Буряти, башкири, чукчі, комі їдуть на догоду Путіну вбивати українців. Так тиран утилізує малі народи РФ

60 600 заявок про зниклих безвісти військових армії РФ надійшло до проєкту «Хочу найти», який займається пошуком тих, хто вирушив воювати в Україну і зник. Це дані на перше лютого. І, як сказали в Координаційному штабі, лише за січень їхня кількість зросла більш ніж на 8 з половиною тисяч. Найбільше зниклих безвісти – у національних республіках РФ.

Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас.Реалії» поспілкувалися з російськими військовополоненими з національних республік, і їхні історії дуже схожі. Як так сталося, що для тисяч чоловіків із Башкортостану, Комі, Бурятії чи Туви єдиним виходом стала війна?

Редакція Донбас Реалії розуміє, що всі заяви російських полонених зроблені в умовах неволі. Тому редакція не може гарантувати, що все сказане ними відображає їхні погляди.

Життя без вибору – безробіття, вахта, армія

Народився, навчався… школа, училище – у кращому випадку, а потім – безробіття, пияцтво, в’язниця або просто безвихідь. А далі – контракт, війна, полон. Історії російських військовополонених, з якими спілкувались Донбас.Реалії починаються майже однаково.

«У самій Інті там майже немає роботи. Раніше були шахти, але їх уже позакривали. Тепер там усе якось у приватників здебільшого. Ну, у приватників працюєш. Вахтою тільки по Комі, якщо», – каже військовополонений із Комі.

«Я навчався в коледжі на кухаря. Не склалося. Відслужив строкову, демобілізувався і пішов у інший коледж. Там теж не склалося. Не хотілося мені вчитися. Підробляв чорноробом. Будинки будували», – розповідає військовополонений із Башкортостану.

«Гроші потрібні для розширення квартири. Все-таки троє маленьких дітей», – додає інший військовополонений із Башкортостану.

«Хочу найти»: як шукають зниклих солдатів РФ

Проєкт «Хочу найти» з’явився в Україні у січні минулого року. Спочатку для звернень родичів зниклих безвісти російських солдатів виділили окрему телефонну лінію в межах іншого проєкту – «Хочу жить».

Але пізніше стало зрозуміло, що ця ініціатива набагато масштабніша. В «Хочу найти» повідомляють, що заявок на пошук та інформації про представників корінних народів настільки багато, що довелося створювати окремі спільноти для різних регіонів.

«Зростання кількості заявок до проєкту «Хочу найти» передусім зумовлено тим, що російська сторона активно залучає мешканців саме республік до війни в Україні», – пояснює Богдан Охріменко, керівник секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

В Москві через «Хочу найти» розшукують 14 мешканців на кожні 100 тисяч жителів, в Санкт-Петербурзі — 15. Однак у Забайкальському краї та Республіці Башкортостан ці цифри значно вищі. У Забайкальському краї вже залишено заявки на пошук 85 військовослужбовців на 100 тисяч населення, а в Башкортостані — 51 на 100 тисяч.

На передовій смертності: Башкортостан

Башкортостан став одним із лідерів не лише за смертністю серед своїх громадян на війні, але й за кількістю заявок про зниклих безвісти. За підрахунками російського видання Медіазона, станом на кінець лютого достеменно підтверджена загибель 4 243 осіб.

У проєкті Радіо Свобода Idel.Реалії нарахували ще більше – 4 646 загиблих. Журналісти зазначають, що багато чоловіків з Башкортостану до війни працювали вахтовим методом на Півночі, виїжджаючи на кілька місяців. Контракт із армією для них став продовженням цієї практики – тепер вони змінили нафтові вишки на фронтові окопи.

«Якщо читати некрологи, то там буквально через раз, а іноді навіть підряд: до війни працював вахтовим методом, підписав контракт, пішов. І ось тенденція кінця 24-го, початку 25-го – загинув протягом двох місяців на фронті. Це трапляється дуже часто», – каже Регіна Хісамова, журналістка Idel.Реалії.

