Авторка пропагандистського фільму «Росіяни на війні» дала інтерв'ю, в якому неодноразово спалилася

Коли в 2023 році на Венеційському кінофестивалі вперше показали документальний фільм Анастасії Трофімової «Росіяни на війні», українська культурна спільнота влаштовувала протести. Коли після Венеції фільм анонсували на найбільшому кінофестивалі в Канаді, до протесту підключились дипломати і політики. Зокрема, канадська віцепрем'єрка Христя Фріланд. Док знімали серед іншого за гроші державних фондів Канади, а отже виникли запитання, як таке могло статися, що уряд профінансував проросійський фільм.

На той момент пані Фріланд закидали, що вона протестує, не дивившись самої стрічки. Ми писали про те, що в канадських та американських медіа тоді обурювалися протестами українців і завзято розповідали, як Трофімовій та дирекції кінофестивалю погрожували насиллям. А вони ж «просто хотіли показати солдатів іншої сторони». Звісно, американським та канадським журналістам було цікаво — такий ексклюзив! Тим більше, що канадські продюсерки стрічки в усіх інтерв'ю наполягали, що фільм якраз розповідає про те, що російські солдати зовсім не хочуть воювати.

І от нарешті велике (майже тригодинне) інтерв'ю авторки фільму Анастасії Трофімової російській журналістці та блогерці Катерині Гордєєвій. Якщо ще хтось (ну раптом) мав сумніви щодо пропагандистської сутності «Росіян на війні», забудьте. В коротких інтерв'ю для різних телеканалів та на пресконференціях фестивалів вона ще могла маскуватися, але тут усе полізло назовні.

Лексика, інтонації, наративи не залишають жодних варіантів. Навіть не дивлячись фільм «Росіяни на війні», можна безпомилково побачити, як бездарно (як на колишню працівницю «Раша Тудей») Анастасія палиться. Не витримує навіть російська інтерв’юерка Гордєєва, яка подекуди намагається продемонструвати своїй візаві, що та несе кремлівську пропаганду. Але тій дуже допомагає тактика «впасти на дурочку». І «це все політика», а вона ж про «людські історії».

Протягом усього інтерв’ю Трофімова каже «укрАінци», «укрАінскій». Гордєєва питає її, чому вона саме так каже і чи розуміє вона, що так кажуть лише путінські пропагандисти.

Це вам для початку, щоб ви відразу отримали заряд бадьорості і приблизно уявили, з якими відчуттями дивилась це нескінченне відео Антоніна.

Перш ніж розповісти вам про інші місця, де в Анастасії стаються визначні обмовки, або кремлівські визначення, почнімо з екскурсу в біографію Трофімової. 

Коли їй було 10 років, її мама емігрувала з Росії (Москви) в Канаду. Її тато — казах — завжди жив і досі живе в Казахстані. І зв'язок із донькою майже не підтримує. З самого першого дня, щойно мати привезла її за океан, маленька Настя мріяла про повернення до Москви. Серед ностальгічних картинок вона, зокрема, називає московські «хрущовки».

І просто-таки «пливе», коли починає описувати свою любов до Росії. Катерина Гордєєва обережно цікавиться в неї, чи не намалював її дитячий мозок неіснуючу «прекрасну Росію минулого» (формулювання Антоніни, не Гордєєвої. — Ред.). Трофімова відповідає так само, як і на будь-який контраргумент з будь-якого питання від інтерв’юерки: «Може, й так, але все ж таки ні».

Трофімова вирішує, що їхати в свою країну мрій треба підготовленій. Спочатку — отримати канадську освіту. І закінчує університет зі спеціалізацією «комунікація і політологія». Запам'ятайте цей твіт, якщо що. Бо далі на кожне незручне питання вона відповідатиме, що це все політика, а вона взагалі в цьому не хоче розбиратися, вона хоче розбиратися в долях простих людей.

І от освіту здобула. Анастасія зібрала валізу, купила квиток до Європи, звідки збиралася добиратися в Росію. Але поїхала вона... в Косово. Побачила там купу різних військових, їй стало цікаво, навіщо там так багато військ, і вона «просто залишилась там на рік». Але «просто» полягало в тому, що вчорашня випускниця захотіла знімати документальне кіно про «корупцію в міжнародних миротворчих місіях в Косово».

Фільм у неї так і не вийшов. Напевно ще «знімалка» не виросла на той момент. Натомість «туристка» Трофімова перетворилася на «гідесу» для міжнародних студентів і водила їх «по сербських анклавах, бо більше ніхто не хоче цього робити».

Вам теж здається, що вже десь у цей самий момент в Анастасії мали би з’явитися певні зв’язки і контакти з певними органами?

Далі — більше. Трофімова познайомилася з італійським журналістом, який «переконав» її поїхати в Ліван і знімати фільм про «Хезболлу» та палестинських біженців. «На свої гроші». На цьому моменті Гордєєва щиро цікавиться, звідки в Насті такі гроші, щоб здійснити таку мандрівку.

«Заробила, — каже Трофімова і сором'язливо посміхається, — працювала в продакшені, в університеті».

Отже, 23-річна Анастасія тричі їздила в Ліван у табори до палестинців. За зарплату фіксерки в продакшені і гідеси в університеті, нагадую. В цей момент редактор проєкту «Скажи Гордєєвій» показує її фото зовсім не з біженцями, до речі.

І після зйомки цього фільму («Дванадцять Палестин») Анастасія (сюрприз-сюрприз!) опиняється в редакції документальних фільмів «Раша Тудей». Знімає воєнні конфлікти по всьому світу. І навіть там, де, за її словами, «немає російських інтересів», наприклад, у Демократичній республіці Конго.

У травні 2014 року, вже працюючи з «Раша Тудей», якраз після анексії Криму та початку військових дій на Донбасі, Трофімова, нарешті, повертається в Росію і їде в Донецьк. У ролі операторки разом з «доктором Лізою», яка тоді вивозила українських дітей у Росію. 

«Парашут за Штірліцем тягнувся» вже вкотре.

Далі були шість років співпраці з «Раша Тудей» (з 2014 до 2020), протягом яких Трофімова зняла п’ять фільмів в Іраку, три в Сірії, один у Лівані та один, як ми вже знаємо, в Конго.

Часи роботи на каналі Маргарити Симоньян Анастасія згадує із захопленням. Розповідає, що це була «золота епоха» для редакції документальних фільмів. А особливо для неї. Бо в неї «була привілейована позиція через подвійне громадянство (РФ та Канади) і англійську мову».

У 2020-му Анастасія «полюбовно» звільнилася з «Раша тудей», тому що «почали ходити плітки, що лафа закінчилась і треба буде знімати вже виключно те, що треба». 

Тож Трофімова почала працювати редакторкою новин у московській редакції канадського телеканалу. В 2022 році російська влада скасувала акредитації канадському медіа, і Анастасія далі вже фрилансила фіксеркою та перекладачкою для інших — «Нью-Йорк Таймс», «Вашингтон пост», «Скай ньюз».

Це ще один «твіт», який треба запам'ятати, тому що ведуча інтерв'ю протягом трьох годин аж декілька разів ловила свою гостю на «байкарстві». Зокрема, розповідаючи про те, як вона згодом потрапила до військових, Трофімова стверджує, що приїхала туди на таксі, просто пройшла блокпост, просто (з великою професійною камерою) зайшла в будинок, де жили російські військові, і просто домовилась, що буде їх знімати. На жодному посту її не перевірили, не зупинили. Потім так само вона вивезла жорсткі диски з матеріалами (16 терабайтів на чотирьох вінтах) у Росію із зони бойових дій, а після цього і в Канаду. І на кордоні її ніхто не перевірив і не спитав, що за жорсткі диски. У журналістки з російським і канадським паспортами. 

Гордєєва просто не могла повірити, що її гостя так невибагливо бреше.

І тут в авторки «Росіян на війні» виривається просто класична фраза, яка вже давно стала мемом: «А мене-то за що?»

Гордєєва зачитує своїй гості її ж пост, який Трофімова опублікувала в соцмережах на початку 2022 року, де вона висловлює чітку антипутінську позицію. Тобто її «точно було за що». Якби Анастасія не мала «зеленого коридору».

В моменті, де Трофімова розкидається назвами канадських, американських та британських медіа, інтерв’юерка її перепитує: «Невже ви не були під підозрою? В Росії будь-хто, хто співпрацює з іноземними ЗМІ, завжди під ковпаком». «Та ні, — відповідає Настя, — я ж не на повну ставку працювала».

Ну якщо тільки на пів ставки, то які питання, правда ж?

І от саме після цієї співпраці з іноземцями наша героїня (точніше героїня Гордєєвої) і поїхала знімати «Росіян на війні».

Головне запитання, яке всіх цікавить від самої появи фільму: як вона туди потрапила? —Гордєєва ставить Трофімовій на початку інтерв’ю.

Отже, Трофімова переповідає ту саму історію в жанрі наївної графоманської фантастики про те, як вона «йшла-йшла, пиріжок знайшла».

