Як столиця вшановує загиблих героїв. Депутатка Вікторія Муха – про нові правила і принципи

Вікторія Муха очолює постійну комісію Київради з питань культури, туризму та інформаційної політики.

«Главком» зустрічається з депутаткою у столичній мерії – на Хрещатику, де вже немає протитанкових їжаків, а вікна не затулені мішками із піском. Проте тема війни, яка триває, – ключова у нашій розмові. Говоримо про те, як місту гідно вшанувати пам'ять захисників та захисниць і не перетворитися на суцільний цвинтар та місце скорботи? Як не образити жодну родину полеглих, якщо вона претендує на перейменування вулиці на честь свого воїна? Чи варто поєднувати увічнення пам’яті про нинішню війну з Другою світовою?

Про все це у першій частині розмови з Вікторією Мухою.

За період російсько-української війни в Києві встановлено 145 пам’ятних знаків. Ваша оцінка – це велика кількість? І як бути місту із напливом все нових і нових звернень з цього приводу?

Вже понад 150 меморіальних – і це станом на кінець минулого року. Мова йде лише про меморіальні дошки. Чи велика ця цифра? Так. Але при цьому вона охоплює дошки, які встановлювали, починаючи з 2014 року, і навіть приблизно не задовольняє той запит на персональну меморіалізацію, який є зараз. Бо від початку повномасштабного вторгнення ми отримуємо все більше і більше заявок та ініціатив.

Для розуміння ситуації: від 2014-го за майже сім років встановлено 82 меморіальні дошки, а решта – майже стільки ж – після 24.02.2022. Понад 75% ініціатив встановлення меморіальних дощок сьогодні стосуються увічнення пам’яті загиблих у російсько-українській війні.

Київська міська рада спростила процедуру встановлення дощок на честь загиблих захисників і захисниць та передала повноваження районам, щоб зробити процес розгляду та ухвалення рішення більш зручним, простим та швидким для ініціаторів, якими зазвичай є родини загиблих. Нас питали, чи не треба ще зменшити пакет документів, які подаються, але інколи ці документи необхідні бодай для того, щоб було підтвердження, що на це є воля рідних і дані про захисника були написані без помилок.

У результаті опрацювання зі спеціалістами з урбаністики та архітектури, ми затвердили типовий зразок меморіальної дошки, аби впроваджувати єдині практики меморіалізації. Аби при першому погляді було зрозуміло, що йдеться про тих, хто віддав життя у боротьбі за незалежність та територіальну цілісність України. Бо досі вони були надто різними: як за зовнішнім виглядом, так і за художнім виконанням. При цьому фактично третина – 49 дощок – були встановлені без дотримання порядку.

І що з цим тепер робити?

Найперше – комунікувати з родинами, з ініціаторами. Часто дошки пропонують встановити на фасадах шкіл, де навчалися захисники. І буває так, що фасад школи не дає можливості розмістити всі дошки або навіть одну. Наприклад, одна київська школа має 11 загиблих випускників – це найбільша цифра, відома мені на сьогодні. Як бути з такою кількістю дошок на честь полеглих героїв? Рішенням Київради ми рекомендували закладам освіти робити це у внутрішньому просторі.

І є гарні приклади такої меморіалізації – в університеті Грінченка, наприклад, створена стіна пам’яті, присвячена полеглим студентам, випускникам та викладачам. Є й такий формат: інформаційні дошки в приміщенні закладів або ж музеї у школах, тематичні експозиції, а також – турніри та спортивні змагання на честь героїв. Важливо зберігати живу пам'ять, яка б промовляла і розповідала про людину, про її не лише військовий, але й життєвий шлях, прагнення та нереалізовані мрії. Можливо, знайдуться ті, хто може ці мрії реалізувати у пам’ять про героїв.

Тобто якщо йдеться саме про меморіальну дошку, родини вже використовують  затверджений Київрадою зразок?

Саме так. Родинам, а точніше, ініціаторам вже не треба окремо наймати дизайнера, який би робив ескіз меморіальної дошки. Ініціаторам достатньо подати документи на ім’я Київського міського голови Віталія Кличка, які будуть скеровані на розгляд у відповідний район. А після погодження вже замовити виготовлення та встановлення на будівлі.

