це питання створення можливостей. Бізнес, громадський сектор і держава мають не просто підтримувати ветеранів, а й інтегрувати їх у ключові процеси. Попри наявний із 2014 року досвід роботи з ветеранами багатьох недержавних організацій, який варто було б використати, наразі чітко сформованої державної політики реінтеграції немає. Держава лише розробляє окремі ініціативи, тоді як припинення фінансування USAID уже негативно вплинуло на діяльність організацій, що працювали з ветеранами.

Досвід військових — це не лише про пережиту війну, а й про дисципліну, відповідальність і стратегічне мислення. Все це — цінні навички, які можуть бути корисними в мирному житті. Ветеран — це насамперед особистість, яка пережила екстремальний досвід і потребує розуміння суспільства, а не жалості. Якщо ми справді хочемо інтегрувати захисників у мирне життя, нам слід припинити сприймати їх як пацієнтів і почати сприймати як фахівців, лідерів і агентів змін.

Проте поки суспільство сприйматиме ветеранів лише крізь призму жалю або страху, а не як рівноправних учасників життя, процес реінтеграції буксуватиме.