Дніпро — це офіси, SOHO й ескортниці? Репортаж про життя міста під час війни

Дніпро зразка 2025 — це місто, де рятують десятки тисяч солдатських життів і відкривають стартапи, навіть коли тривоги розривають ранок. Дніпряни ніколи не зупиняються: вони постійно на телефоні, завжди у пошуках можливостей і не ходять, а буквально літають: швидко п'ють каву, швидко знаходять спосіб заробити, волонтерять замість вихідних і роблять усе, щоб їхній бізнес став першим і найкращим.

Кажуть, у кожного дніпрянина в друзях є щонайменше один офісник і один бізнесмен. Відома молодіжна пісня Big Skeelz прославила Дніпро як місто "офісів, SOHO й ескортниць", та чи обмежується місто тільки цим?

Liga.net побувала в лікарні імені Мечникова, поспілкувалася з пораненими військовими, TikTok-блогерами й барберами, підприємцями, дніпрянами, які рятують собак з місць бойових дій, представниками єврейської громади, власниками книгарень-кав'ярень і просто містянами, які тут живуть, працюють і мріють.

Дніпро – це життя

Худа бліда дівчина років 25 сидить у коридорі відділення хірургії лікарні імені Мечникова. Дніпряни називають її просто – Мечникова. Вона дивиться поперед себе і не рухається, коли невисокий брюнет у білому халаті підходить привітатися. Вона звертає увагу на протези, на яких він пересувається. Чоловіка звати Алмас, він працює в цій лікарні, як сам себе називає, "професійним базікалом". З їхньої розмови стає зрозуміло, що в одній із палат відділення лежить її чоловік: "Нічого не бачить майже, ока немає. Руку ампутували". Алмас розмовляє з нею хвилин п’ять, про щось жартує. Дівчина зрештою посміхається й дякує йому.

Мечникова ніколи не спить. Опівночі двір заповнений швидкими. Лікарі утомлено рухаються коридорами. За два роки через цей шпиталь пройшло майже 40 000 поранених військових. З них 95% – вдалося врятувати.

"Удома я буваю раз на тиждень", – розповідає генеральний директор лікарні Сергій Риженко. Його день починається о шостій ранку і триває до глибокої ночі. Три роки лікар буквально живе в лікарні.

Щоночі тут починається боротьба. Саме тоді прибувають евакуаційні рейси з передової – машини, переповнені пораненими. Лікарня приймає 50-100 пацієнтів на добу. У багатьох поранених, кого вдається врятувати, залишається інвалідність.

"Найбільше я боюся, що після війни вони залишаться сам на сам зі своїми проблемами", – тихо каже лікар.

У Сергія мало часу на розмови з журналістами, але він постійно спілкується з пораненими та їхніми сім'ями, тож не може абстрагуватись від живих людських історій. Одна з них – про бійця, який переніс 18 операцій і тепер працює у шпиталі, допомагаючи іншим пораненим. Цього бійця звуть Алмас.

У коридорі Мечникова поранені військові чекають, поки їх перевезуть у лікарні Києва. Алмас із лікарем проходять повз, вітаються й жартують: "Оце ви, хлопці, моцні! Гелікоптер не злетить!" Коли вони заходять за ріг, Алмас каже лікарю: "Зовсім інакше реагують, коли я у "штатському". А коли у піксельній футболці, одразу розуміють: свій".

Алмасу 60. За національністю він татарин, був ліквідатором аварії на ЧАЕС, переїхав в Україну та пішов працювати на завод. 25 лютого 2022 він вирушив на фронт. Під час боїв у Бахмуті отримав важке поранення і втратив обидві ноги.

Потім були шпиталі в кількох містах України, й Алмас дізнався, що у Дніпрі є центр протезування та реабілітації Recovery. У червні 2023 року, за пів року після поранення, Алмас уже ходив на протезах. Зараз він працює у ветеранському проєкті ТитаниUA, спілкується з пораненими в Мечникова, допомагає їм адаптуватися після травм.