Солдатам, які підписують контракт, обіцяють значну суму грошей. Наприклад, у Башкортостані виплачують 2,7 мільйона рублів (~31 000 $) за підписання контракту, а в Татарстані – 2,8 мільйона рублів (~32 000 $). Це значні суми для тих, хто не може заробити таку кількість грошей на звичайній роботі.

Військовополонений із Башкортостану розповідає, що 195 тисяч на місяць – це дуже хороша зарплата. На заводі він отримував 30-35 тисяч.

«Наша республіка входить у десятку найбільш закредитованих регіонів РФ. Із 86 регіонів вона займає 80-е місце. Загальна заборгованість населення республіки наближається до 1 трильйона рублів. На кожного закредитованого мешканця припадає приблизно пів мільйона рублів. Крім того, сама республіка, попри свої багаті природні ресурси та величезні промислові комплекси, винна федеральному центру 67 мільярдів рублів. Заборгованість по зарплатах у республіці зростає. Буквально нещодавно міністр праці озвучив цифру: заборгованість перед працівниками становить близько 300 мільйонів рублів. Ось така ситуація. Республіку свідомо заганяють у борги, свідомо вижимають усе, що можна», – пояснює Руслан Габбасов, керівник Комітету башкирського національного руху за кордоном.

Війна за кредити: як борги женуть у військо

Місцеві мешканці часто йдуть на контракт з армією через фінансові труднощі. Військовополонений із Башкортостану зазначає, що для багатьох, хто пішов на фронт, головними причинами були автокредит та іпотека.

За його словами, понад 80% чоловіків у їхньому регіоні йдуть до армії заради грошей, навіть не уявляючи, що чекає їх на війні.

«Російська сторона використовує ресурс національних меншин, зокрема людських, для ведення війни в Україні, тим самим зменшуючи ресурс росіян, які проживають у центральній частині Росії. Тому справді питання малих народів і питання республік, їхньої залученості сьогодні спостерігається досить активно», – каже Богдан Охріменко.

Подібні ситуації спостерігаються і в інших національних республіках Росії, зокрема в Бурятії, де величезні втрати серед військових є реальністю.

«За нашими підрахунками, на сьогодні ми зафіксували в Бурятії 2409 загиблих військовослужбовців, з яких 69 – це особи, молодші від 20 років, дуже юного віку. І загалом можна сказати, що кожного дня, знову ж таки, за нашими підрахунками, гине 3-4 військовослужбовці з Бурятії. Але це великі цифри, зважаючи на те, що Бурятія – регіон, у якому проживає менше від мільйона людей. Загалом всі також говорять про те, що у кожного абсолютно є знайомі, які загинули в Україні. Тобто це кожна друга сім’я, в якій члени родини беруть участь у повномасштабному вторгненні Росії в Україну», – каже Олександра Гармажапова, президент фонду «Свободная Бурятия».

Національні республіки: гарматне м’ясо Кремля

У Кремлі вже давно не приховують свого справжнього ставлення до національних республік. Якщо культуру та мови корінних народів знищують поступово, то питання з чоловічим населенням вирішують радикально. За допомогою війни.

«Тут не потрібні докази. Сам факт того, що Путін був ініціатором скасування обов’язкового викладання мов народів Російської Федерації в школах, зокрема в національних республіках, свідчить про його наміри набагато краще, ніж будь-які декларації про інтернаціоналізм і дружбу народів. Путінська русифікація останніх 20 років досягла значно більших успіхів, ніж комуністична русифікація за попередні 70 років у Радянському Союзі. Тому що якщо в СРСР хоча б на рівні вітрини підтримувалися національні мови і культури, то в сучасній Росії цього ніхто не бажає робити. А війна дає йому (Путіну – ред.) можливість демографічно винищити ці республіки і таким чином усунути всю цю небезпеку, яку вони вважають загрозою подальшого розпаду Росії», – вважає політичний оглядач Віталій Портников.

Втрати корінних народів Росії в Україні важко оцінити через відсутність офіційних даних. Однак список загиблих на сайті «Россия коренных народов» вже налічує близько 500 імен. Така цифра дуже відчутна для деяких народів Росії, чисельність яких становить усього кілька тисяч, а то й сотень.

