«Коли вода кричить»: The Kyiv Independent показав наслідки підриву греблі Каховської ГЕС на окупованих територіях

У четвер, 27 лютого, в кінотеатрі «Жовтень» відбувся допрем’єрний показ та обговорення фільму. В той же день він був опублікований у ютубі. Фільм можна подивитися англійською на ютуб-каналі The Kyiv Independent та українською на каналі «Української правди».

«Коли вода кричить» розповідає про перші дні після підриву Росією греблі Каховської ГЕС. Тоді в пастці води опинилися тисячі жителів лівобережжя Херсонщини, які потребували негайної евакуації. Але, як з’ясували журналісти The Kyiv Independent, окупанти не лише нехтували допомогою місцевим, а й перешкоджали тим, хто самотужки намагався вивези постраждалих.

«Росія здійснила подвійний злочин. Перший — підірвала греблю, другий — зробила так мало, щоб урятувати людей», — сказала авторка фільму Олеся Біда під час презентації.

 Олеся Біда

«Коли вода кричить» базується на свідченнях жителів Херсонщини, які після трагедії були на затоплених територіях або чиї близькі опинилися там. Команда відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent поговорила з півсотнею очевидців, серед яких були постраждалі, а також волонтери й військові, що брали участь у порятунку людей із лівого берега.

Усі свідки кажуть одне й те саме: централізованої допомоги, яку повинна була надати окупаційна влада, не було. Ба більше, російські військові перешкоджали евакуації, яку місцеві організували самотужки — без пояснень закривали доступ до окремих ділянок, відбирали човни, погрожували та переслідували волонтерів. Команда The Kyiv Independent зафіксувала випадок зникнення безвісти одного з активістів. Російські рятувальники з’явилися лише за декілька діб після підриву греблі. Як з’ясували автори фільму, кількість людей і техніки для ліквідації наслідків катастрофи була в рази меншою за потрібну.

 Кадр із фільму

Частина свідчень наведена у фільмі анонімно, адже у багатьох героїв на окупованій частині Херсонщини досі залишаються рідні або вони самі перебувають там.

«Отримувати інформацію з окупованих територій дуже важко. Ми не можемо взяти на себе відповідальність і говорити напряму з людьми, які там залишаються, тому що ми не знаємо, що їх чекає після цих дзвінків і повідомлень. Допоки ми не зможемо гарантувати безпеку тим, із ким ми спілкуємося, ми не можемо видавати матеріал, на жаль», — розповіла Олеся Біда.

Утім семеро героїв розповіли свою історію в кадрі.

Ольга Горяча та Сергій Дудченко жили в селі Кохани Скадовського району. Після підриву греблі домівки в населеному пункті були затоплені майже повністю.

«Почався жах. Верещали й кури, й свині, й корови. Сараї затопило — і вони почали тонути. Я цей звук, мабуть, не забуду ніколи. Коли ми зрозуміли, що перший поверх затопило, ми почали чути крики людей…», — згадала Ольга в фільмі.

Ольга Горяча й Олеся Біда

Жителі Коханів рятувалися на горищах і дахах. Сергій на невеликому гумовому човні допомагав тим, хто залишився відрізаним від суші — розвозив воду, шукав волонтерів, хто міг організувати евакуацію. Самим героям вдалося вибратися з затопленого району лише через десять днів після катастрофи. Ольга та Сергій із родинами оселилися в Києві й були присутні на обговоренні в залі.

Вікторія Гріненкова на момент підриву перебувала за кордоном, але в Голій Пристані залишалися її батьки та бабуся. Через похилий вік вони не змогли піднятися на дах і загинули. Жінка до останнього розмовляла з мамою телефоном, допоки вона не опинилася у воді по шию. The Kyiv Independent присвятив фільм пам’яті родини Вікторії Гріненкової: матері Тетяні Крамаренко, батьку Віктору Крамаренку та бабусі Антоніні Холодняк, а також усім, хто не врятувався від води й не дочекався допомоги.

Ярослав Васильєв також жив за кордоном, а в Олешках залишався його літній батько. Для порятунку близької людини та всіх, хто опинився у пастці, Ярослав створив телеграм-чат з евакуації. Сюди постраждалі та їхні родичі скидали адреси тих, хто потребував допомоги. Завдяки таким чатам волонтери самотужки врятували сотні людей. Серед них був і батько Ярослава.

Повідомлення з чату

Ірина Слінкова з чоловіком жила в селі Кардашинка Скадовського району. Від потопу вони рятувалися на пагорбі та погодилися на евакуацію, яку запропонували українські військові, адже чоловік має хворе серце. Човен, який вивозив подружжя, був розстріляний російськими солдатами. Ірина отримала поранення голови та втратила око. Зараз вона живе в Миколаївській області.

Світлана Сердюкова, колишня директорка Центру первинної медико-санітарної допомоги, та єпископ ПЦУ Никодим жили в Олешках. Світлана виїхала з окупованого міста ще у 2022 році, але в неї залишився доступ до інформації про загиблих. Священник, який згодом виїхав у Херсон, бачив тіла на власні очі. Автори фільму дійшли висновку, що реальна кількість загиблих значно більша за офіційні повідомлення окупаційної влади про 60 жертв. Також The Kyiv Independent дізналося, що тіла вивозили в різні міста окупованого Лівобережжя та потайки ховали. Деякі герої фільму досі не знають, де поховані їхні рідні.

Допрем’єрний показ зібрав повну залу. Серед глядачів були жителі Херсонщини, зокрема і з окупованого Лівобережжя. Вони дякували авторам фільму за чергову спробу привернути увагу світу до злочинів Росії.

«Про це хочеться кричати. Розповідати всім, тому що це дуже страшно, побачити на власні очі жахливо. Хіба таке можливо у ХХІ столітті? Хіба може людина померти, тому що її дім затопило?» — взяла слово дівчина з Олешок.

Виступи херсонців зал зустрічав аплодисментами.

 Обговорення фільму з творцями та героями

«Весь час, поки я працювала над фільмом, я думала, що окуповані території ніколи не будуть безпечним місцем для наших людей. Одного дня вони можуть прокинутися в будинку, який повністю пішов під воду. В контексті мирних переговорів, де ми маємо поступитися нашими територіями в обмін на мир, я розумію, що на окупованих територіях мир не настане ніколи. Допоки там залишаються наші люди, миру не буде», — сказала Олеся Біда.

Наступного дня після прем’єри фільму Володимир Зеленський зустрівся з Дональдом Трампом. З’ясувалося, що від України вимагають не лише поступитися територіями, а й назагал «перестати погано говорити про Путіна».

Хіба таке можливо у ХХІ столітті? Хіба можуть люди заплющити очі на всі злочини, що скоїла країна-агресорка? Україна дала відповідь. Ні, не можуть. Адже в такому разі світ, що поринув у тотальну брехню та насильство, врятує хіба що Всесвітній потоп.