Позаконвенційне життя. Куди поділася совість і коли?

Правда з Неправдою ходять поміж миром, обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котру з них як звати.

Пантелеймон Куліш

У статті «Парадигмальний зсув цивілізації як втрата людиною технології мислення» ми розглянули ситуацію, в якій опинилося людство. Її ще можна охарактеризувати як часи позаконвенційної політики, якщо виокремити лише суспільно-політичний складник. У цьому сенсі показовою є та обставина, що позаконвенційні політики приходять до влади шляхом демократичних виборів, а не революцій, як це було раніше в історії.

Спробуємо розібратися, як формується їхня електоральна база нині, залишаючи осторонь питання нав’язаних сторонніх впливів і об’єктивних причин, що формують соціально-політичну напругу, котра є завжди. Нас цікавитиме лише електоральний феномен за умов відсутності революційної ситуації — живильного середовища позаконвенційної політики.

Основою такої електоральної бази є електоральний елемент (ЕЕ). Здійснимо спробу встановити чинники, які роблять його саме таким — чутливим до позаконвенційних гасел.

Для цього визначимо витоки того стану, в якому опинилася цивілізація. Спробуємо встановити, як було сформовано популяцію (електоральну масу), що допускає формування стану позаконвенційного життя суспільства.

Трансформації в процесі виховання

У царині родини та сімейних стосунків стан умовного достатку переважної більшості родин, що виключає формування революційної ситуації, призвів до трансформацій у процесі виховання.

Батьки почали вирішувати більшість проблем майбутніх ЕЕ, оточивши їх постійною опікою, захистом від звичних досі труднощів навчання, спілкування, побутових негараздів. Орієнтуючись на поширені в інформаційному просторі «поради», дітям втлумачували, що вони «незвичайні», «виняткові» тощо, що саме собою не є помилкою. Річ у тім, що здебільшого такі «заохочення» робилися без обґрунтування, взаємозв’язку з реальними досягненнями, тобто часто безпідставно. А отже, дитина не набувала досвіду подолання труднощів і переосмислення невдач. Це призводило до втрати формування навичок повноцінного причинно-наслідкового аналізу дійсності, що проявлялося в подальшому житті мозаїчною адекватністю.

Усі процеси, які ми розглядаємо, припадають на час стрімких технологічних змін, що негайно почали впливати на формування особистості ЕЕ.

Масове розповсюдження цифрових засобів, відеоігор, відеороликів тощо сформувало в дитини запит на миттєвий результат і в житті без особисто докладених зусиль (втрата адекватності). Користувач потрапляє в простір цифрової стимуляції. Його увага постійно перемикається з однієї теми на іншу. Втрачаються навички концентрації уваги, зосередженості. Звідси виникає неможливість сфокусувати думку на довготривалих завданнях і проєктах.

До зазначеного вище додається вплив соціальних комунікацій у медійному просторі. В них для користувача / учасника створюється ілюзія легкого успіху. Йому пропонують безліч історій різноманітних, як казали в минулі часи, «принців» і «попелюшок», той-таки миттєвий успіх, але вже не в комп’ютерних іграх, а в «житті». З тією лише різницею, що запропоноване «життя» є керованою реальністю. Все це не має жодного стосунку до формування у майбутнього ЕЕ адекватного сприйняття життя реального. Але користувач порівнює себе саме з героями відфільтрованого сюжету. Він уже не намагається зробити щось корисне й хороше, а прагне не пропустити чогось цікавого. Усе це формує нереалістичні очікування від життя та роботи, зорієнтовані до того ж на миттєвий результат. Сюжети більшості «кумедних» відеороликів просто знищують у глядача емпатію, співпереживання, впроваджуючи натомість відчуття зверхності щодо дійових осіб зокрема, а згодом і оточення загалом. Наприклад, у фільмах Чарлі Чапліна все було навпаки.

