Чому продуктивність праці в Україні нижча, ніж в Росії та на Кубі

Український Левіафан не вміє працювати якісно й ефективно.

Україна — наприкінці першої сотні країн за продуктивністю праці.

У січні 2025 року Міжнародна організація праці оновила базу даних щодо продуктивності праці у світі на основі інформації за 2024 рік.

У 2023 році продуктивність праці в Україні у постійних міжнародних доларах 2017 року за паритетом купівельної спроможності становила $15. Це давало нам 105-те місце — на рівні зі Шрі-Ланкою.

Цього року експерти перерахували всі показники у міжнародні долари 2021 року, але з невідомих причин Україну не включили. З огляду на внутрішню статистику країни, ВВП за паритетом купівельної спроможності та динамікою макроекономічних показників, у 2024 році оцінна продуктивність праці в Україні становила $19 на годину.

Не варто плутати ці показники з номінальними доларами, які ми використовуємо щодня. Це міжнародні долари, які вирівнюють ціни на товари та послуги в різних країнах, приводячи їх до єдиного знаменника. Наприклад, якщо ВВП на душу населення у номінальних доларах у 2023 році становив $5241, то за паритетом купівельної спроможності у міжнародних доларах 2021 року — $14 951.

Важливо зрозуміти, наскільки конкурентоспроможною, інвестиційно привабливою та відкритою для підприємництва є Україна.

Гірка правда полягає в тому, що українська влада (всі органи державного управління) здійснюю антибізнесову, антиінвестиційну та антиінноваційну політику.

Тому за рівнем продуктивності праці ми в одній групі з Тунісом, Шрі-Ланкою, Албанією та Екваторіальною Гвінеєю. Основна відповідальність за такий стан одного з ключових якісних показників економіки лежить на владі.

VIP-розпорядники чужого та їхні жреці — теоретики моделі державного інтервенціонізму — повністю одержавили легальне виробництво товарів і послуг. Якщо діяти за законом, не вдаючись до "креативної оптимізації" витрат на податкові та регуляторні вимоги, то бізнес просто зникне.

Українська влада створила таке правове, інституційне, монетарне, податкове та регуляторне середовище, що підвищити продуктивність праці хоча б до 50% від середнього рівня ЄС практично неможливо.

В Україні продуктивність праці у 5,1 раза нижча, ніж у Данії; у 4,2 раза нижча, ніж у Німеччині; у 3,5 раза нижча, ніж на Тайвані; у 3,1 раза нижча, ніж у Хорватії; у 2,9 раза нижча, ніж у Румунії; у 2,6 раза нижча, ніж у Польщі; у 2,1 раза нижча, ніж у Туреччині.

Ми все ще чекаємо на колапс економіки російського нацистського агресора, а тим часом його продуктивність праці у 2,3 раза вища, ніж в Україні.

Навіть у тоталітарному колгоспі Лукашенка цей показник на 65,8% вищий, ніж в Україні. Особливо болісним є порівняння з Кубою: у цій марксистській державі, де правлять спецслужби та мафія, продуктивність праці на 30% вища, ніж в Україні.

Нас випереджають Вірменія, Азербайджан, Грузія, Мексика, Боснія і Герцеговина. Такий плачевний результат не можна списати на війну — ми не входили до першої сотні країн світу й до її початку.

Україна за 30 років політичними та економічними елітами перетворена на царство Левіафана, модель "олігархат/схематоз".

VIP-розпорядники чужого, наближені комерсанти з міцними зв’язками у правоохоронних органах — ось ті приблизно 3% населення, які добре почуваються за будь-якої влади. Це так званий золотий український мільйон.

А ось решта 97% українців виживають у легальній економіці або працюють у тіні. Її параметри не враховуються в офіційній статистиці, на основі якої розраховується продуктивність праці.

Так, у тіні можна вести малий, у крайньому разі середній бізнес. Але здійснити структурну модернізацію, реалізовувати інвестиційні проєкти з терміном окупності понад п'ять років — це надто ризиковано. Тому на такі кроки зважуються одиниці, переважно ті, хто має номенклатурно-силове прикриття.

Війна лише загострила економічні та інституційні проблеми України. VIP-розпорядники чужого завели звичну шарманку: мовляв, ринкові реформи "не на часі".

Звісно. Адже вони контролюють 65-70% ВВП і понад 60% ресурсів та активів. І все це — за умов обмеженої конкуренції та мінімальної відповідальності за результат. Відтак триває розкрадання.

Для цих соціалістів-левіафанців війна — "мати рідна". Вони на ній збагачуються.

А тепер кілька важливих питань. Не до "золотого мільйона" України, а до решти 97%.

Ми справді хочемо жити у такій країні? Ми впевнені, що 5-7 млн українців повернуться в таку державу? Чи можемо ми покладатися на цю економіку як на гарантію обороноздатності країни? Чи здатні ми виграти регіональну та глобальну конкуренцію за найсучасніші технології, таланти та інвестиції?

Якщо відповідь — "ні, ні, ні, ні", то настав час нарешті впустити в Україну справжню Свободу. Без неї ми приречені.

Оригінал