Не всі заборони однаково шкідливі — й не всі однаково корисні

У штаті Міннесота на вимогу батьків заборонили роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника». Згодом те саме зробили в штатах Нью-Йорк та Індіана. Підстава: книга згубно впливає на процеси… расової інтеграції. Ті, хто читав, будуть здивовані, а іншим нагадую — цей роман, виданий у США 1960 року, відзначений Пулітцерівською премією 1961-го, екранізований 1962-го й пошанований Оскаром, вважається однією з найбільш антирасистських книжок. Причому критика расизму там настільки явна й пряма, що 1963 року «Вбити пересмішника» переклали російською та видали в СРСР як зразок того, що, буквальна пропагандистська цитата, «в Америці негрів лінчують».

Згадані вище заборони існували протягом 1977—1985 років. Є привід згадати, бо на початку березня нинішнього, 2025 року, «Вбити пересмішника» в Америці знову заборонили. Та вилучають із книгарень. Про це написала у фейсбуці генеральна продюсерка каналу «1+1» Ольга Захарова. Маючи загальне уявлення про зміни у внутрішньому курсі США від початку президентства Дональда Трампа, припускаю підставу для такої заборони. Хоча у своїй інавгураційній промові президент наголосив, що віднині в Америці заборонять цензуру, слова швидко почали розходитися зі справами з точністю до навпаки. Зокрема, для нового американського лідера та його адміністрації будь-яка розмова про міжрасові проблеми некомфортна. І ними дискомфорт не обмежується.

Під заборону серед інших потрапили також романи Рея Бредбері «450 градусів за Фаренгейтом» і Джона Стейнбека «Про мишей і людей». Згадується відомий мем: «Це ж було вже!». Зокрема, твір Бредбері формально не вилучали з книгарень. Але протягом майже двадцяти років, від 1977 по 1992-й, відповідні служби стежили, аби до читачів потрапляли ретельно скорочені версії. Суть скорочень — вилучення загалом 75 слів, серед яких «аборт», «п’яний», «хворий», «пекло». І ось маємо: адміністрація Трампа забороняє або обмежує використання близько 200 слів і термінів. У переліку серед інших — «вагітні», «психічне здоров’я», «расизм». Перегук очевидний, хіба що Бредбері свого часу деяких слів просто не знав. А невеличка повість Стейнбека взагалі забороняється чи обмежується для використання в США протягом сорока років — від 1953 по 1993 роки. Підстави аналогічні: «не ті» слова плюс згадування Бога всує у відповідному, читай, вульгаризованому контексті.

Отже, всі люди доброї волі, зокрема українці, обурені заборонами, на скасування яких не можуть вплинути, й водночас кпинять із фарсових заходів. І відзначають: за Трампа в Америці почали забороняти не лише перевірену часом, перекладену багатьма мовами світу, втілену в кіно та на сценах класику. Не пройшла повз увагу нашого сегмента соцмереж і заборона в американських школах книги акторки Джуліан Мур «Полуниця з ластовинням» — про семирічну дівчинку, яка соромиться свого ластовиння, але згодом приймає себе. Але разом із тим виявилося, що не всі заборони обурюють однаково. Є такі, котрі навіть дуже вітаються. І стосується це книжок.

Так, литовське видавництво Sofoklis на початку березня вилучило з продажу мемуари віцепрезидента США Джей Ді Венса «Елегія горян». Це стало своєрідною відповіддю дружньої нам країни на призупинення військової допомоги Україні. Ді Венс не класик. І його дитячі спогади — лише одне з десятків, а то й сотень подібних видань, котрі не залишать сліду в історії, адже це не мемуари Черчилля чи щось подібне. Проте згадана вище дитяча книга Джуліан Мур — теж не класика й напевне прохідне видання. Але її заборона обурює, натомість вилучення книги Ді Венса сприймається позитивно.

Час перейти до української ситуації. Майже одночасно з мемуарами Ді Венса в Литві в Україні зняли з продажу новинку від чернівецького «Видавництва 21». Ідеться про книгу чеського автора Міхала Шафари «Танцівниця з Донбасу», котра, як виявилося чомусь уже після її перекладу та виходу в світ, містить відверто проросійські наративи в поглядах на Революцію гідності  й Україну наших днів.

Жодну зі згаданих вище книжок не читав. Але маю глибоке переконання: у спогадах чинного американського віцепрезидента нема нічого ані проросійського, ані антилитовського. Тож зняття її з продажу — більше політичний крок литовців, який не має прямого стосунку до боротьби з російською пропагандою. Натомість вилучення художньої книги чеського письменника, який, до всього, запевняв про своє дружнє ставлення до України — таки реальна протидія російській пропаганді.