«Башкири, перебуваючи у складі цієї імперії, періодично піддаються певному геноциду. Наприклад, на початку минулого століття, окрім революції та громадянської війни, Башкири воювали проти білих, проти червоних, боролися за свою республіку. Потім у 1921 році стався голодомор, коли з півтора мільйона населення залишилося лише 700 тисяч осіб. Після Другої світової війни знову відбулися значні втрати. Якось ми відновили чисельність, а тепер знову зазнаємо втрат. Звісно, нас все ж таки досить багато. Ми – четвертий за чисельністю народ у Росії, нас півтора мільйона. Але в будь-якому випадку кожна смерть башкира – це для нас катастрофа. Що вже говорити про такі малі народи, яких усього 50 тисяч? Наприклад, ногайці чи інші народи. Для них втрата 100 людей – це вже справжня трагедія», – пояснює Руслан Габбасов.

«Наприклад, якщо ми назвемо такий народ, як юкагири, то зрозуміємо, що їх трохи більше ніж півтори тисячі, здається, 1800 осіб, якщо не помиляюся. Це корінні малочисельні народи, які проживають на території республіки Саха та, здається, Чукотки. Або є, знову ж таки, долгани, є шорці, яких, якщо не помиляюся, 10 тисяч осіб, трохи більше, але все одно. Тому, звичайно, насамперед я б звертала увагу на людей із числа корінних малочисельних народів, яким де-факто загрожує абсолютне повне зникнення. І те, що вони просто опиняться, скажімо так, перемолоті історією», – каже Олександра Гармажапова.

«У регіонах Поволжя, я думаю, що і в інших, мабуть, максимально віддалених від кордону з Україною регіонах Росії, люди часто пишуть таке формулювання, як «чужа війна», тому що вони вважають, що це війна Путіна проти України. Іноді, можливо, якась частина людей думає, що це війна росіян проти українців, тому вони використовують такі формулювання, як «чужа війна». Власне, у Башкортостані паблік, який публікує некрологи, так і називається», – пояснює Регіна Хісамова.

«Чужа війна»: кого Путін посилає в Україну

На сайті «Чужая война» проаналізували некрологи та виявили показові цифри. Серед усіх загиблих 80% – носії унікальних башкирських імен і прізвищ. Ще одна тенденція – 61% загиблих родом із невеликих сіл, і це число продовжує зростати. Часто в селах і освіта слабша, і менше доступу до правдивої інформації, що грає на руку владі РФ при вербуванні до армії.

«Люди ж у багатьох випадках політично безграмотні. І юридично безграмотні. І політично безграмотні. Не дивляться опозиційні канали. Дивляться лише телевізор. І не розуміють, що підписавши контракт, ти продаєш душу офіцеру, вищому начальству. Яке захоче – так і використає тебе. Захоче – посадить водієм, а не захоче – просто дасть в руки автомат, і ти побіжиш у м’ясний штурм», – додає Руслан Габбасов.

Військовополонений з Комі пояснює свої мотиви для підписання контракту з армією. «Допомога українському народу», – каже він. За його словами, допомогти Україні в умовах війни є важливим, особливо щоб захистити землю. Коли журналіст уточнює, хто, на його думку, відбирає землю, він відповідає: «Ну, Захід, напевно». А згодом додає, що має багато українських друзів, з якими проходив строкову службу. Щоправда, де ці друзі зараз – він не знає. Адже його строкова служба була 1987 році.

Мешканці національних республік Росії часто стикаються з нерозумінням своїх прав, що значно ускладнює їхнє становище. Олександра Гармажапова пояснює: «Якби люди знали свої права, вміли ними користуватися, вміли їх відстоювати, зрозуміло, що картина була б зовсім іншою», – каже вона.

За її словами, багато людей навіть не знають, чи можуть відмовитися від мобілізації, чи не можуть. Вони не усвідомлюють, що мають пільги як представники корінних малочисельних народів, чисельність яких менша від 50 тисяч осіб. Однак навіть ті, хто намагався уникнути мобілізації, часто не мали вибору і змушені були йти на фронт. «Вони намагалися: хтось у ліси тікає, хтось ховається у друзів, родичів. Але багатьом, на жаль, не вдалося уникнути відправки на фронт», – додає вона.