"Поставити протез і вилікувати фізично — це одне. Але рятує й повертає з того світу не це, — каже він. — Рятують розмови. Прості розмови сам на сам допомагають знайти мотивацію і рухатися далі. Цивільні люди, які через це не проходили, не завжди можуть зрозуміти військових, як би вони не намагалися. Найкраще це зробить інший ветеран. Як людина, яка отримала поранення й залишилась без ніг, я добре знаю, як може бути складно у, здавалося б, простих речах, навіть дістатися з точки А в точку B. Я люблю Дніпро, це хороше місто, хоч і не рідне. Але не завжди зручне для таких людей, як я. Людям на протезах тут важко пересуватися пішки".

Палата, в яку ми зайшли разом з Алмасом, заповнена теплим світлом, що просочується крізь напіввідчинене вікно. Тут один навпроти одного лежать четверо чоловіків. Двоє сплять, двоє – просто дивляться перед собою. Стіна, що розділяє палати, частково скляна, і можна побачити, що відбувається у сусідів.

Петро, молодший сержант 59-ї бригади, сапер, лежить у ліжку, дивлячись у стелю. Його голос спокійний, він у Мечникова вже добу. Петра евакуювали з Донецької області після важкого поранення. Він ішов попереду групи, коли у п’яти метрах вибухнув снаряд. Осколок пробив ногу наскрізь. Побратими витягли його, але турнікет наклали неправильно. І це врятувало кінцівку — якби стягнули тугіше, ампутація була б неминучою.

"Мені перелили вісім літрів крові, зробили п’ять операцій, — каже поранений. — Десять сантиметрів кістки бракує. Обіцяють протезувати за кордоном".

Тут стоїть специфічний запах — від ран, що гниють.

"Але цей запах — це добре. Дай Боже вам не почути іншого запаху. Того, що жахливо-солодкий", — каже Алмас. Він лишається у палаті поговорити з військовим і підбадьорити його.

Дніпро — це молодість

23-річний дніпрянин Давид Ігнатов призначає зустріч у центрі, біля молодіжного бару "Смєна". Дава — барбер і TikTok-блогер, який знімає відео про Дніпро й офісників. Здалеку Дава схожий на звичайного "пацанчика з району" — одягнений у спортивки, куртку й шапку, з сумкою через плече.

Я готуюся до привітання у стилі "Чиназес!", але Дава чемно вітається і перепрошує, що приділятиме увагу й телефону — він-бо "розв'язує питання" і не випускає його з рук. Я помітила на заставці в хлопця Тоні Монтану (головний герой фільму "Лице зі шрамом", 1983 рік).

"Я багато старих фільмів дивлюся, — каже Давид. — Тоні Монтана як персонаж мені подобається. Кожна людина приходить у цей світ кайфувати і жити красиво. Головне, не закінчити, як він".

У Дави кілька сотень тисяч підписників. Каже, офіси — це не його, він обрав творчість. Але від друзів-офісників у Дави щось є — він постійно "розв'язує питання" по телефону і не випускає його з рук. Своїм маленьким бізнесом він почав займатися ще у школі, коли стриг однокласників, і вже п’ять років Давид працює у барбер-шопі.

"У нас взагалі не кримінальне місто. Люди працюють в АТБ, на Новій пошті... Гаразд, жартую. Здебільшого – в офісах, — каже Давид. — Що таке Дніпро? Велика можливість заробити гроші й улюблене місто. Дніпро — це ще гумор. Жартувати можна про все: про мера, президента, політику, головне, щоб зі смаком. 50% моїх знайомих — офісники, інші 50% — військові. Про ескортниць з пісні я чув, але жодного разу не користувався послугами. В SOHO бував, знімав рекламне відео. Їжа там класна, але не дуже".

"Офіси" — це шахрайські call-центри Дніпра. Працівники обманюють людей і знімають гроші з їхніх кредитних карток. Реальні знайомі Дави, які працюють у цій системі, будують будинки за десятки тисяч доларів і купують дорогі машини. Вони рідко погоджуються розповідати про свою роботу. Є чутки, що в деяких "офісах" усе настільки серйозно, що працівники проходять поліграф.

"Головне, що я хочу сказати людям через блог: що війна продовжується. Я постійно роблю збори на ЗСУ. Дуже багато моїх знайомих на війні. До одного я зараз у лікарню поїду — він ось поранення отримав, обгорів сильно. Зараз усім треба армії допомагати".

