Дикі історії Другої світової війни: солдат без мозку та медичні досліди нацистів

Шотландський солдат Донні Макрей загинув у німецькому полоні під час Другої світової війни. Майже через 80 років його родина дізналася, що його поховали без мозку, пише BBC.

Донні помер у шпиталі для військовополонених у 1941 році, і через те, що він страждав від рідкісного неврологічного захворювання, провели розтин його тіла.

Під час розтину його головний мозок і частину спинного мозку вилучили та відправили в Інститут психіатрії кайзера Вільгельма в Мюнхені для дослідження.

Його тіло спочатку поховали німці, а пізніше перепоховали союзники на кладовищі Військових могил Співдружності в Берліні. Але ніхто не знав, що у тілі не було мозку.

Загалом близько 160 маленьких шматочків головного та спинного мозку Донні зберігаються в архівах Мюнхенського дослідницького центру, який відтоді перейменували на Інститут психіатрії Макса Планка.

У документальному фільмі BBC Radio 4 “Тінь війни: заплямована анатомія” (Shadow of War: A Tainted Anatomy) розповідається про те, чому так сталося, і про роботу із возз’єднання решток мозку із тілом солдата в його могилі.

Донні Макрей виріс у місті Герлох на західному узбережжі Шотландії та розмовляв гельською мовою.

У його родині любили музику, мали традиції гри на волинці, і серед його рідних було багато талановитих кравців – включно з Донні.

Він планував відкрити власну кравецьку справу в Блер-Атолі в Пертширі, де жив його брат, однак у 1939 році, коли країна була на межі війни, Донні приєднався до територіальної армії та пішов воювати.

Він був рядовим солдатом Seaforth Highlanders і потрапив у полон під час боїв під Сен-Валері у Франції у червні 1940 року.

Він помер наступного року, у віці 33 років, у госпіталі табору для військовополонених.

Хоча родина Макрей знала про захоплення та смерть Донні, вони нічого не знали про розтин або про те, що у нього брали зразки мозку.

Лише у 2020 році, коли професор Пол Вейндлінг з Університету Оксфорд Брукс зв’язався з його племінницею Ліббі Макрей, родина дізналася, що сталося після смерті Донні.

Професор Вейндлінг є членом міжнародної групи дослідників, які вивчають записи про тисячі мізків, що зберігаються в Товаристві Макса Планка в Німеччині.

Мета проєкту – ідентифікувати всіх загиблих та належним чином вшанувати їхню пам’ять.

“Група людей, яку не помічають – військовополонені, чий мозок німці взяли для невропатологічних досліджень і зберігали на багато-багато років”, – каже професор Вейндлінг.

Німці хотіли бути в авангарді медичних досліджень, і причина, чому мозок Донні опинився в інституті в Мюнхені, полягає у тому, як він помер.

Під час захоплення в полон він отримав кульове поранення в ліве коліно та спину.

Попри те, що рана загоїлася, його пізніше знову госпіталізували до лікарні, де протягом наступних місяців його стан швидко погіршувався.

Рідкісна хвороба

Спочатку у нього двоїлося в очах, поколювали кінчики пальців і йому було важко говорити.

Це швидко призвело до паралічу обох рук і повної втрати здатності розмовляти.

За кілька днів до смерті він не міг рухатися.

Донні помер 6 березня 1941 року від рідкісного захворювання під назвою параліч Ландрі, відомого у Британії як синдром Гієна-Барре, коли імунна система атакує нервову систему.

Як правило, це захворювання не є смертельним, тож лікарі провели розтин та взяли зразок його мозку.

Докторка Сабіна Гільдебрандт, викладачка Гарвардської медичної школи, яка цікавиться етикою того періоду, сказала ВВС, що видалення тканини після смерті не було чимось незвичайним, і це “болісний факт”.

“Я не кажу, що це було етично правильним, але це було частиною рутинного процесу наукової роботи того часу”, – каже докторка Гільдебрандт.

Шматочки головного та спинного мозку Донні помістили у розчині та розмістили на предметних скельцях мікроскопа, щоб використовувати для дослідження його захворювання.