«Я коли питаю: «Ви взагалі читали контракт?» – «Ні. Не читав». Одного так забрали. Інший – був з асоціальної сім’ї, людина, яка любила випити. Ходив там, підробляв, усім, кому міг, допомагав за їжу. От його зловили. Привезли в сільраду. Дали йому пляшку горілки. Він мені сам так розповідав. Випили. Налили йому ще. У стані сп’яніння змусили підписати. Таких людей набирають», – розповідає Руслан Габбасов.

Головне – заповнити втрати

Окрім сумнівних методів набору в армію, влада не турбується і про підготовку новобранців – незалежно від їхнього фізичного та морального стану, їх відправляють на передову практично без навчання. Головне – заповнити втрати, а не створити боєздатну армію.

«Люди скаржаться. Їх нічому не навчають. Ми просто смертники. Нас мали навчати, але ми приїхали, нам дали в руки автомат і відправили у м’ясний штурм. Зі 100 осіб вижило 9. Потім, перебуваючи там, усвідомлюють, що вони потрапили в пастку», – додає Руслан Габбасов.

Військовополонений із Комі розповідає про підготовку перед відправленням на фронт: «Як? Два магазини в нікуди випустити, а один прицільний», – каже він. На уточнююче запитання, чи це тривало лише один день, відповідає: «Ні, два тижні строєм ходити. Тиждень отримували обмундирування і два тижні строєм ходили».

Його слова підтверджує військовополонений із Башкортостану: «Скільки там, тиждень начебто, п’ять днів нас готували», – зазначає він.

Ще один військовополонений із Комі, якого спочатку призначили зв’язківцем, розповідає, як його перевели у штурмовики без підготовки: «Так, отак і було. Нам сказали: йдіть там, лісосмуга, посидьте, побудьте там. Потім решта підійде. От ми й пішли», – каже він. За його словами, у групі було четверо людей. «Троє загинули, я отримав поранення», – каже він.

«Росія ніколи не шкодувала людського ресурсу. Їхня філософія війни полягає в тому, що установка «Град» набагато цінніша, ніж підрозділ, який її обслуговує», – зазначає Богдан Охріменко.

За його словами, до проєкту «Хочу найти» лише з серпня 2024 року до лютого 2025 року надійшло 3081 звернення щодо зниклих безвісти російських солдатів у Курській області. Із них 691 звернення було залишене лише у січні. Це зростання становить 29% від загальної кількості та є найбільшим відсотком серед усіх ділянок фронту.

«Кишенькові» управлінці Путіна

Ще одна причина рекордних втрат саме в національних республіках – це місцеві чиновники, повністю лояльні Кремлю. Так звані «кишенькові» управлінці Путіна беззаперечно виконують усі вказівки Москви. Вони не лише сприяють масовій мобілізації, але й приховують реальні масштаби втрат, щоб уникнути невдоволення серед місцевого населення.

«У нас при владі сидить гауляйтер, ставленик Москви. І от він, щоб утриматися при владі, чудово розуміє правила гри. Багато років працював у Кремлі, в адміністрації президента, і знає, що потрібно виконувати саме те, що зараз потрібно особисто Путіну. А Путіну потрібне постачання гарматного м’яса на війну – і з цим він чудово справляється. Республіка велика, населення численне. Якщо не помиляюся, під час мобілізації було призвано близько 20 тисяч осіб тільки з нашої республіки. До того ж агітація надзвичайно потужна – вона лунає буквально «з усіх прасок і чайників». Розповідають, як добре і прекрасно на війні», – каже Руслан Габбасов.

«Є люди, які підтримують війну. Їх більшість – це так звана путінська більшість, і раніше вона була брежнєвською більшістю, перед цим – сталінською більшістю, а ще раніше – більшістю, яка підтримувала війни Російської імперії. Вони не відчувають жодної загрози. А народи, які відчувають загрозу, ті, що не мають 100 мільйонів населення, а 30-40, я вже не кажу про мільйон, про два, про три, вони зовсім інакше ставляться до війни. Бо вони розуміють, що війна – це фіналізація їхніх можливостей. Як нації. І в цьому є відмінність», – пояснює Віталій Портников.