Наша прогулянка чи навіть пробіжка з Давою тривала десь пів години, а далі він побіг розв'язувати свої питання.

"Ви напишіть у себе, нехай метро добудують, — жартує наостанок Дава. — І дороги нормальні зроблять. Ну, хоча б дороги!"

Бар "Смєна", де ми зустрічалися з Давою, знаходиться у будівлі, де за радянських часів був завод. "Колись тут виготовляли труби, а тепер ми виготовляємо каву й коктейлі", – каже бармен Микита. На питання, що таке Дніпро, знов звучить фраза з пісні про офіси, а на прохання сказати "щось на дніпровському" бармен із відсиланням до офісників жартує: "Добрий день, це Олександр, підтримка банку".

Дніпро — це бізнес

Дніпро завжди серед лідерів національних бізнес-рейтингів. Саме тут щороку відкривається чи не найбільше бізнесів у порівнянні з іншими містами України. Багато великих і відомих на всю Україну компаній зросли саме в Дніпрі. Наприклад, ПриватБанк, мережі "Єва", "Варус", "АТБ", "Сільпо", "Аврора", "Комфі", "Алло".

Дніпро — місто конкретних людей, які дуже багато працюють. Так вважає Артем Шишкін, власник компанії "Coover box" — найкращої в Україні із виготовлення подарункових коробок. Артему — 41, він народився й виріс у Дніпрі. Найбільше у місті любить бувати на набережній, каже, що так заряджається енергією.

"Колись, пам’ятаю, у Європі лише презентували Porsche Panamera (машину випустили у 2009 — Liga.net), а в нас вона вже їздила по місту, — починає Артем розмову про місто і бізнес. — Років десять тому було надважливо, на якій машині ти приїдеш на зустріч – якщо на поганій, тебе не сприймали серйозно. А зараз прийшла ера айтівців. Джобс, Цукерберг — хлопці у водолазках, джинсах і без понтів. Але, хоч і війна, стільки дорогих авто я тут ще ніколи не бачив".

Артем подорожує Україною, і від жінок із різних міст чув, що Дніпро – ідеальне місто для пошуку чоловіка. "Тут, якщо сказали – значить зробили. У бізнесі так само", — каже Артем.

Він заснував Coover box у 2013 році. Тоді це була одна кімната та троє працівників. Бізнес швидко розвивався – щороку Coover box зростала на 100-150%. Тепер тут працюють 56 людей, це найбільше підприємство в Україні у своєму сегменті. Артем ніколи не зупиняється на досягнутому. Наприклад, саме Coover box свого часу запустив перший у світі онлайн-3D-конструктор для коробок — розширення на сайті, за допомогою якого людина може обрати форму, колір, матеріал, з якого виготовлять коробку, додати лого, гравіювання — й одразу побачити, як вона виглядатиме і скільки коштуватиме.

Бізнесмен Артем постійно в русі, постійно щось вигадує й контролює, але водночас цікавиться східною філософією і медитацією. Якось Артем практикував віпасану – це практика мовчання й медитації протягом 12 днів. Основна ідея – знайти щастя і позбутися бажань. Але з цього нічого не вийшло — підприємцю не можна нічого не хотіти – рух уперед необхідний.

Підприємство Артема знаходиться у старій промисловій будівлі, на вході передає привіт з минулого стара вивіска "Столовая". Чоловік каже, що тут і досі класні обіди.

З Артемом ми пройшли — ні, пробігли — купу цехів його підприємства: цех трафаретного друку, роботи із деревом (тут виготовляють коробки для книг, що продаються в "Епіцентрі". Артем "оббивав пороги" торгівельного центру три роки, поки їх не взяли). У цеху, де збирають коробки, працівниці на фоні дивляться серіал. Усе підприємство ми "оббігли" приблизно за 20 хвилин.

Поки ми їхали назад на правий берег Дніпра, Артем розказав, що у свої 20 працював у алкогольному холдингу. Власну справу Артем розпочав у 28. Повномасштабна війна змусила відійти від операційного управління компанією: Артем почав працювати у благодійному фонді й годував людей по всій Україні. Повернувся, а бізнес працює "сам". Тепер чоловік керує компанією у чатах.

