Вижити в підвалі․ Щоденник журналістки 24 Каналу з окупованого Гостомеля в перші дні війни

Сотні зниклих і закатованих українців, тисячі зруйнованих будинків – такий страшний "спадок" залишили окупанти в Гостомелі, що розташований за 30 кілометрів від Києва. Саме в ці дні, 3 роки тому, Гостомель потрапив у пекло окупації, яке назавжди залишило слід у пам'яті людей, які вижили.

Журналістка 24 Каналу Анастасія Діденко розповідає моторошну історію виживання своєї сім'ї в окупації. Цей матеріал передаємо словами від першої особи.

23 лютого 2022 – вечір напередодні пекла

Переддень повномасштабного вторгнення пам'ятаю в деталях. Увечері 23 лютого 2022 року знайомі з окупованого Криму повідомили, що російські прикордонники перестали випускати людей з півострова, не пояснюючи причин.

У повітрі висіла напруга. Україна жила в передчутті невідомого. Надвечір країна дізналася про введення надзвичайного стану, а президент Зеленський звернувся до народу, запевняючи: "Ми сильні. Ми разом". Здавалося, що життя ще можна втримати.

Але вже о 5-й ранку 24 лютого мій мобільний телефон вибухнув десятками повідомлень від колег та друзів: "Почалося", "Вибухи", "Над нами ракети". Столиця здригнулася, а разом із нею – Гостомель, Буча, Ірпінь та Бородянка.

Чорне небо над Гостомелем / Фото Анастасії Діденко

Того дня я, як зазвичай, збиралася на роботу в центр Києва, а після – мала відвідати кілька семінарів в університеті.

О п’ятій ранку всією родиною ми ввімкнули звернення Путіна, намагаючись зрозуміти, що відбувається і з якою метою. Але саме в цей момент потужні вибухи на аеродромі "Антонов" змусили нас за 15 хвилин зібрати всі речі.

Люди вибігали з багатоповерхівок з валізами, немов у фільмі жахів. Ми з родиною прийняли рішення їхати до бабусі з дідусем в інший кінець Гостомеля, де приватний будинок із підвалом – тимчасовим, як тоді здавалося, укриттям.

Чорні стовпи диму від вибухів / Фото Анастасії Діденко

Спочатку планували залишитися на кілька годин, випити кави й роз’їхатися по своїх справах. Але о 12:15 потужні вибухи змусили нас вибігти на подвір’я. Над головами на критично низькій висоті пролетіли 34 російські гелікоптери, які прямували до аеродрому, розташованого всього за два кілометри від нас.

Вдалося навіть побачити обличчя пілотів. Того дня усвідомили – ми в окупації.

Ворожий гелікоптер над Гостомелем: дивіться відео

Два тижні між життям і смертю

Підвал, де колись зберігали картоплю і закрутки, став нашим притулком. Місцем, де ми навчились розрізняти звуки війни: артилерія, танкові постріли, шурхіт дронів, "Гради". Справжнім порятунком стало стареньке радіо, що ловило сигнал через навушники. Українське радіо – в його голосі тоді була справжня надія.

Щодня в Гостомелі ставало все більше росіян, а вибухи не вщухали. На горищі в мене раз у декілька днів на дві хвилини з’являлася мережа, що дозволяло оновити новинну стрічку та зрозуміти, що взагалі відбувається.

Росіяни прослуховували всі можливі розмови, обходили будинки з перевірками, тому смартфони доводилося ховати в колишньому курнику і не підходити до воріт, адже один зайвий рух міг коштувати життя.

Життя в підвалі у лютому 2022 року: дивіться відео

Життя перетворилося на виживання. За два тижні ми жодного разу не залишалися в будинку довше, ніж на 15 хвилин.

На четвертий день продукти стали розкішшю. Магазини розбиті, зв'язку немає. Залишки їжі ділили між сусідами. Єдина дорога до Бучі була замінована, а мости підірвані.