«Дерусифікація та деколонізація у місті майже завершені»

Перейменування вулиць на честь загиблих. Цей процес Київрада взагалі призупинила.

Київрада призупинила процес перейменувань в цілому. Починаючи з 2014 року частина об’єктів Києва була перейменована в рамках декомунізації. Частина – після початку повномасштабного вторгнення – також в рамках дерусифікації та деколонізації топоніміки столиці. Київська міська рада ухвалила спецпроцедуру щодо таких об’єктів і розпочала цю роботу ще у травні 2022 року. Не очікуючи на рішення Верховної Ради України, адже для цього парламентарям знадобилось майже півтора року (закон про деколонізацію набув чинності у липні 2023-го). Усього з 2014 року перейменовано 633 об’єкти, з них 385 – після початку повномасштабного вторгнення.  

Перейменовані вулиці є різними: десь це – повернення міських назв, які російська імперія намагалася стерти з мапи міста, десь – вшанування видатних постатей минулого. Частина вулиць перейменовані на честь бойових підрозділів (приміром, вулиця Героїв полку «Азов», вулиця Чорних Запорожців) або на честь загиблих героїв (таких об’єктів у нас 62, з них 14 перейменовано до повномасштабного вторгнення, а 48 – після). Також імена героїв носять у нас 10 парків та скверів та п’ять закладів освіти.    

Але в процесі кількість об’єктів, які підлягали перейменуванню, зменшувалася, а кількість пропозицій зі вшанування полеглих навпаки – збільшувалася. І виникали випадки, коли на один об’єкт претендувало дві або більше родин. Прикладом цього є вулиця Північна. Вона загалом не підпадала під дерусифікацію, але на ній проживало п’ять родин полеглих захисників, і було подано дві петиції щодо перейменування цієї вулиці на честь полеглих бійців двох різних підрозділів.

Звісно, експертна топонімічна комісія намагалася уникати, аби на голосування в додатку «Київ Цифровий» виносили дві пропозиції щодо одного об’єкту. Це було б неетично. Крім того, призупинення перейменування вулиць пов’язано і з тим, що велика кількість нових об’єктів потребує комплексу господарських заходів – зміна табличок та покажчиків, внесення змін до реєстру, нові оголошення на зупинках тощо. Усе це необхідно зараз привести до ладу.

Утім, залишились декілька винятків, коли заяви щодо перейменувань чи найменувань приймаються до розгляду сьогодні. По-перше, це стосується присвоєння назв новим об’єктам. По-друге, це випадки, коли йдеться про повернення історичної назви чи уточнення назви відповідно до вимог українського правопису. По-третє, якщо відповідний висновок надає Інститут національної пам’яті. Згідно одного з таких рішень вулиця та провулок Антона Макаренка підлягають перейменуванню. Загалом же процес дерусифікації та деколонізації майже завершено. Окремі позиції – їх залишилось 11 – пройшли розгляд експертною топомінічною комісією та очікують на громадське обговорення на платформі «Київ Цифровий», а саме:

• Вул. Волго-Донська – вул. Павла Петриченка
• Вул. Дунаєвського + пров. Дунаєвського – вул. Цундарівська + пров. Цундарівський
• Вул. Левітана – вул. Лукрецька
• Вул. Повітрофлотська – є пропозиція не перейменовувати
• Вул. Суворова – вул. Людмили Фої
• Вул. Сулеймана Стальського – вул. Ігоря Юхновського
• Вул. Червона – вул. Василя Копаня
• Вул. Макаренка – вул. Шейха Мансура
• Пров. Макаренка – пров. Софії Окуневської
• Просп. Маршала Рокоссовського – просп. Дмитра Павличка

Ще один об’єкт – провулок Балакірєва – рекомендувано вилучити з процедури перейменування та вилучити його з переліку поіменованих об’єктів Києва. Оскільки в процесі розвитку та розбудови міста він фактично зник з мапи місця.

«Назви вулиць Абрикосова чи Огіркова – як резерв на повоєнний час»

Є думка, що в країні, де стільки героїв потребують увічнення, неприпустимо мати ідеологічно нейтральні топоніми на кшталт «вулиця Тиха» на Печерську або «Світла» на Дарниці. А між Нивками та Виноградарем – ціле гроно «рослинних» назв – Абрикосова, Порічкова, Огіркова… Ваше ставлення до цього?