Артем мріє створити "фешн-будинок" упаковки, яким захоплюватимуться у всьому світі. Йому пропонували переїхати в США й розвивати справу там, але для чоловіка принципово працювати вдома, у Дніпрі. "10 років ми вивчали ринок і що потрібно клієнтам. Тепер це правило у нас на стіні":

Дніпро — це євреї та Менора

З 2012 року у Дніпрі працює найбільший у світі єврейський громадський комплекс "Менора", а єврейська громада Дніпра – надзвичайно велика. За приблизними підрахунками вона налічує близько 50 000 людей.

60-річний Олег Ростовцев — відомий дніпровський журналіст, засновник та ексведучий єврейської телепрограми "Алеф", колишній директор благодійного фонду "Хесед Менахем". Чоловік жартує: на зараз у Дніпрі більше стажу єврейського життя немає ні в кого, він — такий собі плезіозавр.

Ростовцев розповідає: Євреї на Дніпропетровщині з'явились у XVI столітті за часів Великого князівства Литовського, тоді ж збудували перші синагоги та єврейські цвинтарі. У самому місті Катеринослав євреї з'явилися наприкінці XVIII століття. У 1920–1930-х роках єврейська культура ще якось розвивалася, але потім почалися репресії. Багато євреїв виїхали, а в часи Другої світової війни багато загинуло під час Голокосту. Зараз єврейську громаду у Дніпрі порахувати складно. До повномасштабної війни офіційно у Дніпрі було 13 000 євреїв.

"Але за нашими підрахунками — близько 50 000, — каже Ростовцев. — Після вторгнення багато виїхало, але синагога залишається повною, приїжджають євреї з інших міст".

У єврейській громаді Ростовцев ще з 80-х років, а до того був "звичайним радянським хлопчиком". Олег пригадує: в його дитинстві ходити до синагоги було небажано, могли бути проблеми. Люди заходили у двір синагоги, виходили звідти з пакетами – і ніхто ні з ким не вітався, не розмовляв. Родина Олега не демонструвала публічно своє походження. Чоловік згадує лише, що іноді вони з бабусею все ж ходили до синагоги за мацою — але й там люди у черзі вдавали, ніби не знайомі.

"Я пам’ятаю, що ще в школі бабуся мені інколи казала: "Сьогодні нічого в школі не їж", — каже Олег. — Набагато пізніше я дізнався, що це був Йом-Кіпур – день, коли не можна їсти. Але тоді бабуся не пояснювала нічого про єврейські традиції. Просто намагалася мовчки їх зберігати. До десяти років я навіть не знав, що слово "жид" і "єврей" – це одне й те саме. У дворі слово "жид" означало скупу, злу людину. Чи була ця людина євреєм, не мало значення. Двірничку Анну Степанівну називали "жидівкою", бо вона була злобною, жадібною і всіх ганяла. Коли мене вперше так назвали, я навіть не зрозумів, що це національна образа. Я подумав: "Я щось не дав списати?"

Якщо ввести в гуглі назву Дніпро, окрім річки й висоток, пошуковик покаже фото Менори. Це будівля із семи веж, комплекс символізує образ храмового семисвічника, що стояв у Єрусалимському храмі і є символом юдаїзму вже майже 3000 років.

Менора – один із найбільших культурно-ділових єврейських центрів у світі. Тут є музей, готель, ресторани, офіси, конференц-зали та синагога.

Світлана Єрмакова, СЕО Центру, каже: в "Менорі" на Арт-даху будівлі проходять концерти джазовоі та класичної музики, в залах Арт-платформи — театральні вистави та кінопокази, в конференц-залах — дискусії, лекції та ділові заходи.

"Ми довго боролися зі стереотипом, що Менора — це лише для євреїв, — каже Світлана. — Тут розташований найбільший у Європі музей пам’яті єврейського народу та жертв Голокосту. За останні 3 роки музей доповнився експозицією "Хроніки незламності". Побачити місто з висоти пташиного польоту теж можна на терасі Менори.