Життя в підвалі складно назвати постійним "днем бабака". Це було виживання й щоденні молитви про наступний день. Ми не знали, що з нами буде через годину. Всі плани та надії на майбутнє обірвалися в один день.

Російські танки їдуть по Гостомелю: дивіться відео

Але кожного ранку ми прокидалися й раділи, що вся родина разом. І ця любов вселяла віру в краще. Під звуки канонади ми багато читали, спілкувалися й згадували життя до 24 лютого.

Втеча з російського пекла

На початку березня сусіди повідомили, що незабаром росіяни змушуватимуть змінювати громадянство жителів Київщини, а нові документи вже завезли в регіон. Увесь цей час окупанти погрожували смертю, хоча деякі намагалися "заспокоїти".

Не переживайте, вот придет русский мир и у вас все будет хорошо,
– казали росіяни.

"Привіт" від окупантів у зруйнованій школі Гостомеля / Фото Анастасії Діденко

А компліменти від жителів Підмосков'я про "красивые улицы, богатые дома, шикарные квартиры" – зовсім не описували тогочасний окупований Гостомель. Увесь час зі мною намагалися звʼязатися колеги та друзі з Києва, але росіяни блокували виклики.

Слід окупантів у школі / Фото Анастасії Діденко

9 березня вранці по радіо ми почули про зелений коридор із Гостомеля. Під звуки канонади ми швидко зібрали речі й спробували виїхати. Дорогою до місця евакуації – натовпи людей, які не розуміли, що відбувається.

З неба падав мокрий сніг, лунали вибухи, а російські танки тримали кожну машину на прицілі.

Російська армія супроводжувала колону, але їхній танк, що їхав попереду, підірвався на власній міні. Росіяни панікують. Нам наказують повертатися.

Наступного дня Ірина Верещук знову оголошує евакуацію. Це шанс, який ми не можемо втратити. Найважче – лишати рідну оселю, знаючи, що в ній вже завтра житимуть чужі.

Евакуація відбувалася без обіцяного супроводу Червоного Хреста. Довелося обирати людей, які мали керувати колоною й домовлятися з росіянами. Дорога була важкою. Замість звичних 5 – 10 хвилин до Бучі, ми їхали близько 4 годин. Автобус із дітьми та літніми людьми потрапив під обстріл.

Кожна автівка мала білу пов’язку – знак для росіян, щоб не стріляли. Але гарантій не було.

Фото з особистого архіву / 10 березня 2022 року

Проїжджали через Гостомельський склозавод, де росіяни тримали полонених.

ПрАТ "Ветропак Гостомельський Склозавод" 10 березня 2022 року: дивіться відео

Дорога тривала добу. Розстріляні авто, знищені будинки, розкидані тіла цілих родин – так виглядала Київщина під "русскім міром".

Ми їхали, не знаючи, чи буде нам куди повернутися.

Розстріляна росіянами автівка / Фото Анастасії Діденко

Життя після окупації

Коли ми дісталися Білогородки, волонтери дали їжу. Перший шматок хліба – і перші сльози. Ми вижили.

Друзі родини чекали нас у Черкасах. Вперше почули сигнал повітряної тривоги, але без літаків і вибухів. Вперше без страху можна вдихнути. Це був кінець березня. Тепло, тихе небо без дронів і ракет, без ворожої техніки та небажаних "гостей" з Росії у дворі. Єдине, що нагадувало про два тижні у підвалі – це зимовий одяг, в якому ми виживали під час окупації Гостомеля.

Ми вижили, родина разом. Повернувшись додому, у рідний Гостомель – відчуття, що він вже не той.

Фото з особистого архіву Анастасії Діденко

Подекуди досі видніються згадки про російську окупацію: понівечені будинки, відбитки на асфальті від російського танку та спогади про життя "по-російськи", до якого більше ніколи не хочеться повертатись.

Фото Анастасії Діденко