Як 22-річна сум’янка працювала із засудженими та чому звільнилася: її підопічними були бабуся, яка лайкала Путіна, та грабіжники

22-річна Ярослава Матвієнко працювала в сумському Центрі пробації три місяці. Та за цей час розібрала 60 тек зі справами, провела виховні розмови із засудженими та встигла побачити недоліки установи. Туди потрапляють люди, які вчинили правопорушення, але за певних умов отримали «термін й зобов’язання, щоб виправитися».

Як Ярослава спілкувалася із бабусею, яка лайкала Путіна в «Однокласниках», чому Центр пробації має працювати по-іншому та як вирішила звільнитися — розповідає видання ЦУКР в інтерв’ю з дівчиною.

У перший день роботи — дві коробки зі справами

У грудні 2024 року на робочий стіл Ярослави поставили дві великі коробки зі справами. Сказали, що тепер вони належать їй. У коробках вирізнялися три теки, які були найтовстішими. «Як же давно вони тут зберігаються?» — подумала дівчина в перший робочий день в Сумському Центрі пробації. Пізніше вона погортає кожну із 60 справ і знатиме, що у них.

До державної установи вона потрапила, знайшовши оголошення на сайті центру зайнятості. Говорить, хотіла бути корисною державі. Раніше вона чула про пробацію лише кілька разів на парах в Сумському аграрному університеті, де здобула ступінь магістерки з права.

— Правом зацікавилася ще в коледжі, адже після дев’ятого класу вивчала його там. Згодом вступила в університет і зрозуміла, що подобається. Мене цікавила кожна галузь права, вдавалося вчити, а потім застосовувати на практиці, — розповідає Ярослава.

Понад два роки дівчина працювала помічницею приватного виконавця. Та зрештою цивільне право здавалося їй монотонним: справи про шлюб, розлучення, успадкування й поділ. Тому захотіла спробувати себе у кримінальному.

— У Центр пробації мене прийняли через два місяці після співбесіди. За цей час я встигла дізнатися про нього більше. Інспектори з пробації наглядають за тими, хто відбуває покарання без обмеження волі. Таким людям призначають чи громадські, виправні роботи, чи штрафи, чи іспитовий строк, чи пробаційний нагляд. Я відповідала за два останні.

В установі, зазвичай, працювали із тими, хто скоїв злочини середньої тяжкості. Якщо суд обмежив людині волю, наприклад на п’ять років, за певних умов вона може отримати іспитовий строк. Наступні рік, два чи три, адже термін визначає суд, вона має не вчинити нових злочинів і відвідувати центр. Якщо дотриматися цього, її звільнять від покарання, якщо ні — винесуть нове.

«Дні відмітки» та виховні розмови із засудженими

У кабінеті Ярослави стояли стіл зі стільцем, комп’ютер і сейф. У кожній такій кімнатці працювало по двоє людей. Зазвичай, це були жінки без юридичної освіти, адже для цієї професії вона не обов’язкова. Деякі раніше були психологинями, хтось — соціальними працівницями. У Центр пробації майже всі потрапили випадково, та надовго тут не затримувалися, максимум — трохи більше, ніж пів року, каже Ярослава.

Таке покарання, як пробаційний нагляд, запровадили влітку 2024 року. Обов’язками дівчини було стежити за справами людей, якими вона опікується. Наприклад, спершу перевірити, чи проживають вони за тою адресою, яка написана в документах, відмічати, чи з’являються вони в Центрі пробації, проводити виховні розмови. Якщо за певних причин людина не могла з’явитися в установі, Ярослава їздила до неї додому. Також вона навідувалася до суду, де розглядали справи її підлеглих, та до поліції. До останньої установи відвозила документи, щоб там перевірили, чи людина не скоїла нових злочинів, чи правопорушень.

Двічі на місяць, зазвичай у понеділок і вівторок, Ярослава реєструвала тих, хто приходив до установи. У колективі це називали «днями відмітки».

— Людина мала прийти й розписатися в спеціальному документі. Інколи проводила з нею коротку розмову про те, які будуть наслідки, якщо знову вчинить злочин. Часто я бачила, що такі бесіди людям не цікаві. Адже вони хотіли просто «відмітитися» в центрі, говорячи: «Давайте швидше, маю бігти у справах», — пригадує Ярослава.

Роботи було багато, тож Ярослава дуже втомлювалася. Коли треба було їхати до когось за адресою, їй доводилося просити колегу відвезти її, підлаштовуючись під його графік. На час її відсутності хтось мав реєструвати тих, хто прийшов до Ярослави «відмічатися». А ще одночасно із цим їй телефонували підопічні, які з певних причин не могли прийти на облік.