Дніпро, вважає Світлана — це місто, де можна творити. І Менора — яскравий тому приклад.

Дніпро — це українська культура

У маленькій книгарні-кав’ярні "Ніша" на Яворницького пахне свіжозвареною кавою та друкованими сторінками. Власниця цього місця Галина Луценко вирішила поєднати каву та книги завдяки інтересам сім'ї: її чоловік займається кавою, а вона – книжками. Жінка народилась у Львові, а в Дніпрі навчалась і лишилась жити. Зараз Галина вважає Дніпро своїм містом і хоче робити його кращим. Тому трохи більше як рік тому вона й відкрила книгарню-кав'ярню, новинку для Дніпра.

"Коли ми відкрились, у Дніпрі було лише п’ять книгарень, і в чотирьох продавали російські книжки, — каже Галина. — Ми ж принципово працюємо лише з україномовними виданнями. Є стереотип, що у Дніпрі немає культури, музики, сучасного мистецтва, але, як ми бачимо зараз, війна спонукає людей цікавитись своїм і створювати своє".

На полицях – 1500 найменувань: художня література, нон-фікшн, книги дніпровських видавництв. Одна з найпопулярніших – книга Андрія Портнова про історію міста. Дніпряни люблять літературу про своє місто й особливо цікавляться нею з початку повномасштабного вторгнення.

Спочатку багато хто з містян не розумів, як можна пити каву поряд із книжками, і плутав книгарню з бібліотекою, але зараз "Ніша" – це місце зустрічей, розмов і книжкових клубів. Кава тут теж особлива – обсмажена місцевими майстрами. Більшість відвідувачів – жінки, що відповідає світовій тенденції книголюбів.

Книжки – це не просто бізнес, це спосіб змінювати місто й людей навколо, каже Галина. У Дніпрі не вистачає літературних і культурних подій, і їй хочеться створити простір для їх проведення. "Ніша" стала частиною книжкового буму в місті.

Окрім популярного книжкового клубу, книгарня співпрацює з блогерами й підтримує локальні видавництва. Окрім книжок і локальної кави, у бізнесу є ексклюзивний мерч, а книжки замовляють навіть в інші міста.

Дніпро — це люди

У кабінеті міської ради за столом сидить Сергій Луденський, 33-річний керівник Департаменту молодіжної політики. Його день складається з офіційних зустрічей, планування міських ініціатив. А на вихідних він рятує тварин із зони бойових дій.

Разом із друзями-волонтерами вивозить собак і котів із Донецької, Харківської та Запорізької областей. Після підриву Каховської ГЕС волонтери врятували понад тисячу тварин. У перший день з води дістали п’ять потопельників. Це психологічно вибило багатьох із тих, хто волонтерив від початку повномасштабного вторгнення. Іноді команді доводиться їхати під обстрілами і шукати дуже нестандартні рішення.

"В Олександрополі Донецької області дідусь відмовлявся виїжджати, бо ні на кого було лишити собак — двох ротвейлерів – Майка і Джина, — згадує Сергій. — Онучка з Польщі просила нас забрати собак. Ця хата була найближче до лінії зіткнення, ми приїхали під звуки вибухів. Майк був агресивний, гавкав на мене, тож довелося імпровізувати: я заліз на дах, відвертав його увагу, а хлопці підіймали пса знизу. Ми зняли на відео, як чоловік цей прощався з собаками, — він виїжджав з Олександрополя вже потім. "Майк, прости, у меня выхода нет, прости". І це ще під звук ствольної артерії. Він плакав. І волонтери теж. Таких історій дуже багато… Цих собак ми змогли прилаштувати в нові сім'ї у Дніпрі".

У кабінеті Сергія живе врятована кішка, на ім'я Ефка — від назви гранати F-1. Її привезли військові з Рівнополя Донецької області, що зараз окуповане. Кішка сиділа серед руїн, коли її знайшли. Тепер Ефка має "посвідку" радника і займається здебільшого тим, що спить на робочому столі та дряпає офісне крісло.

