Пам´яті добровольця-розвідника Дмитра Юфимчука

Дмитро Юфимчук народився у 1997 році в с. Городище на Рівненщині. Він – друга дитина в родині, в якій зростали четверо братів і сестричка. Діти були дружними, стояли один за одного горою. З малих літ Дмитро допомагав мамі по господарству. Закінчив місцеву школу і одразу пішов трудитися до Городищенської виправної колонії.

«Я працюю в школі прибиральницею, у нас не було змоги, щоб син учився далі. Дмитро з останніх класів мріяв заробляти, будувати власне життя. Не відмовлявся від будь-якої роботи, брав півтори ставки», – розповідає Оксана Юфимчук, мама Дмитра.

У виправній колонії юнак працював кухарем.

«Він не лише готував, а ще й створював у колективі позитивну атмосферу, – згадує старший інспектор відділу інтендантського та господарського забезпечення Городищенської виправної колонії Олександр Глодзь. Вклав чимало праці й у підсобне господарство. А як любив тварин, особливо коней! Мав вільну хвилину – поспішав нагодувати чи вичесати пару наших вороних.  Не кожен міг підійти до них, особливо до жеребця, а Дмитра той без проблем підпускав».

Колеги пригадують, що Дмитро готував смачні страви, досі пам´ятають його особливий плов. Він прагнув упроваджувати щось нове в меню й разом із засудженими, адже це налаштовувало їх на конструктивну роботу. Отримавши зарплатню, Дмитро щоразу міркував, чим порадувати братиків і сестричку. Дбав про них і був дуже відповідальним як на свій юний вік.

У 2017-му його призвали на строкову військову службу в Національну академію сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного. З часом як солдат підписав контракт на три роки. Служив в унікальному для України підрозділі OPFOR Міжнародного центру миротворчості та безпеки. Спеціалізувався на тому, що під час навчань виконував роль умовного супротивника. Під час відпусток він приїжджав додому, влаштовував прогулянки на конику молодшій на 11 років сестрі Дар´ї, готував для рідних свою коронну страву – деруни з начинкою. 

У 2019 році Дмитро познайомився з коханням свого життя – Оленою Пічковою.

«Він тоді збирався підписувати контракт і мешкав у військовому містечку в Брюховичах, – розповідає Олена. – Ми познайомилися у місцевому парку через спільних друзів. Він безперестанку телефонував, хотів зустрічатися. Я йому казала: «Ти молодий хлопець, а я з дитиною». Але він наполягав, що неабияк закохався й хоче бути зі мною й моїм сином Матвієм».

Мати військового каже, що Дмитро став для сина Олени справжнім батьком. Він опікував малого, навіть Олені не дозволяв на нього сваритися. 

«Дмитро з Оленою довгий час жили разом, а в серпні 2022 року, коли вже вирувала війна, одружилися. Це було особливе кохання. Син був молодий, але мав мужність узяти відповідальність за жінку з дитиною. Відтоді він швидко подорослішав. Шкода, що не встигли спільних діток народити... Олені зараз тяжко, бо все на ній – орендована квартира, садочок, робота. Я, як можу, морально підтримую. Матвійко став для мене онуком», – не стримуючи сліз, каже Оксана Юфимчук.

Військова кар'єра Дмитра мала б завершитися у квітні 2022-го, але повномасштабне вторгнення змінило його плани. Він пішов на війну добровольцем. Служив у складі 214-го окремого штурмового батальйону. У березні 2023 року його відправили на Донеччину, на передову. Був розвідником, мав позивний «Фіма». 

«Він оберігав нас від страхіть бойових буднів. Я все ж не спала ночами, постійно чекала на дзвінок чи повідомлення. Матвійко з радістю щебетав із татком по відеозв’язку», – ділиться дружина військового.

Дмитро казав рідним, що обов’язково повернеться.

«Коли сина раптом відправили зі Львівщини на схід, ми мали коротку зустріч на АЗС біля автотраси, адже його транспорт їхав через Рівне. Це побачення було дуже важке і коротке – лише 15 хвилин. Останнє наживо… На згадку в нас лишилося єдине фото», – розповідає мама Дмитра.

Він прийняв останній бій 27 травня 2023-го року неподалік селища Олексієво-Дружківка Краматорського району Донецької області. Воїн назавжди залишився 25-річним.

Побратим Дмитра – Назар – каже, що його товариш загинув буквально перед відпусткою, в яку планував піти вперше.

«Він так хотів погуляти червневим Львовом, відпочити з друзями та рідними. Я назавжди запам’ятаю його як людину із добрим та щедрим серцем», – ділиться військовий.

Так, Дмитро мав приїхати додому у відпустку 2 червня. Однак цього дня було його поховання. Провести воїна в останню дорогу приїхало багато побратимів.

«Я не знала їх особисто, проте чула про хлопців багато хорошого від чоловіка. Один із них розповідав, що Дмитро витягнув з-під вогню багато «трьохсотих», носив пораненим воду, ризикуючи життям… Був випадок, коли Дмитро також врятував тому офіцерові життя. На жаль, він також загинув», - ділиться Олена.

Мама воїна за порадою дітей підготувала петицію про присвоєння Дмитру звання Героя України (посмертно), яка набрала необхідну для розгляду кількість голосів.

«Дуже вдячна всім, хто не просто переглядав ініціативу, а активно брав участь у голосуванні. Так само вдячна і небайдужим землякам та громаді, які долучилися до збору коштів на іменний дрон для фронту як помсту за Дмитра», - каже Дарія.

Вона зауважує, що її брат був дуже добрим і охочим до спілкування, до нього завжди можна було звернутися за порадою. Сестрі воїна нині 15 років, вона мріє займатися кондитерською справою.

Олена розповідає, що Матвійко дуже сумує за Дмитром, часто переглядає його фотографії і каже, що його татко загинув на війні.

Дмитро Юфимчук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня. Посмертну нагороду сина отримала його мама.

Честь і слава герою!

Фото надані родиною