Три НАТО замість одного: яке майбутнє чекає на Альянс і де в ньому Україна

Процес розширення НАТО змінюється процесом "розщеплення".

Пам'ятаєте, я писав про можливе розщеплення НАТО на три субблоки безпеки?

Це Арктичний блок (аналог у вигляді ARTO — країн арктичного договору безпеки). Головне завдання — стримати просування в Арктиці РФ і Китаю.

Наприклад, найпівнічніша російська військова база в Арктиці — Нагурське, розміщена на одному з островів архіпелагу Землі Франца Йосифа за 700 миль від канадського кордону. У Нагурському, до речі, росіяни нещодавно і Радбез проводили з питань освоєння Арктики.

Арктика — це вплив на глобальний клімат, що важливо в контексті майбутніх світових кліматичних воєн. Про що і Сорос писав у своїй статті 2022 року.

Але Арктика — це і біоокеанічні ресурси, копалини на шельфі та нова логістика у вигляді Північного морського шляху. Який робить транспортні потоки з РФ до Китаю набагато коротшими та надійнішими, як порівняти з маршрутом через Балтійське море, Атлантику, Середземне море, Суецький канал, Червоне море, Індійський океан і Малаккську протоку.

Розширення AUKUS в Індо-Тихоокеанському регіоні. Це протистояння з Китаєм із можливим залученням до блоку Японії, Південної Кореї та Філіппін.

І безпосередньо, континентальний блок, європейський.

У своїх статтях я ще зазначав, що подібне розщеплення НАТО спричинить внутрішній конфлікт інтересів учасників блоку. Наприклад, Британія є учасником AUKUS, а от Італії це не цікаво. Або Норвегія може увійти в ARTO, але навіщо Арктика Туреччині. А США втрачають інтерес до європейських континентальних справ.

Тому постає питання про створення нового європейського "центру сили".

На роль такого ядра претендує Україна, у будь-якому разі про це говорять наші політики й аналітики.

Наскільки це реально?

Ключова проблема в контексті реалістичності цього сценарію — це демографія. Так, навіть у століття технологій драйвером є демографія.

В Ізраїлі, наприклад, це добре розуміють: там населення після війни Судного дня 1973 року збільшилося з 3,5 млн до майже 10 млн осіб.

Звісно, одна демографія без технологій — це буде Африка (хоча Африка зараз уже різна). Тут потрібен синтез. Тобто ключовий принцип геополітичного драйву — синергія демографії та технологій.

Відповідь на питання щодо наших перспектив дає вітчизняна історія.

1651 року під Берестечком Богдан Хмельницький вивів, напевно, одну з найсильніших армій Європи того часу у складі 150 тис. воїнів. Як іноді буває в нашій історії, ми тоді "майже" перемогли. Але втеча і зрада армії кримського хана (союзника козаків) привела козацьку армію до тяжкої поразки.

Уже під командуванням гетьмана Виговського 1659 року в битві під Конотопом із московським військом було не більш як 40–50 тис. осіб.

Гетьман Петро Дорошенко у війні з поляками і росіянами міг розраховувати на 10–15 тис. воїнів.

До речі, саме за Дорошенка козацькі гетьмани почали активно залучати найманців, намагаючись компенсувати дефіцит живої сили у вигляді військовозобов'язаних — реєстрових козаків. Це були підрозділи сердюків (піхота) і компанійців (кіннота), до яких наймалися німці, серби, хорвати, волохи, угорці.

Під час Полтавської битви між росіянами та шведами ані підрозділи гетьмана Мазепи на боці шведів (запорожці Костя Гордієнка), ані війська гетьмана Скоропадського на боці Петра І фактично не відігравали жодної суттєвої ролі і виступали в ролі статистів.

У 18 столітті українська армія відігравала лише допоміжну роль у війнах Російської імперії з турками, Пруссією, шведами.

Це все були наслідки "Доби Руїни" другої половини 17 століття, коли внаслідок війн було майже повністю знищено правобережну частину Гетьманщини зі столицею Чигирином.

І лише в 19 столітті, у міру відновлення демографічного потенціалу завдяки високій народжуваності, колонізації причорноморських степів (Дикого Поля) за допомогою масштабних проєктів освоєння цілинної території, Україна поступово стала значущою базою для поповнення російської армії рекрутами.

