Система відеомоніторингу: як правильно законодавчо врегулювати, щоб посилити внутрішню безпеку

На кожну незаконну дію (зовнішню чи внутрішню) має бути гідна протидія з боку держави. В цьому й полягає захист суспільних інтересів. Однак будь-який правоохоронний орган має діяти лише на підставі, в межах повноважень й у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. У злочинного світу все простіше — його представники мають змогу скоювати злочини за допомогою новітніх технологій і роблять це негайно, не чекаючи на розроблення чи ухвалення законодавства.

Тому держава повинна адекватно реагувати на нові виклики: сучасна система безпеки має базуватися на принципах верховенства права, превентивності, швидкості реагування та законного використання технологій. Відеомоніторинг як елемент цифрової безпеки — це не просто запис подій, а система, здатна запобігати злочинам, допомагати в розкритті правопорушень і створювати безпечний простір для громадян.

Отже, коли ми говоримо про безпеку, маємо зважати на дві основні реальності:

Перша — світ змінюється, технології розвиваються, й сучасні методи забезпечення правопорядку неможливі без механізованого аналізу даних, насамперед за допомогою штучного інтелекту.

Друга — ми перебуваємо в стані війни Росії проти України, що триває. Безпека в публічних місцях, на приватних об’єктах та об’єктах критичної інфраструктури — це не просто технічне питання, а частина національної безпеки держави.

Звідси постає основна мета написання статті: детально, доступно та об’єктивно роз’яснити, в чому полягає важливість законодавчого врегулювання відеомоніторингу стану безпеки в Україні. На фоні численних міфів про «тотальний контроль», «поліційну державу», «всевидющого старшого брата» та інші неприємні для демократичного суспільства речі ми маємо говорити чесно й правдиво, аби відділити зерна від полови.

Відеомоніторинг в Україні станом на лютий 2025 року

Нині в Україні вже діє близько 70 тисяч камер відеоспостереження, але вони функціонують розрізнено, без єдиних стандартів, що робить їх малоефективними для запобігання та розкриття злочинів.

Ми не знаємо, хто і з якою метою здійснює відео- чи фотозйомку, як надалі використовується цей матеріал і хто ним розпоряджається. Наприклад, органи місцевого самоврядування встановлюють камери відеоспостереження в публічних місцях і вважають, що доступ до матеріалів має виключно обмежене коло уповноважених осіб. Однак це може бути далеко не так, адже є ризик зовнішнього втручання, зокрема країн-виробників, які ведуть дружню політику стосовно Росії.

На сьогодні немає єдиних технічних стандартів для всіх суб’єктів гарантування публічної безпеки щодо програмного забезпечення та визначених надійних виробників. У системі органів МВС розроблено стандарти безпеки для відповідних камер, але вони не поширюються на інших суб’єктів. Як ми вже казали, якщо в Україні функціонує 70 тисяч камер, то до системи МВС відносять лише 11%, до органів місцевого самоврядування — 65%, і ще 24% належать іншим суб’єктам господарювання.

МВС розробило та надало рекомендації органам місцевого самоврядування та військовим адміністраціям щодо технічних і програмних особливостей камер відеоспостереження, але це лише рекомендація, а не визначений законодавством єдиний підхід.

Суспільство вимагає від поліції швидкого реагування на розкриття злочинів чи адміністративних правопорушень, і потерпілого не цікавить недосконале законодавче регулювання — він вимагає захисту своїх прав і законних інтересів. Це справедливі вимоги в правовій державі. Та чи можемо ми говорити про ефективність, коли немає відповідних інструментів?

Для порівняння: людина впала з драбини й відчуває біль у районі ребер і хребта. Вона звертається до лікарів, аби пройти обстеження, але в лікарні їй проводять лише зовнішній огляд і кажуть, що точний діагноз неможливо встановити без рентгена. Однак на проведення рентгенографії лікарю потрібно отримати дозвіл, а це займе два-три дні. Чи будете ви задоволені такою якістю медичних послуг? Чи може існувати сучасна медицина без сучасних технологій?

Щось подібне відбувається й у випадку, коли в людини вкрали телефон чи пошкодили транспортний засіб, і вона звертається до поліції з надією на оперативне реагування та встановлення особи правопорушника. Станом на сьогодні для отримання запису з камер відеоспостереження, що перебувають на балансі органів місцевого самоврядування, поліціянту потрібно звернутися з письмовим клопотанням, яке готується на підставі заяви потерпілого про вчинення правопорушення. Це займає досить тривалий час.

