Перемир'я – ще не мир. Що далі з перемовинами?

Отже, за результатами зустрічі у Саудівській Аравії є заява про згоду України укласти перемир'я. І є анонсована зустріч по лінії США-РФ.

Чи означає це швидке припинення вогню? На цей час сумнівно. Для Путіна, якому вигідно було представити «недоговороздатність» Зеленського, результати зустрічі у Саудівській Аравії неприємні. Але, очікувані.

Хай там як, наступ ЗС РФ у Курській області якраз укладається у логіку виходу на припинення вогню: витіснити ЗСУ зі своєї території до його початку. А це означає, що на цій ділянці Кремль спробує зробити все, щоб завершити свою операцію найближчими днями.

Другий, паралельний, трек – політичний – ставити вихід ЗСУ із Суджі як умову того самого перемир'я. Суть процесу – затягнути у двосторонні консультації, в яких спробувати підвести українську сторону до відповіді «ні».

Паралельно з цим, уже на американському треку переговорів (про двосторонні відносини) зробити Трампу більш конкретні пропозиції щодо:

• Арктики та участі американських компаній у розвитку північних логістичних маршрутів (а це для Вашингтона пріоритет у світлі конкуренції з Пекіном)
• Угоди щодо мінералів. З одного боку, пропонуючи більшу ресурсну базу і кращі умови. Але у формі, яка виглядатиме вигіднішою для РФ порівняно з бонусами для України з можливим американо-українським договором. (Це вже гра на внутрішньополітичне поле в Україні)
• Газу для Європи. Уже була інформація про обговорення входу США у проєкти «Північних потоків» (але тут необхідна згода Німеччини).
• А є ще один – якщо українська ГТС включається у поле американо-українських домовленостей щодо ресурсів, для Кремля з'являється сенс предметно говорити з Трампом про «спільний збут» природного газу. Природно, російського.

До речі, саме у цю логіку вкладаються атаки на газовидобувну інфраструктуру України останніх тижнів. У цій логіці, до речі, вже США можуть «попросити» Україну піти із Суджі, якщо РФ не може видавити звідти ЗСУ.

Далі перемир'я і вже питання внутрішньоукраїнських процесів. Тема виборів (як президентських, так і парламентських) з теоретичної площини (після війни) остаточно переходить у практичну (підготовку).

Для Зеленського (це якщо умовою переговорів у Саудівській Аравії не було його невисування на другий термін) завдання збереження позицій буде вкрай складним із таких причин:

1. Перемир'я відводить фокус із лінії фронту, і політичні опоненти отримують більші можливості для критики управлінських рішень Банкової, Кабміну, і власне президента.
2. Відхід «військового порядку денного» на другий план (а, на жаль, для частини населення це сталося вже рік тому) актуалізує питання «мирного порядку денного» – стану економіки, інфраструктури тощо. Теж зручна позиція для критики представників влади.
3. А це вже варіативно. Якщо у команді Трампа поставлять таки на сценарій «Україна з новим президентом», а на Банковій спробують зіграти по своєму, тут так само будуть резонансні інформаційні приводи.

Перераховані фактори, якщо їх не помічати, здатні істотно послабити позиції українських переговірників до моменту початку консультацій щодо якоїсь подібності до «мирного договору» або договору про заморожування війни. Природно, для Кремля такий варіант вкрай цікавий і вигідний. Тому політику РФ можна буде охарактеризувати такими процесами:

1. Природно, інформаційні операції РФ з дестабілізації українського суспільства. І тут, на жаль, але завдяки помилкам української сторони в інформаційному полі, російські ресурси мають доступ до частини українських громадян. Суть операцій не підтримка якихось окремих особистостей, а посилення фрагментації суспільства (підігрів конфліктом між різними групами «ті, хто виїхав, і ті, хто живуть в Україні», «сім'ї військових і сім'ї цивільних», «ВПО – постійні жителі», «ветерани-ухилянти»), створення загальної атмосфери недовіри. До чого? так, умовно кажучи, «до всього».
2. На європейському та американському інформаційному полі Росія буде вкрай активно проводити інформаційну кампанію з дискредитації самої ідеї допомоги Україні. Але не як країні, а як «українській владі». Тобто Кремль постарається всіляко підсвічувати корупційні скандали, факти непослідовної політики тощо.
3. Окремою темою російських інформаційних атак стануть питання українських біженців. Росія намагатиметься вкрай агресивно просувати тези про їхню загрозу для приймаючих держав. Не тільки в інформаційному полі, а й організовуючи провокації.
4. Пропозиціями вирішити низку питань існування України у мирному режимі через «готовність надати допомогу». І тут серед тем можуть виникнути: енергетика (починаючи від ЗАЕС, закінчуючи пропозицією (для США) почати постачання електроенергії в Україну, газ, транзит).
5. Питання обміну полоненими і в'язнями. Частина процесу пройде швидко. Тобто перші масові обміни. Далі Кремль істотно загальмує процес, намагаючись перевести його в аналог ТКГ, де кожен новий обмін стає результатом довгих і (на відміну від теперішньої ситуації) публічних (!) переговорів. Суть та сама – політичні пастки для української делегації. І можливість звинуватити Україну у «небажанні» прискорювати процес. Що, з огляду на українські внутрішньополітичні виклики під час перемир'я, вкрай важливо для Кремля.
6. І, природно, спроба відтягувати процес фіналізації угод про заморожування – щоб перераховані дії мали ефект, Кремлю потрібен час. Тобто кілька циклів «місячних перемир'їв». Можливо, навіть із перервами на активні бойові дії.

І тут ми підходимо до головного – позицій української сторони на моменті переходу від логіки перемир'я до логіки переговорів про мир. Для РФ ідеальний варіант (і вона буде на нього працювати) – максимальне ослаблення опонента.

Для України завдання №1 – не звалитися у передвиборчий цикл без оголошення виборів. Простіше кажучи, якщо стоять два завдання «перемогти на виборах» і «підписати вигідний для країни договір про мир», треба пам'ятати, що обидва реалізувати неможливо.

Тобто необхідна концентрація на одному з напрямів. Тоді друге стане можливим, але вже після першого. Це справедливо не тільки для Зеленського, а й для його опонентів. Мінус – пріоритети мають бути однаковими в усіх учасників процесу.

Завдання №2 – збереження підтримки з боку партнерів. І тут уже вкрай важливим стає питання раціоналізації зовнішньої політики. В умовах перемир'я буде вкрай складно діяти в старих, емоційних, рамках, говорячи про «агресію». Адже партнери поставлять логічне запитання у відповідь «так РФ пішла на перемир'я, давайте поговоримо що далі».

Далі – це тема чим і як Україна буде вигідна сусідам, США, ЄС, країнам Азії. Тобто розмова вже про функціонал – трохи ширша, ніж просто говорити про ресурси. Про це, до речі, писав нещодавно.

Завдання №3 – пам'ятати, що договори з РФ, як правило, тимчасові й порушуються. А це означає, що перемир'я – час, коли можна проаналізувати помилки, частково їх виправити і готуватися до нового раунду протистояння.

Завдань набагато більше, але без розв'язання хоча б перерахованих, без реакції на перераховані вище виклики, уникнути втрати суб'єктності країни у найближчі роки буде вкрай складно.