Культура підтримки vs мовчазна змова

Наприкінці лютого стало відомо про відсторонення від посади на час розслідування чергового обвинуваченого у домаганнях до студенток викладача – професора ЛНУ ім. Франка Йосипа Лося. Його колишня студентка, журналістка NGLmedia Катерина Родак публічно звинуватила його у домаганнях, заразом опублікувавши великий матеріал з понад 20 історій інших жертв домагань серед нинішніх та колишніх студентів Лося.

Серія скандалів розпочалася ще в кінці січня, коли стало відомо, що режисера, директора, художнього керівника Київського Національного академічного Молодого театру, а також викладача КНУТКіТ імені Карпенка-Карого Андрія Білоуса звинувачують у багаторічних сексуальних домаганнях до акторок і студенток. Спершу в мережі з’явилися відео, на яких одна зі студенток анонімно розповідає про домагання з боку Білоуса.

Ця історія запросто могла б стати черговим випадком, коли жертві вдається домогтися максимум співчуття, проте не справедливості (а то й узагалі стати об’єктом осуду й нажити проблем). Але не цього разу — чи то назбиралося випадків, чи то спрацював заклик старших колег-акторок не мовчати, хай як страшно не було, але спрацював ефект доміно. І всього за кілька днів перші поодинокі голоси молодих жінок перетворилися на снігову кулю.

На жаль, університет кіно і телебачення обрав позицію захищатися від обвинувачень, а не захищати право своїх студентів на безпеку. Єдине, що там змогли сформулювати — це канцелярську відписку про те, що «невідомі особи поширюють інформацію про начебто неетичну та протиправну поведінку одного з викладачів». «Начебто». «Одного з викладачів». Жодних імен, жодного оголошення про службову перевірку, відсторонення абощо (пізніше ).

Молодий театр узагалі довгий час зберігав мовчання (як побачимо далі — цю практику театр явно запозичив у власного керівництва). На запити медіа в театрі відповідали, що «на подібні закиди не реагуватимуть». 4 лютого у театрі відбулися збори колективу, на яких, окрім Андрія Білоуса й акторського складу, був присутній і голова Департаменту культури КМДА Сергій Анжияк (безпосередній керівник Білоуса на той момент спромігся лише повідомити, що «за трудовим контрактом між Департаментом культури й художнім керівником театру підстав для його звільнення немає»).

І лише 12 лютого, коли скандал уже розгорівся до масштабів, коли ані ігнорувати, ані загасити його вже було неможливо, адміністрація театру була змушена на місяць відсторонити Білоуса від займаної посади (наразі відомо, що до 13 березня його обов’язки виконуватиме його заступниця Ірина Грицуляк).

За ці дні тема системних сексуальних домагань у театральній сфері з кулуарних розмов вилилася у соцмережі. Заговорили й про те, що ці домагання є системними та про них усі знають, і про інших викладачів і функціонерів сфери.

Паралельно відбувся публічний протест, понад 200 учасників якого пройшли маршем від Молодого театру до будівлі КМДА. Окрім студентів і молоді, серед протестувальників були акторка Римма Зюбіна, драматургиня Наталка Ворожбит, кінорежисерка та письменниця Ірина Цілик тощо. Про свою підтримку жінкам, що повідомили про сексуальні домагання, публічно заявили понад 20 державних і незалежних українських театрів, члени Коаліції дієвців культури, у соцмережах почав ширитися хештег #Немовчи.

Лише усвідомивши масштаби протестів і кількість звинувачень проти Білоуса (46 акторок та акторів Молодого театру подали до КМДА заяву з проханням усунути його з займаної посади), Департамент культури міста врешті сформував власну позицію й анонсував розслідування, заразом повідомивши у соцмережах про свою «принципову позицію щодо неприпустимості будь-яких проявів харасменту, дискримінації та вчинення образливих чи принизливих дій у комунальних закладах культури».