Таких нових назв – мінімум. Наші експерти не пропонують для перейменування подібні топоніми. Але річ у тім, що такі назви часто полюбляють місцеві мешканці. Наприклад, досі відкритим лишається питання щодо вулиці Червоної – її мешканці доводять, що назва не походить від «комуністичного» кольору, а пов’язана з вишневими деревами, які росли на ній. Вулицю рекомендувала перейменувати наша експертна топонімічна комісія, а Інститут національної пам’яті однозначної відповіді напитання, чи підлягає ця вулиця дерусифікації, нам не дав.

Складне питання. Війна триває, кількість полеглих героїв, на жаль, збільшується. Наразі неможливо оцінити, порівняти, дослідити внесок кожного. Можливо, питання перейменування, пов’язане з російсько-українською війною, було б взагалі варто відкласти до завершення війни?

На таке перейменування був і є суспільний попит. Але при всьому бажанні ми не зможемо увічнити пам'ять про кожного і про кожну у назвах вулиць. Бо, як я вже сказала, потреба в увічненні пам’яті перевищує міські можливості – загальну кількість об’єктів топоніміки та ресурс об’єктів, які підлягають перейменуванню. Але саме на такий випадок – як резерв на повоєнний час – можуть розглядатись вулиці Абрикосова та Огіркова.

Коли ще залишалися топоніми, що підлягали дерусифікації та деколонізації, у нас не було підстав відмовляти і ми підтримували пропозиції щодо перейменування вулиць на честь того чи іншого загиблого бійця чи підрозділу.

Крім вулиці Макаренка, які іще перейменування готуються?

Нагадаю, що крім спецпроцедури з дерусифікації в Києві є загальна процедура перейменування. За загальною процедурою пропонується перейменування парку «Юність» на честь легендарного кінорежисера Сергія Параджанова. Ця назва не підпадає під процедуру дерусифікації чи деколонізації, проте очевидно, що пов’язана вона із суто совковою традицією найменувань.

Другий топонім – вулиця Лаврська. Їй буде повернуте ім’я Івана Мазепи. З нею пов’язана одна історія – кажуть, що особисто на прохання Гундяєва, який приїздив на Києва у 2010-му і мав слідувати цією вулицею, її частині повернули назву Лаврська. Бо не міг Гундяєв їхати вулицею Мазепи. Тоді Київрада ухвалила це рішення попри протести киян…

Щоправда, частині цієї вулиці від вулиці Добровольчих батальйонів і до Наводницької площі пропонується повернути історичну назву – Новонаводницька вулиця. Ця вулиця фактично зникла ще у 1981-му, і це один з прикладів того, як радянська влада зачищала київські історичні назви.

Також є ініціатива Спілки народів Дагестану найменувати один з скверів на Лук’янівці на розі вулиць Герцена та Овруцької на честь лідера національно-визвольної боротьби народів Дагестану імама Шаміля.

Сквер на Прорізній може отримати назву Музичний та зберігати пам’ять про Музичний провулок, що зник з мапи Києва під час Другої світової війни.  

«Щодо хвилини мовчання: влада не може змусити кількамільйонне місто зупинитися»

Столиця також унормувала правила хвилини мовчання у столиці. Чим це викликано? Докорами у мережі тим, що Київ – не такий, як Львів, тобто менш свідомий?

Київ унормував правила проведення хвилини мовчання, тому що передбачених указом президента заходів виявилось недостатньо. Це підтвердила електронна петиція, підтримана киянами. Тож місто почало напрацьовувати додаткові механізми для проведення щоденної хвилини мовчання на вшанування пам’яті загиблих у російсько-українській війні.

Над цим питанням працювала створена за дорученням київського міського голови Віталія Кличка Координаційна рада з меморіалізації російсько-української війни. Працювала спільно з ініціаторами петиції та розробила відповідні рекомендації. Київрада ухвалила їх 30 січня і тепер вони поступово впроваджуються.

Що вже зроблено. Push-повідомлення у «Києві Цифровому» нагадують про початок хвилини мовчання. Підписавшись на такі сповіщення, ви отримуватиме нагадування автоматично, і майже 23 тис. користувачів застосунку його вже отримують.  

Голосом легендарної радіоведучої та волонтерки Соні Сотник, яка погодилась  допомогти нам у цьому, у метрополітені на 19 станціях, обладнаних ескалаторами, а також через гучномовці на Хрещатику та Майдані Незалежності лунає нагадування про хвилину мовчання.

Місто працює з операторами реклами щодо трансляції щоденного цифрового інформаційного повідомлення про хвилину мовчання на засобах зовнішньої реклами та рекламних конструкціях в метрополітені місто.

Телеканал «Київ» та радіо Київ FM продовжують щоденно нагадувати про загальнонаціональну хвилину мовчання та розповідати історії героїв. Також хвилина мовчання проводиться у комунальних закладах освіти.

Є побоювання, що подібні заходи стануть формальними. Бо важко повторити той же приклад Львова, де о дев’ятій місто завмирає, усі заклади припиняють надавати послуги, жителі справді зупиняються на вулицях. Це ж, певно, більше йде від серця, а не просто від розпоряджень міської влади...

Київ – мегаполіс, і це має свої особливості та складнощі. Візьмемо аспект зупинки транспорту під час хвилини мовчання. У невеликих містах таку зупинку регулює патрульна поліція, але у випадку столиці патрульна поліція не підтвердила можливість забезпечити зупинку транспорту навіть у центральній частині Києва, яка більша багатьох обласних центрів. Чому громадський транспорт має зупинятись, а приватний ні? Що робити, якщо о 9:00 транспорт перебуває на мостах, де зупинка заборонена? Як рухатимуться екстрені служби, коли кожна хвилина може коштувати комусь життя?..

Міська влада не може примусити кількамільйонне місто зупинитися. Мова йде про бажання та відповідальність кожного з нас, про спільне формування культури пам’яті, про шану та вдячність кожному та кожній, хто віддав життя у боротьбі за Україну. Ми використовуємо наявні можливості для інформування, але в першу чергу все залежить від містян. Тому звертаємось до киян та закликаємо долучатись до загальнонаціональної хвилини мовчання.

Чи ведеться робота з торговими центрами з цього питання?

Так, вона передбачена. Ми рекомендували підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності, якщо це дозволяє режим і особливості роботи, доєднатись та призупиняти роботу на хвилину о 9:00. Звичайно, є винятки, коли передбачений безперервний режим роботи чи заходи ургентного характеру.

Ще одна дражлива тема – меморіалізація Другої світової. Трамп заявив, що Росія втратила у WW-2 60 млн людей. Насправді ж найбільш втрат зазнала Україна. У зв’язку з чим питання стоїть так: чи не захопилися ми знесенням пам’ятників червоноармійцям, «затираючи» тим самим пам'ять про внесок України у перемогу над нацизмом? У контексті останнього: чи буде якось переосмислений простір парку Слави, вічного вогню тощо?

Переконана, що ми не «зітремо» пам'ять про участь українців у подіях 1939-1945 рр.

Усі рішення, які ухвалює Київрада, приймаються з урахуванням Закону України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні . У Києві є Національний музей історії України у Другій Світовій війні, багато пам’ятників та інших об’єктів, що увічнюють пам’ять про цей період історії та внесок українців у перемогу над нацизмом. У випадку таких об’єктів часто рекомендована заміна елементів як-то рік – «1941» на «1939», – а не демонтаж.

Утім, радянська влада використовувала пропагандистські міфи про «велику вітчизняну війну» та увічнювала окремі постаті, про які після розкриття архівів ми дізналися значно іншу і не завжди приємну правду. Ні для кого сьогодні не секрет, що Друга Світова також була інструментом радянської влади для мілітаризації суспільства. Тому радянським танкам не місце на вулицях Києва або – тим паче – на територіях шкіл.

Стосовно парку Слави. До 2022 року він був місцем для збіговиська проросійських елементів з їх «георгіївськими» стрічками та червоними зірками…

Інститут національної пам’яті свого часу виступив з ініціативою, аби Парк Слави став місцем вшанування пам’яті усіх, хто віддав своє життя за незалежність України.

Держава ініціювала створення Пантеону українських героїв, але поки не визначені концепція та місце, де він у Києві міг би бути розташований. Втім, це питання потребує глибокої професійної дискусії та уникнення поспішних рішень, адже одностайності щодо «змішування» пам’яті про війни в одному місці сьогодні немає.

Микола Підвезяний, Наталія Лебідь, «Главком»