Чи можуть корінні народи РФ піти проти Кремля?

Але розраховувати на революцію чи навіть просто на протести в республіках не варто. Кремль давно придушує будь-які небажані настрої ще в зародку й тримає людей у страху, саджаючи в тюрми навіть за невинні пости в соцмережах.

«У середині лютого в Казані, у столиці Татарстану, засудили підприємця. Дали йому п’ять років колонії, тобто реальне ув’язнення, за те, що він у голосовому чаті в Telegram висловлювався проти війни, проти Путіна. Його буквально нещодавно засудили, і треба розуміти, що люди бояться такого, бо будь-яке слово, яке ти скажеш, може закінчитися ось цим», – каже Регіна Хісамова.

Військовополонений із Башкортостану, розмірковуючи про протести, висловлює скептицизм щодо їхньої ефективності: «Ну що дають ці протести, що вони дають? Є якийсь план, напевно, і треба його дотримуватися. А якщо не дотримуватися плану, то все піде не так, як треба», – каже він.

У Бурятії, за словами Олександри Гармажапової, переслідування можуть початися навіть за лайк у соцмережах: «У Бурятії почали переслідувати досить відому там людину. Він поки що не розповідає свою історію публічно, але його почали переслідувати місцеві силовики за лайки під постами Володимира Зеленського, під постами нашого фонду», – розповідає вона.

За її словами, з чоловіком спілкувалися представники ФСБ і пропонували поїхати волонтером в Україну, щоб загладити свою «провину». «Потім ставки зросли – йому вже пропонували поїхати воювати на боці Росії в Україні. І кожного разу він відмовлявся. Врешті він продав усе своє майно і виїхав із Бурятії», – каже Гармажапова.

Скільки ще?

«Якщо ми візьмемо ту статистику, яку веде Генеральний штаб, ми вже підходимо до цифри 900 тисяч. Але це і санітарні втрати, і втрати в живій силі – так звані поранені й загиблі. І ось тут ми можемо уявити, скільки звернень вже надійшло до цього проєкту, яка орієнтовна цифра за версією Генерального штабу, і ми приблизно розуміємо, скільки ще громадян Російської Федерації теоретично можуть до нас звернутися», – пояснює Богдан Охріменко.

Він вважає, що якщо інформація про проєкт «Хочу найти» ширитиметься в Росії, то кількість звернень тільки зростатиме: «Тому говорити про 100, 200, 300 тисяч ми в той чи інший момент абсолютно конкретно можемо, якщо інформація про наш проєкт буде ширитися Росією і громадяни Російської Федерації не будуть боятися звертатися за допомогою до нашого проєкту», – каже він.

Однак російська влада намагається обмежити доступ до цієї інформації: «До речі, хочу зазначити, що Роскомнадзор тримає на особливому контролі питання функціонування сайту «Хочу найти». Його регулярно блокують. Відповідно, наші фахівці намагаються, щоб він працював», – додає Охріменко.

Чи готові повернутися на фронт після полону?

Причини, які привели на війну тих, із ким спілкувалися журналісти, повторюються знову і знову – бідність, безвихідь, пропаганда. Але наслідки цього вибору у всіх різні. Хтось усвідомив свою помилку і мріє повернутися до нормального життя. А хтось, навіть після пережитого, знову хоче на фронт.

Один із військовополонених каже: «Ну що, якщо вже вижив, навіщо мені назад?»

І додає: «Жити захотілося. Побачити матір, рідних».

Але є й ті, хто вперто тримається за війну: «Я знав, куди йду. Грубо кажучи, це робота».

І тут залишається головне питання: а чи потрібні Росії всі ці люди назад? Адже вона зовсім не поспішає забирати своїх солдатів із полону. Однак, це вже зовсім інше питання.

 Автор:  Ольга Теребинська

Джерело: Донбас.Реалії / Радіо Свобода