Тотальна маніпуляція: як нас вилучають із реальності?

Пропагандистська реальність завжди зрозуміліша, ніж справжня. Вона одразу відповідає не тільки на поставлені, а й на ще не поставлені запитання. Пропаганда утримує діалог із масовою свідомістю, водночас ведучи її за собою правильним шляхом.

Конкурентом пропаганди в плані «правильного» відволікання від реальності стали й серіали. Вони можуть не будувати правильної дійсності, як це має робити пропаганда, а просто «вилучають» нас зі справжнього світу, відправляючи в штучний.

Коли серіали з’явилися (а тепер вони є завжди й на будь-який смак), то почали відволікати увагу масової свідомості від... політики. Можна навіть визнати серіал таким собі своєрідним інтелектуальним наркотиком. Людина на кілька годин на день відключається від подій сучасності, причому робить це з радістю, а не під примусом.

Сильна пропаганда намагається замістити собою реальність, і в деяких контекстах це їй вдається. Особливо успішною вона є у випадках, коли за відхилення від пропаганди карають. Прикладом такого покарання є російські «іноагенти». Кожен, хто пише або мовить, може одержати це «звання», якщо його версія дійсності починає відрізнятися від пропагандистської. Ще Ленін на «філософському пароплаві» 1922 року відправляв геть інтелігенцію, яка не могла полюбити його пропаганду. Тобто «іноагент» у значенні «ворог» походить іще звідти. В «іноагента» завжди буде своя правда. А держава любить, щоб усі правди були однаковими. Через це список «іноагентів» увесь час зростає.

Ситуація погіршується, коли щастя з реального стає інформаційним. Ми живемо в інформаційному столітті, тому держави намагаються командувати тим, що є правдою, а що — ні. Свою правду держави завжди розповідають найголосніше.

Війна залишається війною, байдуже, чи вона інформаційна, чи фізична. Завдання — захопити мізки чи захопити тіло — в принципі близькі за метою. І в тому, і в тому випадку людина перестає бути самостійним суб’єктом і стає частиною іншої системи. Право на самостійність дуже цінне, тим більше власна держава теж не особливо хоче його надавати.

Радянська людина весь час перебувала, по суті, в «капсулі» від держави. Вона була жовтеням, піонером, комсомольцем… Жовтеня з портретом юного Леніна на грудях, піонер із горном, комсомолець із лопатою на будівництві… Це масові «інкарнації», наступна — член КПРС — була вже не для всіх, хоча теж по суті була масовою. Кожен такий «крок» задає типи дозволеної та забороненої поведінки.

У СРСР, безперечно, була правова система, але на папері, а в реальності все вирішувала політика, а не право. Пам’ятаєте слова з пісні: «Ти маєш право мати право»?

Сталін довго «виховував» масову свідомість не говорити й не повторювати того, чого немає в газетах. Довоєнна Україна мала незалежне інформаційне джерело — кобзарів. Але 1935 року їх знищили, а ті, що залишилися, влилися в загальний хор, який прославляв Сталіна.

Масові суспільства люблять масові комунікації, оскільки їх легше контролювати, тобто цензурувати. Водночас цензуру ніколи й ніде не називають цензурою, оскільки цензурується саме це поняття. Цензура забороняє вимовляти слово «цензура»...

Ми багато говоримо про інформаційну війну, забуваючи, що вона націлена на те, щоби змінити світ, змінивши інформаційну картину в головах. Фізичний світ програє тому, хто виграє боротьбу в інформаційному світі. Радянська молодь дивилась у бік США, ніколи не буваючи там. Уся інформація була вторинною. Причому інформацією стали культурні «уламки» — фільми, джинси, кросівки, з яких людина у себе в голові сама «збирала» цілісну картину. І ця картина світу в голові перемагала радянську — і картину світу, і реальність...

По суті, мізки випередили реальність... А ухвалене рішення дуже важко змінити, бо в голові вже відбулося перемикання всієї інформації під це рішення. Те, що їй суперечить, відійшло на периферію. Комсомольський квиток виявився слабким захистом від чужого, якщо не сказати — ворожого впливу.

У світі великих рішень громадяни взагалі не беруть участі. Їх просто переконують схвалити правильність дій влади, тобто приєднатися до вже ухваленого правильного рішення. І громадянин добре розуміє, що за неприєднання можна одержати по голові. А це нікого не може тішити...

Світ громадянина — це не світ ухвалення рішень, а світ виконання рішень чужих. Йому доступні тільки міні-рішення — на кшталт пити кефір уранці чи ні. Рішення такого рівня ні на що не впливають поза межами кімнати.

Наші голови забиті інформацією, і це цілком безсенсовна інформація, оскільки ми рідко впливаємо на ухвалення рішень. Ми можемо думати все, що завгодно, це не страшно, оскільки рішення ухвалюють інші. Рівень нашого рішення — варити на сніданок сосиски чи ні. І це теж потребує мозкових зусиль.

Війна «загнала» пересічного громадянина в зовсім нові контексти його життя. З одного боку, він має елементарно вижити, а за таких умов виникають труднощі. З іншого — його «підняли», і на рівень різко завищений — геополітичних союзників: хто є хто й чому. Росія задає ще й третю небезпеку — обстріл української території, тобто вмикається навіть суто фізіологічний захист, за якого раціональність поступається місцем емоційному реагуванню.

До речі, війна виявилася нікому не потрібною. Росія не змогла перемогти, хоча керувалася якимись своїми розрахунками щодо перемоги. На неї вплинув позитивний досвід захоплення Криму, коли Захід ніяк не відреагував. Тепер, щоправда, навпаки, прихід Трампа ускладнив українську ситуацію. Нині потрібно реагувати й на Путіна, й на Трампа, які іноді виглядають союзниками. А може, й не іноді...

Виходить, що мінливий світ не може жити за старими правилами. Але тут виникає інша проблема: чиї нові правила стануть загальними, хто зможе втримувати свої правила як норму? Це ми ще побачимо...

Пропаганда знає все, й це небезпечно. Айзек Азімов якось зауважив: «Коли дурість вважається патріотизмом, бути розумним небезпечно».

І все-таки не варто забувати про ключові постулати демократії, в якій ми поки ще живемо. І головний з них — народ є джерелом влади. Може звучати як далека від реалій правова норма, але ж це правда наших реалій: ані Трамп, ані Зеленський, ані Орбан із Фіцо, ані (страшно згадати) Гітлер силою влади не захоплювали, їх обрали на виборах. Нагадати, хто? Громадяни. Хочемо інших чи хочемо впливати на рішення? Тоді слід учитися думати, відрізняти правду від пропаганди, хоч як важко це в нинішньому інформаційному шквалі. Не бажаємо, не можемо думати й вчитися? Тоді нас вестимуть куди хочуть ті, хто рішення ухвалює, а нам залишиться вирішувати, варити чи не варити сосиски на сніданок. І то, поки вони ще є на прилавках.