Політика Трампа: як симуляція рішучості змінює світ

Події у Вашингтоні й навколо, що розгортаються з небаченою швидкістю протягом останніх тижнів, за своїм драматизмом перевершують усі очікування.

Непереборне бажання зрозуміти причини й наслідки весняного загострення породжує все нові, дедалі хибніші конспірологічні теорії. Зацікавленими сторонами хаосу проголошуються то демократи, то Китай, то Росія, то Ізраїль. За цих умов пошук логічного пояснення суперечливих заяв високопосадовців щодо процесу, який має призвести до припинення війни й установлення миру, виглядає непродуктивним. Можливо, варто облишити спроби знайти логіку й прийняти як даність, що в епоху ревізіонізму раціональне мислення — поганий інструмент для аналізу.

Пригадаймо просто деякі добре відомі події минулого, зокрема нашу власну історію взаємодії зі США.

1991 року, коли розпад СРСР, проти якого США десятиліттями вели холодну війну, нарешті став реальністю, Джордж Буш-старший летить до Києва переконувати українців не виходити з СРСР. Здавалося б, він мав зробити прямо протилежне, оскільки саме знищення «імперії зла» було стратегічною метою політики Вашингтона після Другої світової війни. Ба більше, попри норми міжнародного права Росія входить до ООН і, що особливо небезпечно, до РБ ООН замість СРСР.

1994 року замість зміцнення незалежності та суверенітету України, котра, як згодом зазначив Бжезінський, є ключем до імперських амбіцій Росії, Білл Клінтон у тісній координації з Борісом Єльциним примушують Україну до роззброєння та підписання Будапештського меморандуму. Спроба державного перевороту сталася 1993 року в Москві, але в потенційній нестабільності й нездатності керувати ядерним потенціалом звинувачували Україну.

Протягом 1994–1996 років у Росії відбувалася Перша чеченська війна, в якій перемогла Республіка Ічкерія. Здавалося б, для світочів свободи важливо підтримувати право націй на самовизначення, але коли того ж таки 1996 року Єльцин звернувся до Клінтона з проханням дати йому грошей на вибори, він їх отримав і переміг.

Очевидно, на знак подяки вже 1997 року на ім’я генсека ООН надійшов лист за підписом постпредів Росії та КНР в ООН, які направили йому до відома російсько-китайську декларацію про багатополярний світ і формування нового світового порядку. Постпредом РФ в ООН тоді був Сєрґєй Лавров. 1999 року той-таки Клінтон на прохання Єльцина підтримав кандидатуру Путіна на майбутніх президентських виборах і тим самим дав зелене світло встановленню в РФ всевладдя ФСБ і, вже на сучасному етапі, фашистської диктатури.

Практику ірраціональної політики стосовно Росії підхопив Джордж Буш-молодший, який не тільки заплющив очі на жахливі теракти ФСБ проти власного народу та Другу чеченську війну, яка призвела до величезних людських жертв, а й прийняв 2001 року Путіна на своєму ранчо як близького друга. Він також не зреагував так, як того вимагала ситуація, на агресію Росії проти Грузії 2008 року.

Згодом, 2009 року, президент Барак Обама й держсекретар Гілларі Клінтон узялися перезапускати відносини з РФ. Тоді обличчя з боку «запорєбріка» були ті самі — Путін і Лавров.

Якщо ж відволіктись від «російського» треку, то одним із найпоказовіших прикладів дивної політики США в гарячих точках було озброєння афганських моджахедів для протидії радянській армії. Згодом ті самі моджахеди стали головним противником США у їхній війні проти тероризму. Вже в наші дні президент Трамп запровадив тарифні обмеження на торгівлю з Канадою та Мексикою, хоча сам 2019 року пишався укладенням оновленої угоди про вільну торгівлю в Північній Америці. Свого часу «геній» дипломатії Кіссінджер так відірвав Китай від СРСР, що відчинив двері для інвестицій, які в кінцевому підсумку призвели до реформ Ден Сяопіна й трансформації відсталої аграрної держави в наддержаву, яка стала реальною противагою США.

Є багато раціональних і дуже ґрунтовних пояснень кожної з цих подій. Проте більшість із них може потягнути максимум на теоретичну еквілібристику. Виглядає так, що сьогодні варто облишити спроби використовувати логіку для пояснення рішень нової адміністрації. Вочевидь, потрібні інші підходи.