Лікар повинен мати оперативний доступ до рентгена для своєчасного реагування, а поліціянт — до записів камер відеоспостереження. Водночас, як у випадку з рентгеном, так і з відеокамерами, ми повинні знати, в чиєму розпорядженні перебуває інформація, й запобігати несанкціонованому витоку.

Отже, система безпеки в сучасному світі не може існувати без технологій та законодавчого регулювання їх застосування, аби не допускати свавілля держави чи порушення прав людини.

Пропозиції щодо законодавчого врегулювання відеомоніторингу стану безпеки

Аби поліціянти в законних цілях могли оперативно скористатися системами відеомоніторингу, необхідно законодавчо врегулювати це питання. На сьогодні у Верховній Раді України зареєстрованозаконопроєкт про відеомоніторинг стану безпеки (реєстраційний номер 11031).

У законопроєкті запропоновано:

• єдині функціональні й технічні вимоги до побудови та функціонування систем відеомоніторингу стану публічної безпеки центрального, регіонального та місцевого рівнів, відомчих систем відеомоніторингу підприємств, установ, організацій, установлених у публічних місцях, порядок доступу до інформації, а також складу відеоданих, метаданих, аналітичних даних, відеоархівів, сигналів тривог, що створюються ними;
• забезпечення єдиних правил інформаційного обміну на державному, регіональному та місцевому рівнях між суб’єктами єдиної системи відеомоніторингу стану публічної безпеки через єдиний інформаційний простір з урахуванням розмежування прав доступу до інформації;
• захист інформації, зокрема персональних даних у системах відеомоніторингу стану публічної безпеки центрального, регіонального та місцевого рівнів та відомчих системах відеомоніторингу підприємств, установ, організацій, установлених у публічних місцях.

Цей проєкт закону було розроблено спільно з Міністерством внутрішніх справ і Національною поліцією. Щодо його положень триває жвава дискусія й фаховий аналіз.

Водночас майже всі зацікавлені сторони погоджуються з думкою, що концептуально відеомоніторинг стану безпеки потребує законодавчого регулювання. Ми не можемо залишати осторонь цю важливу проблему, коли Росія веде не лише військову, а й інформаційну та диверсійну підривну діяльність усередині держави, а злочинний світ дедалі більше інтегрується в цифрову площину.

Рівень злочинності у сфері використання електронно-обчислювальної техніки

Міністерство внутрішніх справ здійснює системну оцінку рівнів безпекової ситуації з урахуванням динаміки статистичних показників останніх 10 років (2014–2024) за 67 індикаторами.

За результатами аналізу визначаються чотири рівні ситуації: звичайний, складний, кризовий і надзвичайний. І ось тут варто зауважити, що за 2024 рік кіберзлочини (зареєстровано 3956 кримінальних правопорушень) і шахрайство з використанням електронно-обчислювальної техніки — комп’ютерів, телефонів, серверів, чипів тощо (зареєстровано 24 325 кримінальних правопорушень) — віднесено до розділу «надзвичайний рівень» разом із організованою злочинністю, кримінальними правопорушеннями з використанням зброї тощо.

У разі впровадження системи відеомоніторингу стану безпеки сучасні технології відеоспостереження, інтегровані з аналітичними алгоритмами та штучним інтелектом, здатні в режимі реального часу:

• розпізнавати загрози та допомагати правоохоронцям запобігати злочинам;
• сприяти ефективному розслідуванню правопорушень;
• зменшувати людський чинник у питаннях безпеки, що мінімізує корупційні ризики;
• покращувати координацію між правоохоронними структурами;
• слугувати елементом швидкого реагування на надзвичайні ситуації.

Практичні кейси використання відеоматеріалів для запобігання та розкриття злочинів

На сьогодні Національна поліція України в розслідуванні та розкритті 9 з 10 злочинів використовує матеріали з камер відеоспостереження. Це різні види злочинів — вбивства, крадіжки, грабежі, розбої, підпали, завдання тілесних ушкоджень, залишення в небезпеці тощо. Серед інших видів злочинів нині за допомогою відеоаналітики вдається встановлювати воєнних злочинців Російської Федерації. Поліція ідентифікувала численні випадки воєнних злочинів у Київській, Харківській, Херсонській областях, і вже пред’явлено підозри деяким виконавцям цих злочинів проти людяності.

Серед резонансних випадків можна згадати гучне вбивство мовознавиці Ірини Фаріон — саме завдяки аналізу тисяч годин відео вдалося встановити підозрюваного.