Сергій не тільки рятує тварин. Він активно займається волонтерськими й культурними ініціативами у Дніпрі. Організовує евакуацію військових авто на ремонт — придбав лафет (платформа, що кріпиться до транспортного засобу і на яку можна поставити авто — Liga.net) і вивозить машини військових безплатно. Його проєкт "Постріл помсти" залучає донати через написи на снарядах. Нещодавно в Обухівці під Дніпром, на колишній фермі свого дідуся, він із дружиною і друзями відкрив шелтер для врятованих собак — і запропонував поїхати подивитись на нього своїми очима.

Сірий асфальт тягнеться між вузькими смугами полів. Машина м'яко підстрибує на невеликих нерівностях, а за вікном пробігають будинки. Не дуже зрозуміло, що Дніпро закінчився, і почались села. Ми прямуємо до Обухівки за 20 кілометрів від Дніпра, де знаходиться шелтер Сергія і його дружини Наташі.

Поки ми їдемо в шелтер, Наташа розповідає, що раніше працювала у видавництві. Але, як і купа її друзів, все ж прийшла до того, щоб відкрити власну справу. Її підприємницька історія почалася з пошуків доступного корму для собак і котів, яких вони рятують у Донецькій області. Зрештою, це переросло у власне виробництво і тепер приносить дохід.

"Ми просто не могли знайти корм за нормальну ціну, — каже вона. — А потім нам підказали, що є стареньке підприємство з виробництва корму, але воно ще працює. Ми приїхали "просто подивитися", тепер виготовляємо чотири тонни на місяць".

На околиці Обухівки, на території колишньої ферми, працює команда волонтерів. Тут немає великої будівлі чи особливого обладнання. Є тільки люди, які роблять усе своїми руками.

"Коли ми почали, тут усе було заросле, метал, сміття, — розповідає Наташа. — Ми поступово все облаштовували: прибирали, перекопували, будували вольєри".

Волонтери планують встановити ще чотири нових вольєри, кожен розрахований на двох тварин. Це місце тимчасової перетримки, а не притулок. Для собак шукають сім'ї і намагаються не тримати їх тут роками. За шелтером в Обухівці у будні доглядають родичі Сергія, а на вихідних приїжджає сам Сергій з Наташею і друзями-волонтерами.

Роботи тут ще багато. Дах старого ангара обвалився після пожежі, довелося укріплювати територію, огороджувати її, розчищати простір. Улітку волонтери працювали щовихідних, узимку важче — нема де зігрітися, тому робота трохи стоїть до настання тепла.

Наташа проводить екскурсію територією й розповідає про собак.

Малиш і Бусоль. Дівчинку знайшли військові у покинутій будівлі ще цуценям. Волонтери взяли їх на тимчасове утримання, поки для сім'ї не знайдеться житло.

Джек і Кардан з одного двору, їх господарка евакуювалася, але тепер Джек її не впізнає. Він прив’язався до людей, які доглядають за ним у шелтері.

Алабая Басю скоро заберуть додому. Господарі довго шукали житло, але тепер можуть забрати її.

Ніку привезли ще щеням із Новотроїцька, але досі сім'ї для неї не знайшлося.

Бусоль жила з бабусею, яку забрали в будинок для літніх людей. Собака залишилася сама.

Якщо ви хотіли б забрати собак у сім'ю, зв'яжіться із Leroy у соцмережах.

"Ми не можемо врятувати всіх, але кожне життя, яке вдалося зберегти, дає сили рухатися далі, — каже Сергій і посміхається. — Найбільше хочеться, щоб люди не втрачали сили. І щоб метро, нарешті, добудували. Головне – не зупинятися. Бо якщо не ми, то хто?"

***

Ми з Наташею їдемо з Обухівки назад у Дніпро. Дорогою вона розповідає про кожного врятованого пса: ось щеня, яке приїхало з лінії фронту ніжним і грайливим, виросло й посумнішало через брак людської ласки. Ось два пси з однієї сім'ї — живуть в одному вольєрі, але такі різні: один вічно "кричить", щоб забиралися з його території, а другий вічно страждає, що Бог послав такого сусіда.

Наташа розповідає ці історії, дивиться на дорогу та сміється. А потім каже: "Ми з Сергієм чекаємо на дитину. Кращого моменту, щоб жити, більше не буде". У машині грає Бумбокс — "Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо".