Фільм «Останнє завдання Віки»: про життя, смерть, відданість професії та відновлення справедливості

На ютуб-каналі «Слідство.Інфо» відбулася прем’єра фільму-розслідування «Останнє завдання Віки» про українську журналістку Вікторію Рощину. Влітку 2023 року вона зникла на окупованій території, а восени 2024 року її батько отримав листа від Міністерства оборони Росії з повідомленням, що 27-річна Вікторія померла. Причина смерті в листі вказана не була.

За пів року, що минули з того часу, тіло так і не було повернуто. Ніхто не знає, за яких обставин та де зникла Вікторія, де її тримали понад рік і що з нею сталося. Ба більше, офіційного підтвердження інформації про смерть журналістки досі нема. Росія не відповідає на жодні запити.

Журналісти видань «Слідство.Інфо», «Суспільне» та «Ґрати» разом із представниками міжнародної організації «Репортери без кордонів» провели власне розслідування зникнення Вікторії Рощиної. Його результати лягли в основу фільму «Останнє завдання Віки». Фільм триває близько 50 хвилин. Він побудований на інтерв’ю експертів і свідків, а проілюстрований архівними матеріалами, відеореконструкцією подій і комп’ютерною графікою.

У розслідуванні залишилися нез’ясовані моменти і, вочевидь, воно буде продовжене. Проте робота, що її виконали журналісти та правозахисники, вражає. Попри те, що всю основну інформацію потрібно було добувати на окупованих територіях і в Росії — «в чорній дірі», як сказала виконавча директорка «Слідства.Інфо» Анна Бабінець — фільм дає відповіді на головні питання. Тепер відомо, навіщо Вікторія поїхала на окуповані території, яким був маршрут, у якому місті вона потрапила у полон, де її тримали, як із нею поводилися в неволі та що могло призвести до смерті.

«Однією з цілей нашого розслідування було дізнатися, що Віка збиралася робити. І ми знайшли свідків, які підтвердили, що вона поїхала збирати інформацію про катівні. Це було абсолютно чисте журналістське завдання, яке вона сама собі дала. Вона вирішила, що це найважливіше — дізнатися долю закатованих людей», — сказала авторка фільму Яніна Корнієнко.

Вікторію схопили в Енергодарі й утримували спочатку на окупованій частині Запорізької області, а потім перевезли до Таганрозького СІЗО. В окупації її катували. На російській території Рощина була позбавлена будь-якої правової допомоги та піддавалася психологічному тиску. Вікторія втрачала вагу та згодом вже не мала сил самостійно встати з нар. Після декількох тижнів у лікарні її повернули в одиночну камеру в СІЗО, звідки у вересні 2024 року забрали в невідомому напрямку. За десять днів батько дівчини отримав лист про її смерть.

Напередодні ютуб-прем’єри в кінотеатрі «Жовтень» відбувся передпоказ та обговорення фільму. Дискусія вийшла такою ж важливою, як і розслідування. Зокрема, учасники порушили тему полонених цивільних українців, які фактично є заручниками Росії.

«Ми дізналися від свідків, що Вікторія щодня, поки в неї були сили, вимагала, щоб до неї прийшов слідчий, щоб їй пояснили, на підставі чого її утримують. Жодного разу слідчий до неї не приходив. Тут важливо розуміти, що навіть якщо Росія офіційно інкримінує якийсь злочин і висуває за якоюсь статтею обвинувачення, то для нас це не має жодного значення. З точки зору міжнародного права цивільна людина є заручником. І це стається з сотнями, тисячами, десятками тисяч людей. Ми не маємо офіційної інформації, скільки цивільних заручників зараз перебуває в полоні, але цифри колосальні», — розповіла правозахисниця Людмила Янкіна.

За її словами, процедури обміну цивільних не існує.

«Цивільні потрапляють на обмін як “додаток” до комбатантів. Це жахливо насправді. Всі цивільні люди, які сидять зараз у російських катівнях, в офіційних місцях несвободи, не мають жодних гарантій. А якщо вони визнають себе комбатантами, то стають “власністю” Росії. І не факт, що взагалі потраплять на обмін і повернуться до кінця війни або після неї. Це такий трюк, який Росія використовує, щоб відбілити себе, зняти з себе відповідальність за злочин, який чинить проти цивільного населення. Вказати на цю людину, що вона є воєнним злочинцем», — додала Людмила Янкіна.

Окремо учасники обговорили відповідальність видань, із якими співпрацювала Вікторія, за безпеку журналістки. Вона завжди публікувала розслідування під своїм ім’ям та з’являлася в кадрі багатьох сюжетів. Тобто вороги могли легко її ідентифікувати. До того, у 2022 році, Рощина вже потрапляла в полон на окупованих територіях і навіть під тиском записала відео з відмовою від претензій до російської сторони. За таких обставин їхати на окуповані території було вкрай ризиковано.

«Віка не готова була публікуватися під псевдонімом — тільки як Вікторія Рощина. Ні, ми не знали, куди хоче їхати Віка, вона нам ніколи про це не говорила. Це було її умовою. Ми їй ніколи нічого не замовляли, працювали тільки з тим, що вона нам давала. Чому ми брали таке? Тому що вона напевно була єдиною журналісткою, яка хотіла це робити. Так, ми хотіли її зупинити. Але неможливо було її зупинити. Ми дискутували, чи не відмовитися від співпраці, щоб її уберегти. Ми думали, що це може стати інструментом для її безпеки. Але вона сказала, що в будь-якому разі буде працювати», — розповів заступник головного редактора «Української правди» Євген Будерацький.

Людмила Янкіна розповіла про цінність матеріалів Вікторії Рощиної.

«Її розслідування на окупованих територіях насправді відігравали дуже значну роль. Наприклад, Вікторія розслідувала мілітаризацію українських дітей в окупації. Вона розслідувала, що відбувається в дитячих таборах із милими назвами “Ведмежа” чи “Сонечко”. Там українських дітей перетворюють на машини вбивств проти свого ж народу. Їм було по 10—11 років, коли почалася окупація Луганщини та Донеччини. Минуло декілька років — і тепер вони воюють у складі російської армії. 300 тисяч дітей уже мілітаризовано, і ще мільйон очікує та ж доля. Це все Вікторія розслідувала та доносила Україні та світу», — сказала вона.

Творці фільму розповіли, що розслідування про Вікторію Рощину — це не лише шана колезі, а й реальний внесок у відновлення справедливості.

«Що б не відбувалося далі, ми маємо свідчення тих, хто бачив Віку в ув’язненні, хто бачив її, коли вона робила репортажі. Вони потрібні, коли справа дійде до трибуналу, в який я досі щиро вірю. Люди можуть забувати події, вони можуть буди залякані або щось інше трапиться. Ми, журналісти, маємо зібрати ці свідчення так швидко, як це можливо», — сказала Анна Бабінець.

На початку фільму колеги згадують Віку і кажуть, що вона присвятила роботі все своє життя. Цим не можна полегшити біль рідним і близьким, але навіть загроза смерті не зупиняла її.

«Цей фільм — присвята професійності, справжній відданості професії. В чистому дистильованому вигляді це дуже рідко зустрічається», — сказала журналістка, радниця голови правління Суспільного Ангеліна Карякіна.

Дати поштовх до розслідування російських злочинів проти цивільних, спровокувати професійну дискусію — це і є останнє завдання Віки.