Аналогічно слід оцінювати вилучення й списання в Україні російських книжок у рамках процесів декомунізації, деколонізації й так званої «депушкінізації». І тут є кілька моментів, котрі не лише може використати, а й використовує з маніпулятивною метою російська та проросійська пропаганда, включно з емоційно зарядженими «корисними ідіотами».

Перший момент: підкріплені фото та відео спалення російськими окупантами українських книжок. Це обурює патріотично налаштовану громаду. І представники цієї ж пасіонарної спільноти хваляться, що російські книжки, від Пушкіна до Донцової, добре горять у їхніх пічках.

Другий момент: заборона в Росії українських книжок супроводжується переліком авторів, котрий періодично зринає в соцмережах. Українці знаходять там себе (якщо що, моє прізвище там є), а хто не знаходить — дуже сумує. І разом із тим що далі, то частіше всередині країни в стані війни звучать закиди проти заборони в нас книжок російських. Мовляв, Україна в такий спосіб стає подібною до Росії, яку називає тоталітарною. Відтепер, припускаю, додасться й свіженький американський контекст. Закиди проти заборони мають приблизно таку аргументацію: патріотам, значить, не подобається, що за Трампа забороняють визнану класику, бо визначають її шкідливою. Ще й ужито в текстах «не ті» слова. А самі що робите, Толстого з Булгаковим геть із культурного простору? Та ви ж, хлоп’ята-демократи, по суті однакові з тими, кого критикуєте і з ким воюєте...

Отже, усе, про що сказано вище, — не що інше, як складова нескінченної дискусії в українському суспільстві й медіапросторі щодо доцільності одних заборон і категоричного неприйняття інших. Ідеальна картина виглядає або має виглядати так. Ми — демократичне суспільство з відповідними цінностями, і тому не приймаємо жодних заборон. Адже заборона в царині культури — ознака авторитаризму й тоталітаризму.

Пастку такого підходу описав ще у 1970-ті роки британсько-латвійський історик і філософ Ісая Берлін. За його багаторічними спостереженнями, людям указують, що вони мають робити, обіцяючи велику свободу у перспективі. І допоки триває процес — вони поетапно втрачають ті свободи, які вже мали спочатку. Вивівши теорії негативної (людина вільна лише в рамках певних обмежень) і позитивної (людина сама для себе визначає добре й погане) свободи, він дійшов парадоксального висновку. А саме: до авторитаризму скочуються суспільства, які обирають позитивну свободу.

Розвиваючи його думку, ризикну припустити наступне. Якби «Маніфест Комуністичної партії» авторства Карла Маркса та Фрідріха Енгельса справді був заборонений усіма владами в Європі, Америці й навіть Росії (хоча якраз Росія взагалі невиліковна ні від чого), хтозна, чи стався б марксизм, названий Берліном авторитарною ідеологією. Якби «Майн кампф» авторства Адольфа Гітлера відразу б після публікації у 1925 році влада Веймарської республіки заборонила, хтозна, чи мав би німецький нацизм теоретичне підґрунтя. Можна навести безліч прикладів, так би мовити, правильних заборон. Але в наш час вони вже не спрацюють. Бо реально заборонити щось десь у часи інтернету — хіба що звести свою країну до рівня Північної Кореї.

Але доведеться визнати: нинішня заборона книжок і перелік заборонених слів у США — справді наслідок того, що свободи нічим не обмежувалися. А спори розв’язували в судах, іноді — роками. Адже саме така ситуація призвела до поступової та впевненої популяризації в Америці теорій Кертіса Ярвіна, якими озброєні нинішні американські очільники. Тепер, як уже звучить з-за океану, адміністрації чинного американського президента якось так не дуже важать судові рішення, якщо вони не на їхню користь, а на користь закону.

І знову парадоксальний кульбіт: дуже важко, практично неможливо навести лад у головах, спільнотах і суспільствах, якщо не визначити чітко, що таке добре, а що таке погано. Найпростіший приклад: мити руки після доторку до чогось брудного, аби мікроби не вразили організм. Хоча ніхто ніколи й ніде не забороняв спеціально навченим людям ці мікроби ретельно досліджувати, аби виробити антидоти й запобігти розповсюдженню. Відповідно, якщо в Україні забороняють російське та проросійське й вичищають подібне з інформаційного простору — це гігієна. Та разом із тим ніхто не забороняє дослідникам, аналітикам, ученим і фахівцям споживати все це в зачинених приміщеннях із дослідницькою метою.

Різниця між заборонами — тонка лінія. Проте вона є. Демократичні країни мають приймати аргументовану заборону всього ворожого. Натомість авторитарні країни або ті, хто відчуває спокусу скотитися до авторитаризму, забороняють шкідливе для себе. Але шкідливе для авторитаризму дорівнює демократії. Натомість шкідливе для демократії — вода на млин авторитаризму. Лишається визначитися, на чиєму ми як громадяни країни у війні боці. Й відпадуть питання щодо шкоди чи користі від кожної конкретної заборони.