Поїздила по різних місцях, зняти нічого не вдавалося, аж тут раптом в електричці зустріла «Діда Мороза» — чувака у формі, поверх якої був одягнений новорічний костюм. Вона з ним заговорила. Тут же на місці дістала свою велику професійну камеру і зняла інтерв’ю. Це був «деенерівець» Ілля. Який воював у російській армії.

За її легендою, він її і привіз до своїх командирів в 57-му бригаду. І всі такі: «Та фігня питання — звісно, все знімай!»

Ні-ні, Настя не була «смотрящєй» за іноземними медіа перед цією поїздкою після роботи на «Раша Тудей». Просто фіксерка, просто перекладачка.

Ні-ні, Настю в частину не прикомандирували знімати пропагандистську агітку для Заходу (бо в Росії про цей фільм просто мовчать — не гноблять, але й не захищають, мета інша). Їй просто знову «пощастило».

В одному з моментів інтерв’ю Трофімова обмовляється. І нам здається, що це і був єдиний правдивий момент. Розповідаючи про позиції, де знімала, вона каже: «там, де я служила».

Вся розповідь Трофімової про героїв цієї документалки просто пронизана наративами «у війні винуваті всі», «це все політика», «не тільки Путін був зацікавлений у цій війні». І головне: вона постійно наголошує на тому, що основний конфлікт відбувається між українцями.

Гордєєва апелює: «Але ж ви розумієте, що до 2014 року вони всі прекрасно жили, і раптом почали так одне до одного ставитися. Ви вважаєте, що вони самі дійшли до такого ставлення одне до одного, без пропаганди?».

«Звісно! — погоджується Анастасія. — Пропаганда була! З обох боків»

На підтвердження того, що всі одним миром мазані, вона розповідає про своє відкриття в Бєлгороді. У 2022 році. Історії українців із Куп'янська, які втекли разом з окупантами в момент, коли ЗСУ звільнили місто.

Російська ж армія в її переказі взагалі ніяк не прив'язана до війни. Це «прості люди, які роблять свою роботу». Навіть війну вона називає «суперництвом за території».

Для Анастасії Трофімової війна постає як комп'ютерна гра: солдати воюють із солдатами — хто кого. Та складова, де Росія вбиває мирне населення України, в її голові не існує. Принаймні складається таке враження після цього інтерв'ю.

Трофімова на початку так несамовито відхрещувалася від політики, політичної складової війни, але наприкінці раптом почала сипати своєю «політичною аналітикою». 

Нам, звісно, після заяв Трампа і Венса вже не звикати, що «Зеленський винний у війні», але ось вам ще цитата авторки фільму, який взяли на міжнародні кінофестивалі:

Отже, не переплутайте: війна йде не тому, що Путін напав. А тому що Зеленський відправив українців воювати виключно за те, щоб самому залишитися при владі.

Шкода, що «мисткиня Трофімова» не дала цього інтерв'ю в той момент, коли фільм лише починали вітати на поважних міжнародних кіномайданчиках. У наших кіношників, які протестували проти показів цієї агітки, було би значно більше аргументів для організаторів. А так загалом та ж Венеція, на думку Трофімової, пройшла прекрасно. 

В описі сюжету фільму «Росіяни на війні» зазначено, що авторка «виявляє те, що далеке від пропаганди та ярликів, які навішують Схід чи Захід: насправді російська армія в безладді, солдати розчаровані й часто намагаються зрозуміти, за що вони воюють».

Так описувався фільм під час прем'єри у Венеції.

В цьому ж інтерв'ю Трофімова розповідає, наскільки прекрасне технічне забезпечення в російській армії. І що солдати не зупиняться самі. Вони готові воювати. За своїх полеглих товаришів.

Не сходиться з описом меседжу, який буцімто закладала авторка у своє кіно, правда?

На тому ж Венеційському кінофестивалі показували й український фільм про російсько-українську війну «Пісня землі, що повільно горить» Ольги Журби. Гордєєва спитала, як Анастасія сприйняла цей фільм. І ні-разу-не-пропагандистка Трофімова висловила незадоволення тим, що відбіркова комісія взяла в програму таку «відверту пропаганду».

Наостанок від імені Антоніни перепрошуємо за такий довгий текст із докладним переказом тез російської пропагандистки. Але нам здається, що в боротьбі з російськими агітками, які вони просувають на Захід, нам усім не завадять залізні аргументи. Тому що, як бачимо, не зануреним у контекст західним глядачам (а особливо культурним діячам та журналістам) щоразу доводиться надавати докази, «що ми — не верблюд», що чорне — це чорне, а біле — це біле. Нічого очевидного для них немає. Тому ми і програли багато «битв» за кенселінг російської пропаганди. І м’якої, і зухвалої.