Технофашизм у США: що це таке і як Кремнієва долина формує нову реальність в Америці

Коли на інавгурації Дональда Трампа в січні серед його прихильників засвітилася топова еліта Кремнієвої долини – Марк Цукерберг, Джефф Безос, Ілон Маск і Сундар Пічаї – це виглядало як типовий союз великих бізнесменів. Вони бажають вигоди: дерегуляцію, податкові пільги та боротьбу з "вок"-культурою, світоглядом, зосередженим на соціальній справедливості, рівноправності та усвідомленні дискримінації.

Американська історикиня Дженіс Мімура побачила в цьому щось більш загрозливе, пише видання New Yorker. Це тісна взаємодія держави та технологічного бізнесу, яка може розгорнутися в агресивну промислову політику без огляду на ліберальні цінності. Адже під час другої каденції Трампа топи Кремнієвої долини все активніше йдуть у політику. І це, за словами Мімури, нагадує сценарій, коли елітні японські бюрократи отримали владу та затягнули країну в Другу світову війну.

"Це технарі з інженерною освітою, які раптом стають впливовими урядовцями", – пояснює Мімура. У своїй книзі "Планування імперії" (2011) вона називає це "технофашизмом". Це ситуація, коли влада концентрується в руках технократів. "Технології стають рушійною силою такого режиму, і всі аспекти управління та суспільства потрапляють під контроль технократів", – каже історикиня.

24 Канал публікує переказ матеріалу New Yorker про джерела технофашизму та його становлення в сучасній Америці.

Передісторія сучасного технофашизму

У 1930-х Японія колонізувала Маньчжурію, перетворивши її на полігон для випробування технофашизму. У 1936 році японський чиновник Нобусуке Кіші очолив там промислову програму і разом із новими японськими конгломератами, відомими як дзайбацу, запустив жорстку індустріалізацію, використовуючи працю місцевого населення. У 1939 році Кіші повернувся в японську політику, і разом із командою технократів продовжив просувати ідею тотального держрегулювання економіки, нехтуючи приватним бізнесом і правами робітників.

Цей фашистський режим не будувався навколо одного лідера, як у Муссоліні чи Гітлера, хоча Кіші в 1920-х подорожував до Німеччини, спостерігав за розвитком нацизму і навіть запозичив у нього ідеї для своїх проєктів у Маньчжурії. Але, як пояснює Мімура, Японія "просто плавно скотилася у фашизм", коли бюрократи стали сірими кардиналами під прикриттям імператора. Вони створювали окремі надміністерські структури, які фактично ніхто не контролював.

І якщо провести паралелі, сьогодні цю роль у США, на думку критиків, відіграє DOGE Ілона Маска – такий собі символ нового, технологічно підживленого трампізму.

Американські корпорації XX століття теж час від часу загравали з ідеєю об'єднання державної влади та індустріального сектору.

• Підприємець Генрі Форд популяризував систему виробничої організації, відому як "фордізм", де держава втручалася в економіку, щоб гарантувати масове виробництво і споживання.
• У 1930-х компанія IBM через німецьку дочірню фірму співпрацювала з нацистським урядом, постачаючи технології для таких проєктів, як перепис населення 1933 року, який допоміг ідентифікувати євреїв у Німеччині.

Як нещодавно писала Бекка Льюїс у The Guardian, Кремнієва долина вже давно має правий ухил, культивуючи мізогінію та ієрархічний підхід до успіху. Ще в 1990-х журналіст Майкл С. Мелоун попереджав про "технофашизм", вказуючи на "IQ-снобізм" у техіндустрії та готовність нести цифрову революцію, "відкидаючи слабких і поранених на узбіччя".

Що таке технофашизм зараз

Але нинішня ситуація – це вже не абстрактні роздуми про технофашизм. Це реальна політика, межі якої зараз випробовуються на практиці – зокрема DOGE, департаментом урядової ефективності, створеним Трампом для Маска. Ця структура, нашпигована інженерами-початківцями з компаній Маска, вільно діє всередині федерального уряду, змітаючи перепони на своєму шляху.