Стан умовного достатку батьків формує навколо дитини особливий економічний простір, який характеризується постійною матеріальною підтримкою й доступністю запозичень через технологічні засоби. Це створює ілюзію наявності сталої фінансової подушки. Відтак майбутній ЕЕ не уявляє собі реальної вартості грошей, у нього немає досвіду та уявлень про життя за складних економічних умов. Маємо економічну неадекватність. Метафорично я визначаю це як покоління, котре вважає, що «сир береться з пирогів».

До зазначених чинників додаються особливості новацій на освітній ниві. Вони зосереджені на самооцінці учня, а не на його реальних досягненнях. Відбувається зниження стандартів і вимог навчального процесу. З нього починають зникати змагання та конкуренція, натомість упроваджується надмірна толерантність до посередніх результатів. Іншою новаторською крайністю стає «лідерство», яке набуває часом змісту не конкуренції, а конкурсу «втопи ближнього». Набута відсутність емпатії, згадана вище, сприяє цьому «якнайкраще».

Паралельно до зазначеного відбувалася зміна культурологічних пріоритетів.

Нівелювалося почуття відповідальності. Власне, через втрату розуміння причинно-наслідкових зв’язків це є об’єктивним трендом еволюції его. Цьому сприяє орієнтація на роботу, яка подобається, а не на ту, яка потрібна. Панує індивідуалізм без соціальної відповідальності. Будь-який дискомфорт спричиняє занепокоєння та стрес, тому такі версії поведінки ігноруються, незважаючи на можливі негативні наслідки та втрати.

Такий ЕЕ дуже ревниво ставиться до будь-яких проявів інклюзії, якщо вона не стосується його особисто, особливо у випадках, коли такі вибіркові підходи набувають гіпертрофованих форм на кшталт «історичної інклюзії».

Усе це супроводжується змінами в царині ментального самопочуття. Відбувається тотальний фармакологічний супровід вирішення звичних колись труднощів буденного життя. За таких умов, з огляду на зазначене вище, діагноз стає не спонукальним мотивом до дії, а виправданням бездіяльності. Власні зусилля, робота над собою поступаються місцем постійному пошуку все нової й нової терапії. Уникнення турботи, буденних клопотів тощо досягається за всяку ціну, навіть відмовою від добрих колись звичок дозвілля.

До зазначеного додається неготовність до роботи, залучення до ринку праці. Вона штучно сформована навалою «мотиваційних» історій у кіно, телепрограмах, романах тощо про «мільйонерів із нетрів». Дитина, майбутній ЕЕ, виростає в інформаційному просторі ілюзії легкого підприємництва, вдалого бізнесу, випадкових інновацій. Дистанційна робота в мережі ідеалізується та сприймається як доконаний факт. Фактично ми отримуємо романтизацію байдужого споглядання та приниження реальної продуктивної праці.

Якщо розглядати досвід як переосмислене минуле, то в такого ЕЕ він дегенеративний, кульгавий, бо характеризується пізнім початком самостійного життя. Ситуація умовного достатку в сім’ї притлумлює потребу у власному забезпеченні своїх витрат. Відповідно, зменшується простір соціальних взаємин, де б ЕЕ потрібно було самостійно вирішувати проблеми. Практичні життєві навички хоч і формуються, але це відбувається в пізньому віці. Тривалий час інфантильного сприйняття світу формує відповідні комплекси фіксованих оцінок і дій. Таким і стає досвід соціальних взаємин ЕЕ.

За умов стрімкої глобалізації в ЕЕ складається ілюзія необмежених можливостей. Власне, так воно і є. Але куций життєвий досвід спричиняє труднощі у виборі тактики поведінки серед широченного кола пропозицій. А щодо стратегії не може бути й мови. Тож «супермаркет можливостей» формує не захват, а страх необхідності остаточного вибору. Постійний пошук кращого варіанта породжує параліч волі.