Істотне збільшення мобілізаційного потенціалу України припало якраз на Кримську і Визвольну Болгарську війни в 19 столітті та на Першу і Другу світові війни в 20 столітті. А максимальна історична чисельність населення у нас була зафіксована 1991 року — майже 52 млн осіб.

Важливо Надзвичайна демографічна ситуація. Чому Україна втрачатиме мільйони людей найближчими роками

Зараз ми просто зрізаємо цей пік.

Найімовірніше, максимальна точка мобілізаційного потенціалу в нас була у 2022–2023 роках. Нині ми бачимо нову "Руїну". Тільки на відміну від 17 століття, вона відбувається на Лівобережжі, а не на Правобережжі.

Спостерігаємо також і створення нової "Слобідської України". Тільки не на Сході, у Харкові та Сумах, а на заході — у європейських країнах. Нова Слобожанщина тепер у Європі.

Тільки на відміну від минулого, зараз у нас уже не буде періоду різкого зростання народжуваності і немає нових територій розвитку під освоєння за допомогою залучення колоністів, як у 18–19 століттях.

Будь-яка система безпеки — це стратегічна інвестиція з опорою не на наявний потенціал, а на його перспективу розкриття в горизонті 20–30 років. У цій перспективі, Україна — це буде країна зі значною часткою людей пенсійного віку (10 млн із 25 млн) і суттєвим домінуванням жіночого населення.

Я не вірю в те, що до нас приїдуть "мільйони" мігрантів з Азії та Африки. Та це й досить спірна ідея, оскільки така масштабна міграція кардинально змінить етнічний склад населення країни. А ось у створення сировинними компаніями в Україні своїх ПВК, у яких може служити "інтернаціонал" для захисту своїх інтересів, — не те, що вірю, а вважаю такий сценарій імовірним.

Тобто, як і у 18 столітті на Правобережжі, знову можуть з'явитися "гайдуки, сердюки, надвірні козаки тощо" у вигляді загонів транснаціональної та місцевої магнатерії.

Взагалі, сценарій нашої кліодинаміки (історичної динаміки) розвивається за певною спіраллю: пасіонарний вибух із дефіцитом організуючого начала — геополітична криза — війна — Руїна — стан гомеостазу/анабіозу — Гайдамаччина на паливі соціального ресентименту — відновлення демографії — підготовлення до нового пасіонарного вибуху з дефіцитом організуючого начала.

Єдина відмінність зараз — це остаточний обрив демографічного циклу зростання. Тут точка неповернення вже пройдена. Тобто наша кліодинаміка вже не вийде на рецикл.

Єдине завдання політичних еліт у цих умовах — це не пошук міфічних контурів Запорозької Січі в 21 столітті, а формування відносно стерпних умов життя для поколінь українців, що залишилися. Скорочення чисельності населення на тлі константи сировинної ренти за моделлю Мальтуса відкриває для цього всі можливості.

Що стосується Європи, то з урахуванням принципу конвергенції демографії та технологій, точкою складання її системи безпеки може стати Франція або Туреччина.

До речі, права рука Ердогана і глава МЗС Туреччини Хакан Фідан заявив про готовність Туреччини сформувати новий центр сили для ЄС. У Туреччини для цього є всі можливості. Я ж говорив, що "Туреччина — це Україна, у якої все вийшло" (за всієї умовності цього порівняння).

По суті, спостерігаємо захід Туреччини на нову спробу відродження Османського впливу на весь Євросоюз. У Туреччини у будь-якому разі буде найбільший у Європі мобілізаційний потенціал і найсильніша армія з досвідом бойових дій. І здатність підтримувати цей потенціал, зокрема за чисельністю, протягом найближчих 20–30 років.

Рано чи пізно це має конвертуватися в новий геополітичний потенціал Туреччини. Або у створення Тюркського світу, або у блиск турецького ятагана над ЄС. Або в те й інше одночасно.

Зараз — це вузький коридор можливостей для Туреччини.

Але шанс на реалізацію своєї гри на Близькому Сході, у Закавказзі, Центральній Азії та в Європі у неї точно є.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Туреччина — за Україну в НАТО. Що означає новий поворот Ердогана