Маск скоротив чисельність держслужбовців, закрив агентства, які могли кинути йому виклик, і почав використовувати штучний інтелект для ухвалення рішень, пропонуючи передати державне управління чат-ботам, таким як Grok, розробленому його ж компанією. DOGE отримала доступ до приватних даних американців і навіть розробила інструменти для розсилки повідомлень одразу всьому федеральному уряду.

Техномільярдери на інавгурації Дональда Трампа / Фото AP, Julia Demaree Nikhinson, Pool

Нещодавно Маск скористався цим, вимагаючи, щоб держслужбовці щотижня звітували про свої досягнення. Як зазначає Мімура, "коли ти намагаєшся застосовувати технічні концепції та раціональність до людей і суспільства, це може перерости у щось тоталітарне".

Проте технофашизм не обмежується лише Маском. Інші підприємці та інвестори також бачать у цьому можливість використати союз між трампізмом і Кремнієвою долиною. Наприклад, СЕО OpenAI Сем Альтман уклав власні угоди з адміністрацією Трампа, зокрема щодо Stargate – амбітного проєкту дата-центрів, вартістю до 500 мільярдів доларів.

Тим часом Apple анонсувала інвестиційну кампанію на таку ж суму в США протягом наступних чотирьох років, зокрема будівництво серверів для ШІ в Техасі. Хоч ці плани поки що виглядають розмитими, вони дають чіткий сигнал про співпрацю між технологічними корпораціями та урядом. У своїй соцмережі Truth Social Трамп схвально прокоментував плани Apple, написавши: "Віримо в те, що робимо".

Ерін МакЕлрой, географка з Вашингтонського університету, яка досліджує Кремнієву долину, використовує термін "кремнізація" для опису нового процесу. Мовиться про те, коли міста, як-от Сан-Франциско або Клуж-Напока в Румунії, куди західні IT-компанії масово аутсорсять свої сервіси, починають копіювати ідеологію та стиль Кремнієвої долини.

На її думку, перші ознаки "кремнізації" Вашингтона з'явилися ще за президентства Барака Обами, коли він зробив ставку на соцмережі, зокрема Facebook, як головний канал урядової комунікації. На той момент цифрові платформи виглядали як інструмент, що допомагає демократії, – такий собі "колективний мегафон". Але через десять років технології не просто допомагають уряду — вони його замінюють.

Зараз у нас криза державності,
– каже МакЕлрой.

Вона припускає, що Кремнієва долина цілеспрямовано "підточує державну владу", щоб швидше її замістити.

У Кремнієвій долині панує переконання, що її підприємці та інженери знають краще за всіх: вони ефективніше поширюють інформацію, краще організовують робочий простір, будують супутники та запускають ракети. Із цієї ж логіки випливає, що вони, звісно, мають бути кращими управлінцями, ніж політики та держслужбовці. Кремнієва долина давно фантазує про "мережеві держави" і плавучі міста – автономні утопії, побудовані за технологічними принципами.

Більшість із цих проєктів так і залишилися мріями або просто брендовими концепціями, як-от стартап Praxis, який обіцяє створити місто майбутнього на узбережжі Середземного моря. Але тепер, коли Білий дім під контролем Трампа, уряд США сам перетворюється на лабораторію для цих експериментів, каже МакЕлрой. "Раз у нас Маск керує державою, їм уже не так потрібні ці офшорні бульбашки, як вони думали раніше".

MAGA проти технологічного майбутнього

Такі футуристичні уявлення про суспільство йдуть у розріз із класичним популізмом "Зробимо Америку знову великою" (MAGA), який панував у першу каденцію Трампа. Реакціонери MAGA, як-от Стів Беннон, ставляться до технологічного прогресу з підозрою. Як пояснює журналіст Джеймс Поґ, їхня мета — відродити американську культуру, яка, на їхню думку, була втрачена через десятиліття "глобалістичної технократії".