Прикладів успішного розкриття злочинів за допомогою відеоматеріалів — тисячі. І якби питання відеомоніторингу стану безпеки було належно врегульовано на рівні закону, ми б мали ще кращі показники не лише в розкритті злочинів, а що найважливіше — в запобіганні їм.

На нашу думку, найкращим прикладом позитивного впливу використання законодавчо врегульованих фото- та відеотехнологій є автошляхи.

Завдяки камерам автофіксації правопорушень на аварійних ділянках дороги кількість ДТП зменшилася в 5–8 разів, а рівень смертності та кількість постраждалих на дорогах також знизилися. Це позитивний приклад упровадження новітніх технологій у безпекову інфраструктуру.

Якщо трохи відійти від основної теми, слід визнати, що й ці технології далекі від досконалих. Наприклад, деякі водії стабілізують швидкість до дозволеної на ділянках дороги, де встановлено камери автофіксації, а далі збільшують її.

І в цьому питанні ми можемо знайти раціональне й дієве технічне рішення, яке також потребує внесення законодавчих змін, що дадуть змогу вимірювати середню швидкість та автоматично визначати, з якою середньою швидкістю рухався автомобіль із пункту А до пункту Б. Такий законопроєкт, розроблений фахівцями МВС і Національної поліції спільно з народними депутатами, зареєстровано у Верховній Раді України (реєстраційний номер 11029), і ми маємо надію, що його також буде ухвалено.

Міжнародний досвід використання відеомоніторингу стану безпеки

Повернімося до питання відеомоніторингу стану безпеки як цілісної інфраструктури. Ми проаналізували досвід країн зі сталою демократією. Це стало одним із поштовхів до активної роботи в цьому напрямі, й ось чому.

В Україні налічується близько 70 тисяч камер відеоспостереження на території площею більш як 603 тисячі квадратних кілометрів. Для порівняння, в інших розвинених країнах масштаби відеомоніторингу значно вищі порівняно з площею держав:

• Нідерланди — близько 1 мільйона камер;
• Франція — 1,6 мільйона;
• Велика Британія — 5 мільйонів (із них лише в Лондоні налічується близько 650 тисяч);
• Німеччина — 5,2 мільйона;
• США — один із беззаперечних світових лідерів із приблизно 50 мільйонами камер.

Ці цифри демонструють значний розрив у рівні технологічного гарантування безпеки між Україною та західними країнами. У сучасному світі відеомоніторинг є невід’ємним елементом правопорядку, сприяє профілактиці злочинів, розкриттю правопорушень і підвищенню рівня публічної безпеки. Тож для України розширення системи відеоспостереження є не лише технологічною необхідністю, а й стратегічним пріоритетом у сфері національної безпеки.

Висновки

І на завершення: якщо вам казатимуть, що законодавче врегулювання відеомоніторингу стану безпеки — це «тотальне відеоспостереження» за особою, то маємо вас засмутити — вас щодня фіксують сотні відеокамер у місті, торговельних центрах, громадських закладах, ресторанах, супермаркетах, парках, громадському транспорті, банках, аптеках та інших місцях. Чи знаєте ви, хто переглядає ці відео, як довго вони зберігаються і хто ними користується? Не знаєте й не можете знати. Станом на сьогодні немає упорядкування доступу та розпорядження цією інформацією, й тому зараз людина є менш захищеною, ніж це може бути з упровадженням системного відеомоніторингу стану безпеки з чіткими законодавчими правилами регулювання.

Тобто має бути чітка законодавчо врегульована система публічної фото- та відеофіксації: хто знімає, хто зберігає, хто має доступ до відео, хто може його опрацьовувати і в яких цілях. Як у прикладі з функціонуванням Єдиного реєстру зброї, доступ до якого мають виключно визначені законодавством уповноважені особи. І якщо трапляється витік інформації — є чітке розуміння, хто за допомогою цифрового ключа входив до системи та дізнавався чи завантажував інформацію.

Єдиний бенефіціар відсутності чітких законодавчих меж урегулювання цієї важливої сфери суспільних відносин — зовнішній та внутрішній ворог. Що гірша безпекова інфраструктура, то вільніше почувається злочинний світ і вразливішими є громадяни України.

Отже, маємо неодмінно знайти прийнятні шляхи унормування відеомоніторингу стану безпеки на законодавчому рівні. І найкращий спосіб, на нашу думку, — це прийняття за основу Верховною Радою України законопроєкту №11031 та його ретельне доопрацювання до другого читання за участю широкого кола зацікавлених сторін, які є експертами в цій галузі. Рішення за Верховною Радою України.