Справи 18-річного хлопця та бабусі 1949-го року народження

Підопічними Ярослави були переважно чоловіки у віці за 30 років, які належали до вразливих груп населення. Зазвичай, у Центрі пробації вони були на обліку не вперше, адже вчиняли злочини й до цього. Найпоширеніші — крадіжка й шахрайство, каже дівчина.

Ярослава не хотіла заглиблюватися в історії людей, з якими працювала. Та все ж переймалася справою 18-річного хлопця, який приходив на кожну реєстрацію і завжди перепитував, що може зробити ще. На початку повномасштабного вторгнення він разом зі спільником вкрав у чоловіка рюкзак із технікою.

— Думаю, що іспитовий строк дійсно змінив цього хлопця. Це був його перший злочин, він дуже переймався, щоб виправитися. Хотів зайнятися ще громадськими роботами, завжди уважно слухав на виховних бесідах. За його словами, він просто опинився не в тому місці, не в тій компанії — я йому вірила, — пригадує дівчина.

Серед усіх тек зі справами одна була для Ярослави найцікавішою: про бабусю, яка народилася 1949 року і була засуджена за підтримку агресії РФ. В російській соцмережі «Однокласники» вона лайкала й позитивно коментувала фотографії з Путіним та пропагандистами. Через свій поважний вік бабуся не мала сил приходити до Центру пробації, тому Ярослава навідувалася до неї додому самостійно. Щоб та могла поставити власний підпис.

— У неї вдома дійсно був ноутбук, але коли ми були удвох, вона ним не користувалася. Часто вона випивала забагато алкоголю й говорила, що нічого не пам’ятає. Тому мені доводилося щоразу представлятися і пояснювати, навіщо прийшла.

Згодом Ярослава переконалася, що пробація дієва лише для тих, хто вчинив правопорушення вперше і хоче виправитися. Якщо ж людина вже перебувала в спецзакладі й знову вчинила злочин, пробація — занадто м’який спосіб, вважає дівчина.

— Такі люди, зазвичай, не зацікавлені в тому, щоб відвідувати установу й слухати виховні розмови. Їм просто кажуть працівники центру: «Ти проходиш два рази на місяць, відмічаєшся і не вчиняєш нових злочинів». Хіба така кількість відвідувань матиме якесь значення? Так ці люди відчувають волю й безкарність, — каже дівчина.

З усіма вона намагалася розмовляти етично, поважаючи й ставлячись без упереджень. Хоча часто до неї приходили люди в стані сп’яніння, які могли матюкатися, сидіти, «розвалившися» на стільці. Ярослава намагалася абстрагуватися, проте це все одно впливало на її моральний стан. Вона пригадує розмову з одним підопічним в її останній робочий день. Він довго не з’являвся в центрі, тож інспекторка залишала у його дверях повідомлення.

— Коли він нарешті прийшов, почав розповідати, що у нього в будинку собака, яка могла вибігти, коли я приходила. А ще казав, що його батько має зброю, — говорить дівчина. — Але я вже не зважала, бо збиралася звільнятися.

«На столі було стільки справ, що за ними мене не було видно»

Роботу Центру пробації потрібно змінювати, вважає Ярослава. Десятеро інспекторок мають таку велику кількість справ, що не встигають достатньо попрацювати з кожною людиною. Тому до установи треба влаштувати більше спеціалістів, говорить дівчина.

Засуджені проживають у різних куточках міста. Їхати до них Ярославі доводилося власним коштом, чи просити колег. Те саме стосувалося і виїздів до суду чи поліції, яких за тиждень могло бути кілька. Також дівчину турбувало те, що інспекторки не мали можливості себе захистити, адже використовувати, наприклад, балончики зі сльозогінним газом їм заборонено.

— Через малу кількість інспекторів, але величезну навантаженість, часто їм не вдається робити все якісно. Наприклад, стежити чи проходить реабілітацію підопічний із наркотичною залежністю. Натомість у свій графік треба ще й вписати навчання від Міністерства юстиції. Попрацювавши весь день в офісі, я робила це ще й вдома.

За три місяці Ярослава звільнилася, адже такі умови її не влаштовували.

— Всього за кілька місяців я морально виснажилася і не мала часу відновитися. Коли звільнялася, мій стіл був завалений такою кількістю справ, що мене за ними не було видно.

Зараз Ярослава планує працювати юристкою в громадській організації, щоб допомагати їхній справі. Та все ж мріє, щоб Центр пробації змінився й міг ефективніше виконувати свою місію — допомагати людям повернутися до нормального життя після скоєння помилок.