Беннон прямо називає ідеологію Кремнієвої долини "технофеодалізмом" і відкрито воює з Маском. Він вважає її антигуманною і впевнений, що громадяни США перетворюються на "цифрових кріпаків", чиї права диктують великі технокомпанії.

Їх потрібно зупинити. Якщо ми цього не зробимо зараз, вони знищать не тільки цю країну, а й увесь світ,
– заявив Беннон у січневому інтерв’ю для Times.

У той час як прихильники MAGA прагнуть повернути все, як було (чи, радше, як їм здається, що було), технократична еліта Кремнієвої долини, за висловом Марка Цукерберга, хоче ламати усталений порядок. У тому ж інтерв’ю Беннон назвав Маска "топовим акселераціоністом" – натякаючи на ідеологію, що сприймає хаос як неминучість і навіть як рушійну силу прогресу.

Цікаво! Акселераціонізм став популярним у минулому десятилітті завдяки британському філософу Ніку Ленду, який є частиною так званого неореакційного руху або "Темного Просвітництва". Серед його прихильників – Куртіс Ярвін, колишній програміст і блогер, який пропонує ідею американської монархії, що набуває нового звучання за президентства Трампа 2.0.

Суть акцелераціонізму, як пояснює Андреа Молле, професор політології в Університеті Чапмена, виглядає приблизно так: "Крах усе одно неминучий – давайте просто зірвемо пластир". Ідея походить із теорії Карла Маркса: мовляв, якщо суперечності капіталізму стануть достатньо вираженими, це спровокує пролетарську революцію та призведе до більш справедливого суспільства.

Молле вважає, що так званий "техно-акцелераціонізм" Маска має зовсім іншу мету: не побудувати рівноправний світ, а зруйнувати стару систему, щоб створити технологічну ієрархію, де на вершині будуть інженери.

"Маску потрібно повністю зламати будь-які наявні урядові структури, щоб нав’язати свої власні", – пояснює Молле. Він порівнює це з тим, як працює Tesla: компанія може в будь-який момент оновити систему вашого автомобіля: "Вам залишають певну свободу дій, але контроль усе одно залишається за ними. Вони можуть втрутитися, якщо курс розходиться з тим, що вони вважають оптимальним для максимальної ефективності".

Холоднокровне прагнення до ефективності, яке несе з собою технофашизм, швидко призводить до стану відчуження, що навряд чи сподобається будь-якому політичному табору. Якщо брати приклад Японії, союз між технократами та правими політиками навряд чи триватиме вічно. У 1940 році японський прем’єр-міністр оголосив про рух "Новий порядок", який мав на меті перебудову держави в однопартійну систему з абсолютною владою.

Історикиня Джаніс Мімура зазначає: "Це трохи нагадує сьогодення: потрібно терміново виправити все й одразу. Дещо моторошно проводити таку історичну паралель: ніби ми спостерігаємо Новий порядок в Америці". Але з часом вплив японських технократів почав слабшати. Коли військові почали програвати у Другій світовій, армія вимагала продовжувати бойові дії навіть після того, як технократи зрозуміли, що це безперспективно. Кісі, архітектор технократичної політики в Маньчжурії, покинув уряд у 1944 році.

Утім, як пояснює Мімура, технократи не мали політичної партії чи електорату, який міг би змусити їх відповідати за свої дії. Іронія в тому, що це дозволило їм повернутися в політику після війни без "кривавого сліду" на репутації. Коли США вирішили відбудовувати Японію як противагу СРСР у регіоні, Кісі та його колеги знову взялися за справу й почали індустріалізацію країни. У 1955 році Кісі допоміг створити нову політичну партію, а через кілька років став прем’єр-міністром.