Рецензія на фільм «Мікі 17» / Mickey 17

З 6 березня в кінотеатрах стартував прокат науково-фантастичної чорної комедії «Мікі 17» постановника Пона Джун-Хо, попереднім проєктом якого були оскароносні «Паразити» (2019). Сюжет стрічки заснований на романі Едварда Ештона «Мікі 7», що був виданий у 2022 році. В огляді нижче розповідаємо, що висміює південнокорейський режисер цього разу, як Роберт Паттінсон справляється одночасно з декількома ролями та наскільки гармонійно все це виглядає в рамках кіноекрана. 

«Мікі 17» / Mickey 17

Жанр науково-фантастична чорна комедія
Режисер Пон Джун-Хо
У ролях Роберт Паттінсон, Наомі Акі, Стівен Йон, Тоні Коллетт, Марк Руффало, Голлідей Грейнджер, Анамарія Вартоломей, Томас Тергуз, Камерон Бріттон, Стів Парк, Тім Кей
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Колись Мікі Барнз та його найкращий друг Тімо заборгували зловісному лихварю, який воліє карати боржників приблизно так само, як розправлявся зі своїми жертвами один техаський реднек на прізвисько Шкіряне обличчя. Оскільки грошей у хлопців немає, а їхній потенційний кат володіє видатною здібністю знаходити будь-кого і в будь-якій точці земної кулі, горе-втікачі вирішують долучитися до колонізаторської космічної місії, організованої гарно засмаглим конгресменом з білосніжною усмішкою Кеннетом Маршаллом.

Та якщо Тімо вдається влаштуватися на цілком нормальну роботу, то Мікі не бачив іншого вибору, окрім як погодитися на роль «витратного матеріалу». Тобто людини, приреченої на смертельні випробування, котру після загибелі друкують на принтері, завантажуючи свідомість у мозок за допомогою спеціального жорсткого диска. Під час чергового завдання 17-та версія Мікі вже готувалася відійти у кращий світ, але дивом врятувалася і повернулася на базу, де зустріла Мікі 18. Згодом така заборонена на законодавчому рівні ситуація набирає неочікуваних обертів.

Південнокорейський режисер і сценарист Пон Джун-Хо продовжує знущатися з капіталізму, класовоъ нерівносты та до того ж безмежними загарбницькими апетитами грошових мішків, котрі збагачуються коштом звичайнісіньких чорноробів, що знаходяться на соціальному дні. Своє відверто гротескне оповідання він підкріплює актуальною політичною повісткою: не побачити в персонажі Марка Руффало одночасно Дональда Трампа та Ілона Маска просто неможливо. Як і дурник Рос Ґеллер у «Друзях», цей мерзенний тип, тиран і сексист, красномовно перебрав міру з засмагою і білизною зубів.

З одного боку в нас є абсурдні ситуації, пов’язані, скажімо так, з незвичайною професією головного героя, який змушений піддаватися смертельним дозам радіації, тестувати на собі отруйні гази чи штучне м’ясо з експериментальним гормоном росту. На сцені, де по прибутті на нову планету нещасний Мікі першим виходить назовні і вдихає на повні груди, позбавившись зайвого шолома, напевно тріумфуватиме Рідлі Скотт. Усе це викликає щирі емоції, і сміх, що зовсім непогано, — одна з основних.

З іншого боку творці можуть бути й серйознішими, зокрема коли закликають до нашого з вами почуття справедливості. Нещасний Мікі повинен проходити крізь нелюдські страждання, в той час, як дурнуватий конгресмен та його притрушена, схиблена на соусах, дружина упиваються розкішним способом життя, вседозволеністю, знущаються зі слабших та вважають таких, як Мікі сміттям.

Поряд з принтерами, які натурально друкують копії людей, та жорсткими дисками з завантаженою людською свідомістю, що нагадують цеглу, сусідять запаковані у сатиричну чорну комедію роздуми про смерть. Та здебільшого — саме про цінність життя. Не тільки людського, а будь-якого взагалі. Тут дуже промовисто виглядає поведінка місцевих мешканців, — химерних створінь, названих космічними щипавками, — що виступає на контрасті з руйнівними, завойовницькими амбіціями нашого засмаглого колонізатора.

Суворі сніги планети Ніфльгейм, куди прибули герої фільму, могли б запросто послужити однією з локацій для блокбастера Marvel, присвяченого Тору Одінсону. Вони змушують згадати про класну антиутопію Пона Джун-Хо «Снігобур», де виблискував, знову ж таки, зірка марвелівських пристрастей Кріс Еванс. А присутність так званих щипавок, які відіграють у сюжеті далеко не останню роль, натякають на іншу стрічку південнокорейця — «Окчу», у якій автор звертався до екотематики.

Паттінсону довелося перевтілитися у двох протилежних за характером персонажів, нехай і в оболонці однієї людини, і з цим цікавим викликом виконавець впорався блискуче. Взагалі те, з якою прискіпливістю він обирає проєкти після попсових «Сутінок» та наскільки серйозно ставиться до ролей — не може не подобатися і не викликати повагу.

Воістину видатним можна назвати і перфоманс Руффало, котрий нині вже далеко не Халк, але куди більший (не за розмірами) монстр. Відзначимо один цікавий момент за участю його персонажа, характер якого вдало підкреслює Руффало своєю грою. Під час сцени, де антагоніст характеризує мешканців Ніфльгейму, він видає фразу «вони хочуть людську плоть», після якої і сам смачно облизується. Цей жест наочно підкреслює не стільки хижу, скільки навіть паразитичну, кровожерливу натуру Кеннета Маршалла.

Можливо, Пону Джун-Хо десь не вистачило сил витримати історію в єдиному темпі, і часом вона ледь помітно буксує чи ні-ні, та й перегинає з гіперболами. Втім, сперечатися з тим фактом, що це дійсно талановите і якісне творіння, котре заслуговує на вашу увагу, точно не доводиться. А ще після перегляду замовляти соуси в тому ж McDonald’s, який, до слова, є виразним уособленням капіталізму, вже навряд чи захочеться.