По-перше, варто визнати, що попри очікувану перевагу системних підходів над ситуаційними роль особистості в історії залишається ключовою. Альянси й договори, підписані та ратифіковані, нічого не значать, якщо певна історична особистість вважає, що їх дотримання суперечить національним інтересам у розумінні цієї особистості.

По-друге, прості та швидкі рішення у виконанні інших країн можуть виглядати не так привабливо, як власні. Потрібно мати план «Б» у вигляді стратегічних і комплексних рішень на два кроки наперед.

По-третє, варто все ж таки дослухатися до поради Стіва Джобса: «Немає сенсу наймати тямущих людей, а потім вказувати, що їм робити. Ми наймаємо людей, щоб вони говорили, що робити нам». Фраза «Ви не все знаєте» завжди має відповідь: «Ви теж».

По-четверте, математики ніхто не скасовував: від перестановки доданків сума не змінюється. І якщо повторювати ті самі помилки, які вже призвели до поганого результату, важко очікувати на інший.

По-п’яте, досвід інших країн — менших і на перший погляд слабших за агресора — свідчить, що правильно сплановані та виконані асиметричні дії можуть призвести до перемоги (Фінляндія та В’єтнам — найочевидніші приклади). Сила походить від характеру політики, а не тільки від розміру.

На думку японських експертів американського походження, в діях нової адміністрації проглядаються технології симуляції рішучості, коли на словах демонструються наміри вдатися до найжорсткіших заходів для досягнення проголошених цілей. У такий спосіб Ніксон намагався зупинити війну у В’єтнамі, симулюючи наміри застосувати будь-яку силу, аж до ядерної зброї, проти армії Хо Ші Міна. У такий самий спосіб Кім Чен Ин переконав світ у своїх рішучих намірах захистити голодний, але до зубів озброєний народ від процвітаючого, але роззброєного Заходу. Те саме робив Путін, коли погрожував Україні ядерною зброєю.

Варто вже нарешті припинити реагувати на такі заяви, як і тішитися гарними промовами й висловлюванням підтримки. Сьогодні єдине, що має додану вартість, — це практичні кроки.

Маніпуляції емоціями стали особливо ефективними з перетворенням соціальних мереж на політичні інструменти. Трансформація Twitter на Х поставила долю цілих народів у залежність від алгоритмів. Наразі спостерігається ціла хвиля антиукраїнських постів авторства невідомих нам акаунтів із мільйонними підписками, які публікують нісенітниці, але впливають у такий спосіб на громадську думку в США. Зазвичай такі дописи репостить особисто Ілон Маск.

Проглядається певна логіка й наполегливість у просуванні специфічних ідей на кшталт проведення виборів за умов надзвичайного стану. Згодом подібні думки висловлюють і на політичному рівні. Пояснення щодо відсутності умов для проведення виборів, поки тривають активні бойові дії, залишаються поза увагою.

Схожа ситуація — зі звинуваченнями в «розкраданні» американської допомоги тощо. Важко уявити, хоча й не виключено, що автори цих наративів справді в них вірять. Тоді постає запитання: чому саме, всупереч істині, вони пристали на відверту антиукраїнську позицію? Здавалося б, у відкритих і закритих джерелах, до яких вони мають доступ, достатньо доказової бази щодо фашистської сутності агресора та скоєних ним злочинів. Чи пояснюється це відсутністю моралі та зверхнім ставленням до меншого, який наважився дати відсіч більшому?

Нищення основ світового порядку спричинило справжню бурю в Європі, де відчуття небезпеки лише загострюється. Якщо ініціативи стосовно зміцнення європейської безпеки, проголошені під час останніх зустрічей лідерів країн ЄС і Великої Британії, стануть реальністю, історія назве це Другим Ренесансом.

Україна може й має стати повноцінним учасником цього процесу як на рівні формування його концептуальних основ, так і технічних аспектів побудови спільної архітектури безпеки. Є підстави вважати, що в разі успіху Сполучені Штати приєднаються до неї, бо в ментальності нинішнього лідера жодних успіхів не може бути досягнуто без його схвалення.

Президент Трамп у своїх коментарях часто згадує про карти, які чи то є, чи то їх немає. До епохи Інтернету, мобільних телефонів і соціальних мереж популярною була гра в преферанс. Там теж могло спочатку не пощастити з картами. Водночас була можливість поміняти ті, що не влаштовують, на прикуп і виправити становище. Та це для тих, хто вміє грати.