“Важко сказати, які це відчуття. Мені здається, що думати про це насправді жахливо”, – каже його племінниця Ліббі.

Професор Вейндлінг і його команда виявили, окрім Донні, записи про чотирьох інших британських військовополонених, у яких протягом 1941 року вилучили мозок і зберігали його для дослідницьких цілей.

Це були Патрік О’Коннелл, Дональд Макфейл, Джозеф Елстон і Вільям Ланкастер.

До останнього часу ніхто з сімей загиблих не підозрював, що сталося з їхніми рідними.

Зразки їхнього мозку були серед близько 2000 мізків, які провідні берлінські та мюнхенські інститути взяли для дослідження під час Другої світової війни – включно з мізками дітей, убитих під час Голокосту.

Серед жертв були також польські євреї та католики, психічно хворі, політв’язні, бельгійські борці опору, французькі та польські солдати.

Відомо, що інші німецькі інститути також збирали інші частини тіла для проведення дослідження.

Докторка Гільдебрандт каже, що результати досліджень німецьких інститутів були масштабними, і дослідники в усьому світі “заздрили” обсягу роботи, який проводили у країні.

Після війни союзники розслідували справжню природу нацистських злочинів, і в результаті Нюрнберзького процесу за воєнні злочини засудили майже 200 осіб.

Проте дослідницьким інститутам кайзера Вільгельма та залученим анатомам дозволили продовжувати роботу.

Частково це було пов’язано з тим фактом, що, хоча зараз зберігати тканини людини без її згоди вважається глибоко неетичним, у той час це було нормою.

Однак виникають запитання, чому щодо матеріалів, що зберігалися в німецьких архівах, так довго нічого не робили.

Наприкінці 1980-х років німецький уряд намагався позбутися будь-яких зразків, які були отримані під час Другої світової війни, зокрема будь-яких зразків від переслідуваних груп.

У Мюнхені мало бути масове поховання сотень тисяч зразків, і для цього встановили дуже стислі терміни – лише кілька місяців.

Професор Гайнц Вессле, який у той час очолював неврологічне відділення Інституту дослідження мозку Макса Планка в Берліні, сказав, що на них тиснули, щоб змусити їх діяти дуже швидко.

“Ми не змогли в короткі терміни з’ясувати, які зізразків були від жертв, а які – звичайний невропатологічний матеріал, тому наше рішення було поховати всі зразки з 1933 по 1945 роки”, – каже він.

Однак Мюнхенський інститут обрав іншу політику.

Він ховав лише зразки, щодо яких підозрювали звʼязок із так званими програмами евтаназії, які стосувалися систематичного вбивства тих, кого нацисти вважали “негідними життя” через генетичні захворювання або дефекти.

Багато зразків, які, як вважали, мали науковий інтерес, зберегли.

Зразки Донні Макрей зберігали для дослідницьких цілей до 2015 року, а потім помістили в архівну колекцію.

Зараз, більше ніж через 80 років після його смерті, ведеться робота з об’єднання цього матеріалу з останками Донні в його військовій могилі в Берліні.

Напис гельською мовою

Професор Вейндлінг і його колеги знаходили звʼязки між зразками з історіями пацієнтів і зв’язувалися з їхніми найближчими родичами.

Комісія з військових могил Співдружності нещодавно погодилася прийняти зразки мозку та спинного мозку Донні з Інституту Макса Планка та возз’єднати їх із його останками, похованими на їхньому кладовищі в Берліні.

Ліббі каже, що сподівається, що ця болісна ситуація нарешті вирішиться.

“Мені дуже приємно почути, що Комісія з військових могил Співдружності зрештою поховає зразки, і всі частини Донні будуть разом спочивати з миром”, – каже вона.

Ще одне її бажання – побачити новий напис гельською мовою на могилі Донні в Берліні – “Faodaidh an saoghal tighinn gu crìch ach mairidh gaol is ceòl gu bràth”.

Це перекладається так: “Можливо, настане кінець світу, але любов і музика триватимуть вічно”.