Прикметно, що інші органи управління культурною та мистецькою освітою цю ситуацію взагалі проігнорували. Ані Міністерство культури та стратегічних комунікацій, що формально керує усіма державними закладами культури (Молодий театр є муніципальним, проте має національне значення), ані Державна агенція з мистецтв та мистецької освіти (та сама, що за два роки під керівництвом нинішньої першої заступниці МКСК Галини Григоренко не спромоглася навіть перебрати у Мінкульту повноважень) не проронили ані пари з вуст. Відтак держава в особі профільних органів управління культурою та мистецькою освітою вкотре засвідчила відсутність ані уваги, ані фахового державницького підходу до сфери культури.

Наразі ж, доки поліція проводить перевірку «за фактом можливих неправомірних дій викладача столичного університету», а про розв’язання справи у судовому порядку інформації немає, варто проаналізувати ще один надзвичайно важливий аспект цієї історії — і це роль професійної спільноти. Адже саме спільнота акторів, митців, професіоналів культури протестує нині разом із тими, хто знайшов у собі сили заявити про сексуальні домагання в українському театральному середовищі. Підсилює голоси, не дає цьому випадку зникнути з поля суспільної та медійної уваги, підтримує. «Я стою поруч із вами», — написала театральна режисерка Тамара Трунова у соцмережах. І це надзвичайно важливе повідомлення: і для тих, хто наважився заявити про домагання та дискримінацію, і для тих, хто досі мовчить, боячись залишитись без роботи у майбутньому, і для спільноти загалом.

Звісно, мистецькій спільноті нині можна закинути, що якась її частина ймовірно знала про те, що відбувається. Або що ті, хто нині заговорив, чомусь досі мовчали. Можна, але навіщо? Адже подібні закиди — просто відгомін патріархальних практик культури насилля і victim blaming.

Насправді причин «культури мовчанки» більше. Це й усталений статус-кво, коли ті, хто має владу і посади, часто почуваються безкарними, і стигматизація жертв, і брак голосу та підтримки для дискримінованих, і банально невіра у можливість щось змінити. Але варто пам’ятати, що, по-перше, зло завжди чиниться в тиші й темряві. А, по-друге, що толерантність до несправедливості нині програмує нову несправедливість у майбутньому.

На секунду уявіть себе на місці молодої акторки, що стала жертвою цькувань чи домагань і швидко усвідомила, як складно домогтися справедливості. Що вона каже собі в цей момент (а згодом скаже наступному поколінню молодих колежанок)? «Ця професія така, грай за правилами»? Або «сподівайся на себе, ніхто не допоможе»? Або ж «я зроблю все, аби подібне не відбувалося ні з ким»? Адже саме цей внутрішній вибір і є однією з визначальних точок у подібних історіях.

Ставати поруч із тим, кому бракує голосу, захисту чи підтримки — це свідомий вибір.

Нині цей вибір роблять акторки, режисерки, фахівчині театру і кіно, медіа, інших професій. Ця підтримка є не лише потужним жестом, але й приводом вірити, що культурна спільнота досі здатна виконувати одну зі своїх ключових функцій — самозахисту та самозарадності.

«Я стою поруч із вами», — це те, що може і має сказати нині кожен із нас. За вас і за себе. За наше право жити й працювати у здоровому безпечному суспільстві.

Найбільше з усього, що я читала про цей випадок, мене вразили навіть не свідчення жінок, що зважилися заговорити, а коментарі в ключі «Якщо заговорять оперна / балетна / ще якісь спільноти, вас шокує масштаб проблеми». Не те щоб про проблему дискримінації та сексуальних домагань ми чуємо вперше, але цього разу чомусь є стійке відчуття, що з підходом «з мовчазної згоди» час урешті прощатися. Якщо ми хочемо не лише вціліти, а й створити для майбутніх поколінь безпечний простір для життя, де є культура підтримки замість мовчазної змови — іншого шляху нема.