Заради об’єктивності варто зазначити, що все це почалося вже давно, ще минулого століття. Культова книга цілого покоління «Над прірвою у житі» — саме про такий стан. Це приводить до пошуку / вибору того, «хто вирішить усе», що й стає панівним електоральним очікуванням.

Можна стверджувати, що такий ЕЕ починає боятися невдач більше, ніж прагнути успіху. Апофеозом стає настанова «коби не гірше», яка легко трансформується в крайність «гірше вже не буде», бо знімає відповідальність за здійснений вибір. Це не дає можливості сформуватися досвіду подолання труднощів, а будь-яка дія потребує постійного стимулу, схвалення й підтримки. Від такого ЕЕ важко очікувати бодай якихось довгострокових зобов’язань.

Якщо погодитись із таким ментальним і суспільно-політичним портретом ЕЕ, то стає зрозуміло, що позаконвенційний політик — це його кандидат. Колись такий стан був відхиленням, але нині він стає соціальною нормою. І справа вже не в наявності чи відсутності революційної ситуації, а в електоральних трансформаціях. Що більше в обіцянках такого кандидата популізму, то більша прихильність до нього ЕЕ. Такий виборець, слухаючи обіцянки, не вмикає критичного мислення, бо воно атрофоване, а вибудовує продовження сюжетів власної фантазії. Оголошення кандидатом досягнення миттєвого результату стає «бальзамом на душу» для ЕЕ, а не підставою замислитися над реалістичністю обіцяного. Виникає ідеальний збіг очікувань і пропозицій, який утілюється в електоральний апофеоз «свій до свого по своє».

Якщо ми хочемо переінакшити таку ситуацію, то потрібно здійснити відповідні зміни в системі виховання, навчання, оцінки суспільно-політичних взаємин тощо. Власне, слід здійснити «камбек» від ЕЕ до людини відповідальної. Тобто повернути звичну нам особистість особистості. Якщо дуже узагальнено, то це означає повернути причинно-наслідковий детермінізм в основу мислення людини, а в її ментальному просторі відновити почуття соціальної відповідальності за свої дії та вибір — совість.

Але за теперішнього стану цивілізації важчим, аніж пошук відповіді на запитання «Як це зробити?», стає пошук відповіді на запитання «Хто це може / має зробити?».

По всьому такі завдання вже вирішуватиме ШІ. Відразу постає запитання наступне: хто його координуватиме, навчатиме, алгоритмізуватиме та завантажуватиме масивами даних, і яких? Висновок невтішний: портрет ЕЕ надалі формуватиме вже ШІ, якщо на той час іще збережуться такі поняття, як вибори та виборці у звичному для нас сенсі. Можливо, цей процес узагалі перетвориться на змагання ШІ? Осягнути це вже просто неможливо, бо ніхто не усвідомлює, наскільки особисто він вже «хакнутий».

Здрастуй, новий (не)конвенційний світе!

Сутність людини я визначаю як постійний пошук відповідей на сім засадничих запитань: «Що хочу?», «Що можу?», «Що маю?», «Звідки?», «Куди?», «Що є світ?» і «Що є я?». Виглядає так, що відповіді на них замість людини даватиме хтось сторонній. Так траплялося в історії людства, але ця практика ще ніколи не була такою тотальною та всеохопною. Ще в публікації від 2013 року я обережно обговорював перспективи та наслідки перетворення людини на «квазілюдину». Але тоді й гадки не мав, що ті прогнози та передбачення здійсняться так швидко й у такому неймовірному вигляді.

Ми починаємо жити в позаконвенційній цивілізації, хоча декорації минулої ще зберігаються й до них відбувається постійне апелювання. Наприклад, рейдерське захоплення продовжують називати «угодою», а вбивцю — «діловим партнером».

Що буде з нормами, договорами, конвенціями, правилами — правом, урешті-решт? Власне, всім тим, що об’єднується в понятті «совість»?

Я згадую слова Курта Воннегута: «У моєму розумінні святий — це така людина, яка і в непорядному товаристві залишається порядною».